Джеймс С. – І прокинеться Левіафан (страница 28)

— Тут наш вихід. Ґомесе, перевіряй. Голдене, план такий: ми беремо один з корветів у ангарному шлюзі.

Голденові план сподобався. Корвети належали до класу легких фрегатів. Виконували роль кораблів ескортної групи і були найменшими з усіх кораблів флоту, обладнаних рушієм Епштейна. Таке судно буде достатньо швидким, щоби дістатися будь-якої точки в Сонячній системі і втекти від будь-якого переслідування. Корвети також використовували як торпедоносці, тож буде чим огризнутися за потреби. Голден повернув скло шолома до Келлі та кивнув, а тоді жестом показав, що слухає далі. Келлі дочекався, поки Ґомес відчинить двері ліфта і зайде в ангар, а тоді продовжив:

— Ну що, малеча, у мене тут ключ-карта та код активації, які дадуть нам змогу увійти на корабель і запустити його. Я попрямую просто до нього, а ви міцно тримайтеся в мене на хвості. Й вимкніть зараз магнітні підошви. Ми відштовхуємося від стіни, летимо до нього, тож гарненько націлюйтесь, бо полетимо без вас. Прийнято?

В ефірі почулися ствердні відповіді.

— Пречудово. Ґомесе, як ситуація?

— Кепсько, пане ел-те. Шестеро додіків стоять угорі і наглядають за бортами. Силові обладунки, маневрові ранці й автомати. Готові до бою, — пошепки відповів Ґомес.

Люди завжди шепочуть, коли ховаються. У скафандрі посеред вакууму Ґомес міг би запускати феєрверки, і його ніхто не почув би. Але він шепотів.

— Біжімо до борту й відстрілюймося, — наказав Келлі. — Ґомесе, виводжу цивіків за десять секунд. Прикривай нас вогнем. Вистрілив, змістився. Нехай думають, що у нас невеличкий загін.

— Невеличкий, пане ел-те? — обурився Ґомес. — Покладу всіх тих шістьох придурків.

Голден, Еймос, Алекс і Наомі вслід за Келлі вийшли із шахти й заховалися за стосом зелених ящиків. Голден, визирнувши з-за рогу, відразу помітив ворогів. Ті були розподілені на дві трійки — одна патрулювала палубу над «Лицарем», а друга чатувала палубою нижче. Повністю чорний обладунок без розпізнавальних знаків. Голден не бачив таких раніше.

Келлі вказав на них, потім подивився на Голдена. Голден кивнув. Келлі махнув рукою через ангар у напрямку приземкуватого чорного фрегата. Той стояв на півдорозі між ними та «Лицарем», приблизно за двадцять п’ять метрів. Лейтенант підняв ліву руку, розчепірив пальці та почав загинати по одному. Коли залишилося два пальці, приміщення прорізав промінь світла, наче стробоскоп на дискотеці, — Ґомес відкрив вогонь із позиції за десять метрів од них. Перший залп зніс двох ворогів, які стояли над «Лицарем», та кинув їх шкереберть до протилежної стіни. Наступної миті Голден побачив ще один залп із позиції на п’ять метрів далі. Він ладен був заприсягтися, що стріляли двоє.

Келлі зігнув останній палець, уперся ногами у стінку та відштовхнувся в бік корвета. Голден дочекався, поки те саме зроблять Алекс, Еймос і Наомі, й полетів останнім. У польоті він бачив, як Ґомес стріляє з нових позицій. Один із ворогів на нижній палубі навів важку гвинтівку на спалах Ґомесової зброї. Ґомес і ящик, за яким він сховався, вкрило хмарою вогню та уламків.

Вони подолали вже половину шляху до корабля, і Голден майже повірив, що їм удасться долетіти неушкодженими, коли димовий слід розкреслив ангар і зіткнувся з лейтенантом Келлі, який зник із яскравим спалахом.

Розділ чотирнадцятий. Міллер

«Сіньлун» спіткала безглузда смерть. Опісля встановили, що це був один із тисячі дрібних стрибунців, які проводили геологічну розвідку астероїдів. Пояс кишів такими корабликами: п’ять або шість родин об’єднували зусилля, збирали гроші на перший платіж за кредитом і починали свою справу. Власники «Сіньлуна» заборгували своєму банкові — «Об’єднаним активам та інвестиціям» — уже три платежі, й банк виставив ордер на арешт корабля. Саме з цієї причини, на думку загалу, «Сіньлун» ходив із відключеним транспондером. Просто чесні трудяги з іржавою бляшанкою, яку вони щосили намагалися втримати на ходу.

Якщо кому-небудь спало б на думку описати поясанську мрію, то її втіленням став би «Сіньлун».

«Сципіон Африканський» був патрульним есмінцем, що саме повертався до Марса, завершуючи дворічний маршрут довкруж Поясу. Обидва кораблі прямували, щоб поповнити запаси води, до захопленого гравітацією кометоподібного тіла за кількасот тисяч кілометрів од Хірона.

Коли геолог-стрибунець увійшов у зону радарів, на «Сципіоні» зауважили наближення швидкісного судна з прихованим сигналом транспондера. В офіційних пресрелізах марсіянського уряду йшлося, ніби «Сципіон» неодноразово намагався вийти на зв’язок. Підпільні радіостанції ОПА стверджували, що це маячня і жодна з радіолокаторних станцій у Поясі нічого подібного не зареєструвала. Але всі сходилися на тому, що на «Сципіоні» активували гармати точкового захисту та перетворили корабель поясан на розпечений металобрухт.

Суспільна реакція виявилася передбачуваною, як задача з елементарної фізики. Марсіяни посилали десятки нових кораблів із завданням «підтримувати порядок». Найгучніші голоси в ОПА закликали до відкритої війни, і все менше залишалося незалежних сайтів та радіостанцій, які не поділяли їхньої думки. Грандіозний годинниковий механізм війни посунув свою стрілку на одну поділку ближче до відкритих бойових дій.

А на Церері хтось викрав марсіянського громадянина Енріке Дос Сантоса, піддавав його тортурам упродовж восьми чи дев’яти годин і прибив те, що залишилося від його трупа, до стіни поряд із водоочисною станцією одинадцятого сектора. Його впізнали за терміналом, залишеним поруч, разом з обручкою та гаманцем із тонкої ерзац-шкіри; у гаманці знайшли його банківські дані та тридцять тисяч нових єн, випущених на Європі. Мертвого марсіянина пришпилили до стіни, розрядивши в нього стрижень глибинного геологічного аналізатора. Минуло п’ять годин, і вентиляційні системи досі ще не вивітрили запах кислоти. Команда судмедекспертів уже зібрала необхідні зразки. Поліціянти саме готувалися знімати бідолаху зі стіни.

Міллера завжди дивувало те, наскільки безтурботний вигляд мають небіжчики. У яких жахливих умовах тебе б не спіткала смерть — маска спокою, що накривала насамкінець, нагадувала сон. Міллер розмірковував, чи насправді відчує цей спокій, коли надійде його черга вмирати.

— Камери стеження? — запитав він.

— Не працюють, — відповіла нова напарниця. — Дітлашня порозбивала три дні тому.

Октавія Масс працювала у відділі насильства проти особи ще до того, як «Зоряна спіраль» розділила насильство на дрібніші спеціалізації. Потім вона працювала у боротьбі зі зґвалтуваннями. Згодом ще кілька місяців у відділі злочинів проти дітей. Якщо у цієї жінки залишалася душа, то її спресувало у прозору плівку. В її очах неможливо було побачити щось більше за легкий подив.

— Яка дітлашня, ми знаємо?

— Волоцюги з верхніх рівнів, — відповіла Октавія. — Затримали, оштрафували й випустили назад у природне середовище.

— Треба знову з ними поговорити, — запропонував Міллер. — Цікаво буде дізнатися, чи заплатив їм хтось за ці конкретні камери.

— Сумніваюся.

— Тоді злочинці мусили знати, що саме ці камери не працюють.

— Хтось із ремонтників?

— Чи коп.

Октавія підтисла губи і розвела руками. Вона була поясанкою у третьому поколінні. Її родичі ходили на кораблях-стрибунцях на зразок того, котрого збив «Сципіон Африканський». Її зовсім не дивувало те місиво зі шкіри, кісток та хрящів, яке висіло на стіні перед ними. Впустиш молоток на кораблі з увімкненим двигуном — молоток упаде на палубу. Твій уряд знищить шість родин геологів китайського походження — тебе хтось пришпилить метровим титановим стрижнем до гірської породи на Церері. Однаковісінько.

— Будуть наслідки, — похитав головою Міллер, маючи на увазі насправді таке: «Це не труп, це агітаційний плакат. Це — заклик до війни».

— Не будуть, — заперечила Октавія: «Війна вже тут, з агітками чи без».

— Ага, аякже. Не будуть. Маєш слушність.

— Хочеш пройтися першим колом? А я передивлюся записи зі сусідніх коридорів. Пальці йому випалювали не тут, його звідкись притягли.

— Давай, — погодився Міллер. — У мене десь збережено шаблон співчуття. Дружина?

— Не знаю. Не дивилася.

Повернувшись у відділок, Міллер сидів за своїм столом сам. Масс уже мала власне обжите робоче місце, за дві чарунки від його. Стіл і стілець Гевлока стояли вичишені та продезинфіковані двічі — неначе завгосп хотів гарантовано вивести дух землянина з ні в чому не винних поясанських меблів. Міллер відкрив досьє небіжчика й перевірив перше коло родичів. Чун-Є Дос Сантос, працює на Ганімеді. Шість років у шлюбі. Без дітей. Що ж, хоч за це можна порадіти. Якщо вже маєш умерти, то принаймні не зруйнуєш психіку молодому поколінню.

Міллер завантажив шаблон листа, ввів туди ім’я новоспеченої вдови та її адресу. Шановна пані Дос Сантос, із глибоким співчуттям вимушені повідомити бла-бла-бла. Вашого [він обрав опцію з випадного меню] чоловіка поважали та цінували в суспільстві, й від імені усіх мешканців Церери обіцяю, що ми зробимо все можливе, аби знайти та притягнути до відповідальності її [Міллер перемкнув] його убивцю чи вбивць. Щиро ваш…

У цьому не було ні краплі людяності. Лист був бездушним; він був холоднішим та порожнішим за вакуум. Те місиво людської плоті на стіні зовнішнього тунелю недавно було живим чоловіком зі справжніми бажаннями та страхами, як й у всіх — і Міллер хотів запитати себе, ким він став, якщо міг так запросто проігнорувати цей факт. Та направду Міллер чудово знав відповідь. Він надіслав лист і постарався викинути з голови думки про біль, якого ним завдасть.