Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 73)

— Мова пішла з ним,— відповіла Роса й голосно засміялася.— Мова пішла з його язиком.

Дитячий сміх індіянки був такий ніжний і такий заразливий, що Мейбл мимохіть і сама засміялася, хоча їй було далеко не до сміху після всього того, що вона почула.

— Ти, Росо, здається, все про нас знаєш чи принаймні хочеш показати, що знаєш. Але якщо тут нема Слідопита, то тут є Прісна Вода і ти можеш з ним побалакати французькою мовою. Може, побігти і привести його сюди, щоб він побалакав з тобою?

— Прісна Вода теж поїхав, тільки серце тут, ось тут.— По цих словах індіянка знову засміялася і, відвівши погляд, ніби не бажаючн засоромити співрозмовницю, приклала руку до грудей Мейбл.

Нашій героїні доводилося не раз чувати про незвичайну проникливість індіян, про їхню дивовижну здатність помічати все довкола саме тоді, коли вони, здавалося б, взагалі ні на що не звертають уваги; проте вона ніколи й підозрювати не могла, що їхня розмова може раптом набрати такого непередбаченого напрямку. Бажаючи змінити її і водночас палаючи від нетерпіння вивідати, наскільки велика є небезпека, що, можливо, вже нависла над їхньою залогою, Мейбл підвелася з табуретки й відійшла від Роси, буцімто її не дуже цікавило посвячення у таємниці, що їх знала індіянка. Таким робом Мейбл сподівалася більше вивідати про те, що її цікавило, а разом з тим, по можливості, уникнути й делікатних натяків індіянки, які щойно примусили Мейбл так зніяковіти.

— Тобі, Росо, видніше, що можна й чого не треба мені казати,— промовила Мейбл,— але, сподіваюся, ти мене все-таки любиш настільки, що скажеш принаймні те, що мені треба знати. Мій, дорогий дядечко теж тут, на острові, ї якщо ти мені друг, то ти друг чи треба, щоб була другом і моєму дядечкові, і ми вдвох довіку тебе не забудемо, коли вернемося до Освего.

— Хтозна... Може, ніколи не повернутися...

Це було сказано більше з сумнівом для самої себе, з якоюсь ніби непевністю в тоні, й зовсім не з метою вколоти а чи бажанням налякати Мейбл.

— Що ж, яка буде воля провидіння, а ми у його владі. Проте, я гадаю, ти можеш допомогти нам урятуватися.

— Блокгауз — дуже добре,— тільки й повторила Роса, коли з її обличчя зник вираз непевності; причому вона особливо наголосила останні двоє слів.

— Гаразд, я це зрозуміла, Росо, і перейду туди на ніч. Звичайно, я мушу персповісти все, що ти мені сказала, своєму дядечкові.

Червнева Роса аж здригнулася; тепер її явно стурбували розпити Мейбл.

— Ні, ні, ні! — випалила вона з такою швидкістю й шалом, які вона явно перейняла від французів.— То не добре — казати Солона Вода. Він багато говорити і довгий язик. Він думати, що ліс — вода, і розуміти нічого. Сказати Гострій Стрілі, і Росі — смерть.

— Ти несправедливо ображаєш мого дорогого дядечка; він не зрадить ані тебе, ані будь-кого іншого.

— Я не розуміти. Солона Вода має тільки язик, у нього нема очі, нема вух, нема ніс, тільки язик, язик, язик!

Хоча Мейбл і не зовсім поділяла цю думку, вона бачила, що молода індіянка не довіряє Кепові і що марне було б навіть сподіватися на її згоду, щоб запросити Кепа па розмову.

— Ти, з усього бачу, впевнена, що тобі все відомо про наше становище тут,— продовжувала Мейбл.— Ти що, може, раніше коли-небудь була на цьому острові?

— Тільки прийшла.

— Звідки ж ти тоді можеш знати, ніби все, що ти кажеш,— правда? А може, мій батько, Слідопит та Прісна Вода зовсім поруч, і я, коли захочу, зможу гукнути їх сюди?

— Всі пішли,— впевнено відповіла Роса, весело посміхаючись.

— Ні, не повірю, щоб ти могла так упевнено говорити, не розвідавши перш усе на острові!

— Добрі очі; бачить бот і солдати пливти геть; бачить корабель з Прісна Вода йти геть.

— Виходить, ти вже давно слідкуєш за кожним нашим кроком. Сподіваюся, ти хоч не перерахувала усіх тих, що тут залишилися.

Індіянка засміялася, спочатку підняла чотири пальці, а потім тільки обидва великі і, перебираючи від вказівного пальця до мізинця, за кожним повторювала: «червоний мундир», а торкнувшись великих, сказала: «Солона Вода», «квартирмейстер». Відомості були такі точні, що Мейбл серйозно почала подумувати, чи доречно було б відпустити свою гостю, не діставши від неї детальніших пояснень. Проте з погляду Мейбл було просто нешляхетно зловживати в такий спосіб довір’ям, що його явно проявляло до неї це ніжне і любляче створіння, тому ледве в дівчини закралася була думка покликати свого дядька, як вона тієї ж миті відмовилася від неї, визнавши її просто негідною й образливою щодо індіянки. До того ж вона була впевнена, що Роса, якби її стали допитувати, затялася б мовчати і не виказала б нічого.

— То ти вважаєш,— продовжувала Мейбл, так розваживши,— що мені краще жити в блокгаузі?

— Блокгауз — добре місце для скво. Блокгауз — скальп не знімати, колоди товсті.

— Ти говориш так упевнено, Росо, ніби сама в ньому була і виміряла його стіни.

Роса тільки багатозначно засміялася, але нічого на це не відповіла.

— А знає ще хто-небудь, крім тебе, дорогу на цей острів? Його бачив хто з ірокезів?

Роса враз засмутилася й сторожко озирнулася, ніби боячись, щоб її, бува, ніхто не підслухав.

— Тускарора скрізь — в Освего, тут, у Фронтенак, Могаук — скрізь. Побачить Росу — убивати.

— А ми думали, що ніхто не знає про цей острів і що нам нічого тут боятися ворогів.

— Ірокези — багато очей.

— Одних очей, Росо, мало. Цей острів надійно схований від очей, і навіть мало хто з наших вояків знає, як його відшукати.

— Одна людина могти сказати,— деякі інгізи балакати по-французьки.

Від цих слів у Мейбл похололо на серці. Всі підозри проти Джаспера, які вона досі зневажливо відкидала, враз усі разом заполонили їй голову, і якусь мить їй навіть здавалося, що вона втрачає свідомість. Трохи отямившись, однак, і згадавши дану батькові обіцянку, Мейбл підвелася і якусь хвилину ходила сюди й туди по кімнаті, силкуючись переконати себе, що їй буцімто зовсім байдуже до того, зрадник Джаспер чи ні, одначе в найглибших закутках її душі все ж тліло бажання, щоб він був невинний.

— Я розумію, на що ти натякаєш, Росо, сказала, нарешті, Мейбл:—ти хочеш сказати, що якийся зрадник розповів вашим, де лежить цей острів.

Роса тільки посміхнулася, тому що в її очах цей вчинок був скоріше геройством, аніж злочином, і була вона така вірна своєму племені, що просто не могла розповісти більше, ніж те дозволяли обставини. Її метою було врятувати Мейбл, одну тільки Мейбл, і вона не вважала за потрібне, як то кажуть адвокати, «відхилятися від суті справи».

— Блідочола тепер зна...— докинула Роса,— блокгауз дівчині добре... Чоловіки та воїни... все одно.

— Але не все одно мені, Росо, тому що один із цих чоловіків — мій дядько, якого я люблю, а всі інші — мої співвітчизники й друзі. Я мушу їм усе розповісти.

— Тоді Роса убита,— спокійно, проте зі смутком у голосі промовила юна індіянка.

— Ні, навіщо ж, адже вони ніколи не довідаються, що ти була тут. Звичайно, вони зі свого боку зобов’язані пильнувати, а ми всі зі свого можемо перейти до блокгауза.

— Гостра Стріла знати все... бачити все, і Роса забита. Роса прийшла сказати блідочолий друг, не чоловікам казать. Кожен воїн бережи свій скальп. Роса — скво і казати скво, не казати чоловікам.

Ця заява червоношкірої подруги вельми засмутила Мейбл, тому що Роса, а тепер у цьому не було жодного сумніву, розраховувала тільки на те, що все сказане має зостатися лише між ними. Мейбл до того ж не знала, наскільки збереження таємниці в індіян вважається справою честі, а головне боялася своєю необережністю накликати на Росу підозри і поставити її життя під загрозу. Всі ці думки вмить промайнули в її голові, і що більше вона замислювалася, то важче їй ставало на серці. Роса теж, очевидно, була дуже занепокоєна всім цим, тому що почала натягувати на себе все своє шмаття, що позсовувалося з неї, коли вона брала Мейбл за руку, готуючись уже, мабуть, іти. Про те, щоб затримати її, годі було й думати, а відштовхнути від себе після того, як індіянка заради неї стільки ризикувала, було несумісне з усіма поняттями нашої правдивої і чесної героїні.

— Росо,— звернулася Мейбл, гаряче обнімаючи обома руками це ніжне створіння,— ми з тобою друзі. Тобі нічого боятися мене, бо я нікому не скажу, що ти тут була. Якби ти тільки могла якось подати мені знак про наближення небезпеки, щоб я знала, коли мені ховатися в блокгауз.

Індіянка зупинилася, тому що вона вже намірилася було йти, і сказала тихо.

— Принеси Росі голуб.

— Голуба? Де ж я тобі візьму того голуба?

— Сусідня хижа... Лови старий голуб... Роса йти до піроги.

— Здається, я зрозуміла тебе, Росо. А чи не краще буде, як я тебе проведу до чагарника, а то ще здибаєш когось із наших.

— Виходь перша, рахуй люди: один, два, три, чотири, п’ять, шість...— Тут Роса, сміючись, підняла шість пальців.— Ніхто нема на дорозі — добре, є один на дорозі — клич його з дороги. Тоді співай і ходи ловити голуб.

Мейбл усміхнулася на цю розпорядливість та винахідливість індіянки і вже подалася була виконувати її прохання, але біля самих дверей зупинилася, обернулась і благальним поглядом зазирнула Росі в вічі.

— Росо, люба, може, ти що-небудь мені скажеш? — звернулася вона.

— Ти все знати тепер: блокгауз — добре, голуб сказати, Гостра Стріла — забивати...