Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 72)

— Не скажу, що так, але й не скажу, що ні. На війні завжди небезпечно, і на передових постах небезпека більша, ніж усередині військового табору. Отож не треба вважати якоюсь несподіванкою, коли тут будь-якої миті з’являться французи.

— Що ж тоді робити, матері його ковінька? Хіба можуть шість чоловіків та дві жінки захистити такий острів, тим більше, якщо нападуть французи, а вони, безумовно, підтягнуть сюди дай боже скільки сил.

— Можете не сумніватися, вони щонайменше в кільканадцять разів переважатимуть нас. Воно, звичайно, можна було б розробити детальний план оборони острова з урахуванням усіх досягнень військової науки; от тільки чи зуміли б ми здійснити його в усіх деталях з наявними у нашому розпорядженні силами. Перш за все слід би виставити загін до берега, щоб він перешкоджав ворогові здійснювати висадку десанту; потім негайно треба б кинути добірний підрозділ у блокгауз, з якого, як із цитаделі, могли б одержувати підмогу відступаючі перед французами інші підрозділи острова; навколо ж цього опорного пункту можна б викопати глибочезний рів, тому що з погляду військового мистецтва було б просто неграмотно, щоб ми допустили ворога до стін блокгауза і дали йому змогу підкласти під них міни. Рогачки затримали б наступ кавалерії, а проти артилерії слід би під прикриттям он того ліска збудувати редути. Крім того, велику роль у сковуванні просування ворога відіграли б сильні групи нальотників, що діяли б із засідок; оці ж хижі, належно обнесені частоколом та обкопані ровами, могли б теж чудово прислужитися справі оборони.

— Ф’ю-ю-у, квартирмейстере! — аж присвиснув Кеп.— А хто ж вам у біса дасть стільки вояків для здійснення такого грандіозного плану?

— Зрозуміло хто — король, добродію Кепе. Він затіяв цю війну, то хай і несе весь її тягар.

— Але ж нас тільки шестеро! Отже ваш плай гарний лише на словах. Що ж, ми вас пошлемо до берега, щоб ви перешкодили висадці десанту; Мейбл налітатиме на ворога з засідки (принаймні язиком); солдатку поставимо проти кавалерії за рогачку; капрал оборонятиме рови й вали навколо цитаделі; три вояки займуть п’ять хиж, а я займу позицію в блокгаузі. Ф’ю-ю-у, гарно ви малюєте, поручнику! Вам би малярем бути, а не у війську служити.

— Ну, я тільки прямо й відверто виклав усе, як воно б мало бути. А що у нас нема потрібних сил для здійснення цього плану, то не я в тім винен, а міністри його величності короля.

— А якщо ворог і справді з’явиться,— не втерпіла й Мейбл, що, пам’ятаючи, яка в неї гостя сидить у хаті, тепер з особливим інтересом прислухалася до розмови,— що нам і справді робити?

— Я радив би, чарівна Мейбл, здійснити той самий маневр, який приніс таку заслужену славу Ксенофонтові^[118].

— Наскільки я дібрала з вашого натяку, ви, здається, маєте на увазі відступ?

— Ваш природжений розум, юна моя леді, точно спровадив вас на мою думку. Я певен, що ваш високошановний батько дав капралові деякі вказівки з приводу того, що робити і як захищатися, коли нападуть французи. Та шановний сержант, хоч він і ваш батько і вояк, рівного якому взагалі чи знайдеш, одначе він не великий лорд Стер чи граф Мальборо^[119]. Я аніскільки не заперечую заслуг сержанта у своєму ділі, але в той же час не схильний і перебільшувати його чесноти, хоч якими б великими вони були, й прирівнювати його до тих, хто, може, й не набагато, але все-таки вищий за нього рангом. Сержант Дангем, віддаючи ці розпорядження, радився скорше зі своїм серцем, аніж зі своїм розумом, а якщо форт упаде, винен буде той, хто його тут поставив, а не той, хто його захищав. І хоч яке було б рішення захисників, добрий командир, на випадок висадки французів та їхніх союзників, завжди повинен передбачати й можливість відступу. Тому я радив би добродієві Кепу, адміралові нашого флоту, держати напоготові шлюпку, щоб у разі скрути можна було евакуюватися звідси. На залишеному для нас човні велике вітрило, і якщо його підвести ось сюди й замаскувати за тими он кущами, то можна буде зручно й швидко зійти на борт і відпливти. Як ви й самі, чарівна Мейбл, напевне, згодитеся, звідси до протоки між двома найближчими островами щонайбільше ярдів п’ятдесят, і досить лише туди допливти, як нас уже не видко буде тим, що тут висадяться.

— Все воно ніби й так, містере М’юре, але ж французи й самі можуть підпливти саме з цього боку? Якщо з цього острова так зручно евакуюватися, на нього, мабуть, не менш зручно й висаджуватися.

— Не такі вже вони метиковані, щоб до цього дійти,— заперечив М’юр, якось крадькома й трохи стурбовано озираючись довкола.— У них не вистачить клепки дійти до цього. Ваші французи взагалі все роблять не з тієї руки і на галай-балай, отже їх можна чекати, якщо вони ще взагалі сюди прийдуть, лише он з того боку острова.

Далі розмова набрала зовсім недоладного характеру, хоча й велася в основному довкола можливої висадки ворога і способів найкращої відсічі.

До всього цього Мейбл майже не прислухалася, хоч її дещо й здивувало те, що поручник М’юр, котрого взагалі вважали хоробрим офіцером, відверто пропонував відступ, який здавався їй подвійним злочином, адже з захистом острова була пов’язана честь її батька. Проте думки Мейбл були настільки зайняті її гостею, що вона, скориставшись першою нагодою, встала з-за столу й хутенько шаснула назад до своєї хатини. Замкнувши добре двері й затягнувши запоною єдине віконце, Мейбл провела Червневу Росу, чи просто Росу, як її звичайно називали по-англійському, у внутрішню кімнатку, лагідно заспокоюючи її.

— Я рада тебе бачити, Росо,— промовила Мейбл з притаманною їй лагідністю, люб’язно усміхаючись.— Дуже тебе рада бачити... Але що привело тебе сюди і як ти могла відшукати наш острів?

— Балакай не швидко,— відказала Роса, відповідаючи усмішкою на усмішку й потискуючи маленьку ручку Мейбл своєю шкарубкою від праці, але не більшою рукою.— Балакай повільніше... Так — дуже швидко.

Мейбл, намагаючись погамувати своє нетерпіння, повторила свої запитання так повільно й виразно, що та все второпала.

— Роса — друг,— відповіла індіянка.

— Я вірю тобі, Росо... від щирого серця вірю, але що це має спільного з тим, що ти сюди прийшла?'

— Друг прийти бачити друг,— відповіла Роса, щиро усміхаючись їй в обличчя.

— Мабуть, тут є ще якась причина, Росо, а то ти навряд чи наважилася б, та ще й сама... Адже ж ти сама, Росо?

— З Роса тільки ти, більш ніхто. Роса припливти сама, на пірога.

— Сподіваюся, що це так... гадаю, що це так... ні, я впевнена, що це так. Адже ти не зрадиш мене, Росо?

— Що таке — «зрадиш»?

— Ну, ти не скажеш, де я, французам... ірокезам... Гострій Стрілі?

Індіянка рішуче похитала головою.

— Ти не захочеш продати мій скальп?

Замість відповіді Роса обхопила тоненьку талію Мейбл і притиснула її до себе з такою ніжністю, що в нашої героїні від розчулення аж сльози виступили на очах. Цей безмовний прояв непідробних жіночих пестощів з боку індіянки не міг не розтопити останніх крижинок недовіри в душі щиросердої ровесниці, і Мейбл у відповідь теж притиснула її до грудей. Затим, відсторонивши трішки від себе індіянку, вона поклала їй на плечі руки і, дивлячись прямо в вічі, продовжувала свої розпити.

— Якщо Роса має щось сказати своїй подрузі, хай каже відверто,— вела далі Мейбл.— Мої вуха відкриті.

— Роса боятися: Гостра Стріла тоді убити її.

— Але ж він ніколи не довідається про це, — сказала Мейбл і почервоніла за ці слова по самі вуха: адже вона відчула, що умовляє дружину лукавити перед своїм чоловіком.— Я хочу сказати, що Мейбл не скаже йому нічого.

— Він заганяти томагавк у голову Роси.

— Цьому ніколи не бути, люба Росо! Я б краще погодилася, щоб ти нічого взагалі не розповідала, ніж наражала себе на таку небезпеку.

— Блокгауз — гарне місце спати... гарне місце там бути.

— Ти хочеш сказати, Росо, що можна врятуватися, коли я перейду в блокгауз? Напевне, Гостра Стріла таки не розсердиться на тебе за те, що ти мені це сказала. Він не може бажати мені великого зла, бо я ніколи і нічого поганого йому не заподіяла.

— Гостра Стріла не бажати ніяке зло блідочолій красуні,— відповіла Роса, відвертаючись, і хоч голос її був і далі лагідний та м’який, як звичайно в індіянських дівчат, він зненацька став тихим і жалібним, а потім аж затремтів: — Гостра Стріла кохати блідочола дівчина...

Почувши ці слова, Мейбл, сама не тямлячи чому, вся зашарілася і через свою природжену делікатність навіть перестала розпитувати. Проте їй необхідно було знати більше, бо слова індіянки пробудили в ній підозру, і вона відновила свої розпити знову.

— У Гострої Стріли нема підстав кохати чи ненавидіти мене,— сказала Мейбл.— Хіба він не з тобою?

— Чоловік завжди біля дружини, тут,— сказала Роса, прикладаючи руку до серця...

— Прекрасне створіння! Але скажи: треба мені переходити до блокгауза сьогодні... вже зранку, зараз?

— Блокгауз — дуже добре, добре для скво. Блокгауз — скальп не знімати.

— Боюся, що я надто вже добре зрозуміла тебе. Може, ти хотіла б зустрітися з моїм батьком?

— Він тут не є, пішов.

— Ти цього не можеш знати, Росо. Глянь, на острові повно його солдатів.

— Не повно — пішов...— Тут індіянка підняла чотири пальці: — Стільки червоні мундири.

— А Слідопит... Може, хочеш побачити Слідопита?.. Він побалакав би з тобою ірокезькою мовою.