Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 14)

— Не можна втрачати жодної миті! — стишено, але з усією серйозністю сказав Джаспер, висмикуючи й відкидаючи набік гілки.— Робіть те, що я роблю, добродію Кепе, якщо хочете врятувати свою небогу; а ви, Мейбл, хутчій лягайте на дно піроги.

Ще не докінчивши цих слів, він схопив легеньку пірогу за ніс і чимдуж потяг її, не без допомоги Кепа, що підпихав ззаду, проти води, бредучи попід самісіньким берегом і ховаючись за кущами від ірокезів, що могли помітити їх з річки, й намагаючись якомога швидше досягти закруту, за яким можна було б сховатися від ворога. Слідопитова пірога стояла ближче до берега й, отже, мала виходити останньою. Делавар зіскочив на Вузеньку косу берега і зник у лісі (його обов’язком було слідкувати за пересуванням ворога), а Гостра Стріла подав своєму білому супутникові знак брати пірогу за ніс і тягти слідом за Джаспером. Усе це відбулося в одну мить. Та ледве Слідопит вибрів на швидку воду, що починалася відразу за косою, як раптом відчув, що пірога, яку він тяг, умить полегшала. Озирнувшись, він побачив, що не стало ні самого тускарори, ні його дружини. «Зрада!» — миттю майнуло в його голові, але зупинятися було ніколи, бо нижче за течією не своїм голосом заволали ірокези, сповістивши цим самим, що труп забитого вже доплив до того місця, де брели його друзі. Гримнув постріл з рушниці, і провідник побачив, що Джаспер, обігнувши коліно річки, перепливає на другий бік. Він на весь зріст стояв у кормі, і вдвох із Кепом, що сидів у носовій частині піроги, вони з усіх сил налягали на весла, й легенька пірога ривками гналася вперед. Погляд, думка, дія швидко чергувалися у того, хто був так натренований у мінливостях прикордонної війни. Стрибнувши в корму своєї піроги, Слідопит дужими помахами весла вивів її на бистрінь і сам теж почав гребти до того берега, тільки значно нижче за течією, ніж Джаспер.

Він свідомо зробив себе мішенню для ворожих куль, добре знаючи, що бажання ірокезів заволодіти його скальпом затьмарить усі їхні інші підлі заміри.

— Тримай вище, Джаспере! — гукнув доблесний провідник, розсікаючи воду широкими й дужими гребками весла.— Тримай вище і причалюй до тих вільхових кущів, що напроти! Бережи сержантову доньку над усе, а негідників-мінгів полиш нам із Змієм!

Джаспер багатозначно махнув у повітрі веслом на знак того, що зрозумів старшого товариша, а в цей час один по одному загриміли рушничні постріли, і кожен з них був спрямований на самотнього гребця ближчої піроги.

— Еге ж! Випорожняйте, бовдури, свої рушниці, бо ви і є бовдури! — говорив про себе Слідопит, що набув звичку розмовляти сам до себе від довгого перебування у лісовій самотині.— Випорожняйте і далі так, не цілячись, свої рушниці, давайте мені змогу все ближче й ближче підпливати до того берега. Я не буду ганити вас за таку неприцільну стрільбу, як зробив би кожен делавар чи могіканин, адже я білий і вся моя натура — натура білої людини, а не індіянина. Не личить похвалятися під час бою, та коли вже я тут сам, а не на людях, то повинен відверто 'сказати, що вам разом з деякими нашими городянами тільки горобців по садках полохати! Оце вже дещо ліпше! — вигукнув він, відсмикнувши назад голову, коли біля його скроні продзижчала куля, відірвавши пасмо чуба.— Але від кулі, що пролетіла хоч на дюйм від цілі, користі рівно стільки ж, як і від кулі, що взагалі не вилітала з дула. Браво, Джаспере, ти молодець! Сержантова красна донька мусить бути врятована, хай навіть ціною наших скальпів.

У цю мить Слідопит був саме посеред річки — майже напроти ворогів, що стріляли по ньому, тим часом як друга пірога в дужих руках Джаспера та Кепа швидкими ривками підпливала до берега точно в тому місці, яке було їм вказане. Цього разу старий моряк теж тримався по-молодецькому, тому що був у своїй стихії, щиро любив рідну небогу та й за власну душу потерпав, а до бою йому було не звикати, хоч його досвід, звичайно, набувся у зовсім інших боях. Ще кілька дужих гребків — і пірога, нарешті, з розгону влетіла у вільхові кущі. Джаспер хутчій вивів Мейбл на берег, і з цієї миті всі троє утікачів були в безпеці.

Не так велося Слідопитові. Своєю сміливою Самопожертвою він надто ризиковано виставив себе перед ворогами, потрапивши у становище, небезпечність якого набагато зросла: його пірогу відносило все ближче й ближче під ворожі кулі, а до ірокезів, які стояли у воді, поспішив приєднатися загін, що йшов понад берегом. Освего в цьому місці була з кабельтов завширшки, а що пірога пливла саме на середині річки, він перебував від рушниць, які безперестанку стріляли по ньому, в межах прицільної відстані.

У такій скруті Слідопита виручали тільки його холоднокровність та кмітливість. Він добре розумів, що зможе врятуватися лише тоді, коли безперестанку рухатиметься, бо на такій відстані в нерухому ціль можна було влучити майже з кожного пострілу. Проте самої лише рухливості було ще замало, бо ж індіяни, чудові стрільці по стрибучих оленях, певне, досить добре вміли міняти приціл по прямій лінії, а тому Слідопитові не можна було рухатися тільки в одному якомусь напрямкові. Отож він мусив якомога частіше петляти пірогою — то, мов стріла, летіти за течією, то раптом змінювати курс і зигзагом іти поперек бистрини до берега. На його щастя, ірокези не могли, стоячи у воді, перезаряджати свої рушниці, а високі кущі заважали тим, що стріляли з берега, вести прицільний вогонь по втікачеві. Так, скориставшись з безпорадності ірокезів, Слідопит і під градом куль з усіх їхніх рушниць швидко віддалявся від них як униз по річці, так і до протилежного берега, коли раптом і без того небезпечне його становище ускладнилося ще більше: з’явився загін, який чатував у засідці, щоб перестріти утікачів, коли б вони попливли вниз річкою.

Це були ті самі воїни, на яких натякали їхні товариші у коротенькій розмові, що велася над головами мандрівників. Їх було щонайменше чоловік десять, і вони, цілком свідомі своєї кривавої мети, зайняли позицію біля того місця, де річка люто проривається крізь скелі та мілини й утворює своєрідний поріг, або, як його називають тутешні жителі, розколину. Слідопит усвідомлював, що, якби він поплив на цей поріг, його хоч-не-хоч затягло б саме туди, де засів новоприбулий загін, бо течія там просто непоборна та ще й валуни, яких ніяк не обійдеш, і йому смерті чи полону там не минути. Тому він докладав відчайдушних зусиль, щоб дістатися до західного берега, бо вороги були вздовж усього східного. Це було, одначе, понад людські сили, а повернути пірогу проти течії означало б звести швидкість її руху нанівець і фактично зробити з себе нерухому мішень. У такій гострій ситуації провідник з притаманною йому холоднокровністю прийняв відчайдушне рішення й відповідно до нього почав діяти. Замість того щоб пливти за течією в жолоб поміж валуни, він повернув пірогу до наймілкішої частини річки, а допливши до неї, схопив рушницю та сумку, вистрибнув у воду і пішов убрід від валуна до валуна, тримаючи напрямок на західний берег. Залишену пірогу закрутило в дикій течії, то перекидаючи на слизькому камінні, то наповнюючи її по самі вінця, то знову випорожнюючи, аж доки, зрештою, прибило до берега за кілька ярдів від того місця, де засіли ірокези.

Тим часом Слідопит аж ніяк не втік від небезпеки, бо коли в перші хвилини дії ворогів і були паралізовані його сміливістю та винахідливістю, які вважаються великими чеснотами в індіян, то жадоба помсти й дике бажання заволодіти його неоціненним скальпом хутко вивели їх із цього миттєвого остовпіння. Знову загриміли постріли, і кулі засвистіли над головою втікача серед реву води. А він брів, не зупиняючись, усе далі й далі, мов заворожений, бо хоч кулі й попробивали його грубу провідницьку одіж у кількох місцях, жодна з них навіть не вдряпнула його.

Оскільки Слідопитові доводилося брести подекуди на такій глибині, що вода сягала йому під пахви і він змушений був тримати рушницю та амуніцію над водою, він швидко вибився з сил і зрадів, коли натрапив на кам’яну брилу, чи, власне, маленьку скелю, що виступала з води і зверху була суха. На цей камінь він поклав свою рогову порохівницю, а сам тим часом зайшов за нього й сховався від куль. Звідси до берега було вже не більше п’ятдесяти футів, але, гляпувши на тиху, швидку й темну течію, що миготіла поміж ним і берегом, він зрозумів, що відстань цю доведеться долати тільки плавом.

Тепер стрілянина з боку індіян на деякий час ущухла, бо вони, зібравшись навколо піроги й знайшовши в ній весла, почали лаштуватися до переправи через річку.

— Слідопите! — раптом озвався голос напроти з кущів західного берега.

— Що тобі, Джаспере?

— Кріпіться, з вами друзі, й жоден мінг не перепливе сюди, не заплативши життям за своє зухвальство. Чи не краще б вам покинути рушницю на камені й пливти хутчій сюди, поки ті негідники не відчалили од берега?

— Справжній лісовик ніколи не розлучається з рушницею доти, доки в нього є порох у порохівниці чи куля в лядунці^[34]. Сьогодні, Прісна Водо, мені ще не доводилося спускати курок, а я не можу відмовити собі в приємності почастувати цих бузувірів, щоб вони пам’ятали моє ім’я. Від того, що я трохи постою у воді, зі мною нічого не станеться, тим більше, що я он бачу серед тих виплодків мерзотника Гостру Стрілу й від душі хочу послати йому платню, яку він так чесно заробив. Сподіваюся, Джаспере, ти не привів сержантову доньку під кулі?