Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 13)
Він заздалегідь про всяк випадок зайняв позицію, звідки можна було без промаху вести вогонь крізь просвіти в галуззі і спостерігати за пересуванням ворога. Він був надто спокійний, щоб його що могло зворушити у таку критичну хвилину.
А становище було й справді тривожне. Саме в ту мить, коли Мейбл торкнула Слідопитове плече лозиною, ярдів за сто від їхньої схованки з-за вигину річки з’явилося троє ірокезів, які зупинилися й стали оглядати річку вниз за течією. Всі троє були голі до пояса, при зброї та у своєму бойовому малюванні. З усього було видно, що вони вагалися, не знаючи, куди йти в пошуках утікачів. Один з них показував униз по річці, другий — угору, а третій — на протилежний берег.
РОЗДІЛ V
Шеллі.
Це була тривожна мить. Про наміри своїх переслідувачів утікачі могли здогадуватися тільки з їхніх жестів і лютих вигуків, якими вони висловлювали своє розчарування. Тепер стало цілком ясно, що частина їх повернула знову по своїх слідах до форту і що всі ті переваги, які гадалося досягти хитрістю з багаттям, втрачено. Але нині жалкувати за цим було ніколи, бо втікачам загрожувала небезпека ось-ось бути викритими трьома ірокезами, які брели до них попід берегом. Всі ці факти чітко, ніби самі собою, відбилися в Слідопитовій голові, і він підсвідомо відчув, що треба негайно приймати рішення і всім бути готовими діяти злагоджено. Отож, не зчиняючи найменшого шуму, він поманив до себе обох індіян та Джаспера й пошепки сказав їм:
— Приготуймося, приготуймося. Триклятих скальполовів тільки троє, а нас п’ятеро чоловіків, чотирьом з яких уже не вперше бувати в таких бувальцях. Так от: ти, Прісна Водо, береш на мушку он того, розмальованого барвами смерті; тобі, Чингачгуче, доручаю вождя, а тобі, Гостра Стріло,— он того, наймолодшого. Та пильнуйте, щоб не переплутали: дві кулі в одного — то завелика розкіш у таку хвилину, коли над сержантовою донькою нависла така небезпека. Я про всяк випадок буду в резерві: чого доброго, ще з’явиться четвертий бузувір або в кого не витримають нерви і схибне рука. За жодних обставин не відкривати вогню без мого наказу! Стрілятимемо лише в разі крайньої необхідності, щоб, бува, не накликати решти негідників, які ще не встигли зайти далеко. Джаспере, хлопче, на випадок, якби пас оточили й з берега, негайно вигонь пірогу з сержантовою донькою і щодуху веслуй до форту. Дасть бог — і прорвешся.
Заледве Слідопит віддав ці розпорядження, як наближення ворогів змусило ного замовкнути. Ірокези повільно спускалися все нижче й нижче за течією, тримаючись задля власної безпеки попід навислими над водою кущами, тим часом шелест листя й тріск галуззя, що невдовзі долетів, став страшним свідченням того, що паралельно берегом нарівні з ними так само повільно просувався інший ворожий загін. Коли обидва загони дійшли до Слідопитового насадження, вони стали видимі один одному завдяки відстані між заслоною та природним берегом. Тут вони зупинилися й стали вести раду, яка проходила, в повному розумінні слова, над головами тих, котрі принишкли у сховку. Тепер уже й справді ніщо не захищало мандрівників, окрім листя та лозин, що гнулися додолу від найменшого подиху вітру, а повій він хоч трохи сильніше, всі ті пагони попадали б у воду. На щастя, погляди індіян, що стояли в річці, як і тих, що були па березі, зустрічалися якраз над вершечками кущів, віти яких так перепліталися з кучерявим насадженням, що не викликали жодної підозри. Мабуть, саме сміливість задуму відвертала викриття наших героїв. Розмова була дуже серйозна, хоча й велася стишеними голосами, так, ніби співрозмовники побоювалися, щоб їх, бува, хто не підслухав. Розмовляли говіркою, котру чудово розуміли як обидва індіянини, так і Слідопит. Навіть Джаспер дібрав дещо з того, що вони говорили.
— Водою геть позносило сліди, і нічого не видно! — сказав один з індіян, який стояв так близько біля штучної заслони, що його можна було проткнути остями, які лежали в Джасперовій пірозі.— Вода так позмивала сліди, що навіть інгізький[33] хорт не годен їх знайти.
— Блідочолі пересіли в піроги й попливли вниз,— відповів йому індіянин з берега.
— Не може бути! Там — певні рушниці наших воїнів.
Слідопит кинув багатозначний погляд на Джаспера і міцно зціпив зуби, щоб притамувати звук власного подиху.
— Хай мої молоді воїни вдивляються так пильно, ніби в них орлині очі,— промовив у
відповідь найстарший воїн із тих, що брели річкою.— Ми ось уже місяць на стежці війни, а добули- тільки один скальп. З блідочолими дівчина, а декому з наших відважних воїнів потрібна дружина.
На щастя, Мейбл не розуміла цих слів, зате Джаспер ще дужче спохмурнів, а лице його спалахнуло гнівом.
На цьому розмова між ірокезами припинилася, і причаєний загін почув стишені й обережні кроки тих, що йшли берегом, розводячи галуззя на боки й повільно просуваючись уперед. Незабаром стало очевидно, що вони поминули схованку, одначе ті з них, котрі були у воді, ще зосталися, нишпорячи очима по кущах, і їхні очиці на тлі химерно розмальованої шкіри поблискували, як розжеврілі вуглини. Після зупинки, що тривала дві-три хвилини, вони також стали проходити далі, але якось неохоче, спроквола відтягуючи ноги, як це буває з людьми, коли вони щось загублять і крутяться на одному місці. Таким чином вони поминули штучну заслону, і Слідопит, широко розтуливши рота, заллявся щирим, але безгучним сміхом, який природа і звичка зробили індивідуальною особливістю цієї людини. Його радощі, проте, були передчасні, бо в цю самісіньку мить ірокез, який брів заднім, ще раз озирнувся й раптом закляк на місці, мов укопаний: з його напруженої пози й завороженого погляду можна було відразу здогадатися, що якийсь неоглянутий кущ викликав у нього підозру.
Щастя принишклих мандрівників, що воїн, у якого виник цей сумнів, був занадто молодий і не мав, очевидно, великої довіри серед своїх товаришів. Він добре знав, яке значення для юнака його років мають обачність та скромність, тому, як вогню, боявся глузувань та презирства, що їх накликав би на себе, знявши тривогу без причини. Отож він не гукнув товаришів, що брели далі, а сам повернув назад і насторожено став наближатися до Слідопитової заслони, ні на мить не зводячи з неї очей, неначе вона була зачарована. Причиною всього стала одна-єдина повернена до сонця гілочка, на якій теліпалося кілька прив’ялих листочків, проте й цього малопомітного відхилення від звичайного для живої природи стану речей цілком вистачило, щоб його негайно помітило око індіянина: адже чуття у дикуна, та ще коли він на стежці війни, такі тонкі й гострі, що навіть найнезначніші дрібниці, які, здавалося б, не мають ніякого значення, правлять йому дороговказом до мети. Разом з тим саме дріб’язковість прикмети утримала юнака від того, щоб поділитися своїм відкриттям зі старшими товаришами. Якщо він і справді натрапив на щось дуже важливе, то краще хай слава неподільно належить, мовляв, лише йому одному; а коли нічого не відкриє, то хоч не буде посміховиськом, чого більш за все на світі боїться кожен індіанський юнак. А, крім усього, він, як і кожен воїн у пущі, остерігався потайної засідки та раптового нападу з-за рогу
її тому підходив до заслони неквапом і з надзвичайною осторогою. Через ці вагання, викликані згаданими причинами, воїн дуже забарився, тому коли він підійшов до Слідопитової заслони так близько, що міг дістати її рукою, обидва загони його товаришів відійшли вже на п’ятдесят-шістдесят ярдів.
Незважаючи на критичне становище, кожен з тих, що сиділи у сховку, ні на мить не зводив очей з обличчя молодого ірокеза, душу якого роздирали суперечливі почуття. Спершу його .вабило незбориме бажання добитися успіху там, де зазнали невдачі навіть най- досвідченіші воїни його племені, а з успіхом він розраховував здобути й славу, яка рідко ощасливлювала юнака чи воїна такого віку на стежці війни; потім його щораз більше стали мучити сумніви, бо з кожним подихом вітру прив’яле листя на гіллячці, здавалося, оживало й підіймалося знову, а красномовне обличчя пересмикувалося від страху. Денна спека, проте, так мало вплинула на листя повтикуваних у воду гілок, що коли ірокез торкнувся до нього пальцями, він уже був подумав, що ошукався. А що людській натурі завжди властиво нічому не йняти віри, не помацавши, то і молодий ірокез, аби доконче пересвідчитися й не полишати жодних сумнівів, сторожко розсунув повтикувані гілки й ступив крок, прямо в криївку, де враз перед його очима постали тьмяні постаті наших героїв, котрі видалися йому в першу мить занімілими в своїй незрушності статуями.
Не встигли ще утікачі побачити й почути палючі очі, легкий переляк і тихий вигук індіянина, як Чингачгук замахнувся і цюкнув гострим томагавком ворога у тім’я. Ірокез божевільно змахнув руками, скочив назад і звалився у воду. Швидка течія підхопила тіло, яке ще корчилось у передсмертній агонії, і понесла вниз. Делавар був щосили кинувся ловити свою жертву за руку, аби здерти скальп, та бистрінь закрутила кривавий слід, і тіло, яке ще тіпалося в конвульсіях, відпливло геть.
Все це скоїлося за менш як півхвилини, а події розгорталися так нагло й непередбачено, що люди, менш обізнані за Слідопита і його друзів з умовами лісової війни, мабуть, розгубилися б і де знали, що його діяти далі.