Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 12)

— Якби тут ще люльку можна було запалити, добродію Слідопите,— зауважив старий моряк,— то я вже був би й задоволений цією якірною стоянкою; адже ви, хай йому чорт, поставили нас тут на мертвий якір, тож нам і мусони не страшні. Єдина біда — не можна люльки запалити!

— Запах тютюнового диму нас одразу ж видав би. Навіщо тоді відводити мінгам очі всіма цими осторогами, коли б ми вказали їхнім носам, де нас шукати? Ні, ні, краще вам трохи потерпіти. Вчіться витривалості в індіян: ті, щоб добути один скальп, будуть сім день ходити не ївши... Ти не чув нічого, Джаспере?

— Змій іде.

— Ану, тепер побачимо, чи зір могіканина кращий, ніж у юнака, який живе на воді.

Могіканин простував з того самого боку, звідки йшов і Джаспер. Індіянин, проте, ледве поминувши коліно річки, де його вже не було видно тому, хто міг бути вище за течією, повернув ближче до берега і, дотримуючись якнайбільшої обережності, вибрав таке місце, звідки з-за кущів він міг бачити все, що діялося коло багаття, сам залишаючись непомітним з того боку.

— Змій бачить тих негідників! — прошепотів Слідопит.— Не будь я білий та ще й християнин, якщо вони не клюнули на нашу принаду і не влаштували засідки на всіх підступах до багаття!

Щирий, хоча й безгучний сміх обірвав на цьому його мову, і Слідопит, багатозначно торкнувши ліктем Кепа, знову разом з усіма продовжував у напруженому мовчанні стежити за кожним рухом Чингачгука. Могіканин хвилин десять стояв непорушно, мов камінь, на якому закляк, але, помітивши, безсумнівно, щось надзвичайно важливе, він раптом відійшов назад, а потім, стривоженим і допитливим поглядом пронишпорюючи кожен прибережний кущик, знову швидко рушив уперед, намагаючись не полишати за’ собою слідів на мілкому дні. Очевидно, він дуже поспішав і був чимось занепокоєний, бо весь час оглядався назад і зазирав у кожен закут берега, де, на його думку, могли б сховатися піроги.

— Гукніть його,— шепнув Джаспер, палаючи з нетерпіння.— Гукніть хутчій, доки не пізно. Бачте, він уже минає нас.

— Не спіши, не спіши, хлопче! — стримував юнака Слідопит.— Повір, якби там було щось страшне, Змій би повз по-пластунському. О боже, благослови нас і просвіти своєю мудрістю! Тепер я вірю, що навіть Чингачгук, зір якого не менш досконалий, ніж хортів нюх, і той минає нас; і він не годен знайти нашу засідку!

Та Слідопит тріумфував передчасно, бо не встиг він ще доказати цих слів, як індіянин, пройшовши вже кілька футів повз кущі, раптом зупинився, спрямував гострий погляд на Слідопитові насадження, поспішно ступив кілька кроків назад, нагнувся і, розсунувши обережно гілки, з’явився серед них.

— Трикляті мінги?—сказав Слідопит, щойно індіянин підійшов досить близько, щоб можна було, дотримуючись остороги, заговорити.

— Ірокези,— поправив розсудливий індіянин.

— Яка різниця — ірокези, мінги, менгвези а чи фурії^[32],— все це одне й те ж саме. Я називаю всіх мерзотників одним словом—мінги. Ходи-но сюди, вождю, поговоримо як слід.

Обидва вони відійшли і про щось довгенько й серйозно розмовляли мовою делаварів. Переговоривши з індіянином, Слідопит підійшов до своїх супутників і поділився всім, що йому розповів Змій.

Деякий час могіканин, виявляється, ішов назирці за ірокезами, які прокрадалися в напрямку форту, доки помітили дим від Джасперового багаття, після чого вони відразу ж гайнули назад. Тут Чингачгук насилу встиг сховатися й не без чималого ризику перечекав, поки вони пройшли. Мабуть, то було його щастя, що увагу ірокезів прикувало їхнє відкриття, і вони не так прискіпливо, як звичайно, пильнували лісових прикмет. Хоч як би воно було, а п’ятнадцятеро їх проминули його, ступаючи один одному в слід, і Чингачгук знову пішов назирці за ними. Коли ірокези дійшли до того місця, де був парний слід могіканина та Слідопита, вони відразу ж повернули до берега і підійшли до води саме в ту мить, як Джаспер сховався за коліном річки. Та, оскільки дим був увесь на видноті звідтіля, ірокези пірнули в ліс, намагаючись непомітно підкрастися до багаття. їхнім відходом і скористався Чингачгук: він зайшов у воду і добрів, як гадає, зовсім непомічений до вигину річки. Там він постояв, як було сказано, доки ірокези підійшли до самого багаття, де вони були, до речі, дуже недовго.

Про дальші наміри ірокезів могіканин міг здогадуватися тільки з їхніх дій. На його думку, вони розгадали, що багаття було розкладено з метою збити їх з пантелику, бо, наспіх обстеживши все довкола, вони розбилися на дві групи: одні знову зникли в лісі, а чоловік шість чи вісім пішло Джасперовим слідом понад річкою до того місця, де перед цим стояли їхні піроги. Куди вони підуть звідтіль, можна було тільки здогадуватись, бо Змій, збагнувши всю небезпечність становища, хутчій кинувся шукати своїх друзів. Судячи з жестикуляцій ірокезів, він припускав можливість, що вороги підуть за течією. Щоправда; {він не міг це стверджувати з певністю.

Доки Слідопит розповідав усе це своїм супутникам, в серцях обох його білих товаришів взяли гору професійні чуття, і, шукаючи засобів порятунку, кожен з них звернувся до своїх навичок.

— Я пропоную мерщій на човни і гайда звідси! — першим гарячково озвався Джаспер.— Течія тут бистра, і, якщо добряче наляжемо на весла, ці негідники нізащо не доженуть нас.

— А як же бути з цією бідною квіткою, що перша заквітчала тутешні галявини: невже їй судилося зів’янути отут у хащах? — заперечив приятелеві Слідопит поетичною мовою, яку він несвідомо засвоїв, провівши довгі роки свого життя серед делаварів.

— Ми, чоловіки, захистимо її хай навіть ціною власного життя! — вигукнув, густо червоніючи по самі вуха, юнак.— В той час, як ми грудьми стоятимемо проти ворога, Мейбл та дружина Гострої Стріли лежатимуть у пірогах.

— Що й казати, щодо вміння орудувати веслом, то тебе, хлопче, і справді ніхто не перевершить, але клятого мінга ніхто не перевершить у лукавстві; піроги летять по воді швидко, а кулі — ще швидше.

— Обов’язок людей, котрі дали клятву батькові, що виявив їм стільки довір’я,— не щадити свого життя заради...

— Але їхній обов’язок також — не втрачати розсудливості.

— Розсудливість! Розсудливість може' врешті-решт довести людину до боягузтва!

Усі стояли гуртом на вузькій піщаній косі, а Слідопит, стискаючи цівку обома руками на висоті своїх плечей, схилився на рушницю, приклад якої впирався у прибережну рінь. Коли Джаспер кинув ці різкі й незаслужені слова докору, на засмаглому до густого горіхового кольору обличчі провідника не промайнуло й тіні, яка зрадила б його душевний стан. Одначе юнак помітив, що Слідопитові пальці в ту мить, мов лещата, стиснули цівку рушниці. Це було й усе, чим Слідопит виказав своє почуття.

— Ти молодий і гарячий,— відповів Слідопит з такою гідністю, що юнак гостро відчув моральну вищість друга,— проте все моє життя проходило серед подібних небезпек, і хлоп’яцтву не переважити мого досвіду та хисту. Що ж до боягузтва, Джаспере, то я не відповідатиму на гнівне й зопалу кинуте звинувачення гнівними і необдуманими словами, бо певен, що твоя пропозиція слушна, як на твої знання та досвід. Проте послухай поради того, хто мав справу з мінгами ще тоді, коли ти лежав у колисці, і запам’ятай: легше побороти їхнє лукавство розумом, ніж безрозсудністю.

— Прошу вибачити мені, Слідопите,— щиро розкаюючись, промовив Джаспер і схопив свого старшого товариша за руку, якої той не став однімати.— Я щиро й уклінно прошу вибачити мені. Визнаю, що з мого боку було нерозумно й несправедливо так ображати вас — людину, чия мужність у захисті доброї справи несхитна, як скелі на берегах Онтаріо.

Уперше барва Слідопитового лиця згустилася, й урочиста гідність у погляді, якого він прибрав, поступилася непідвладному внутрішньому поривові, розтала у виразі щиросердої простодушності, притаманної його вдачі. На потиск руки свого молодого приятеля він відповів таким само гарячим потиском, ніби між ними ніякої суперечки й не було; і ледь помітний холодок у погляді його примружених очей змінився виразом лагідної добродушності.

— Ну, гаразд, Джаспере, гаразд! — промовив він, усміхаючись.— Я на тебе зовсім не гніваюся, і ніхто на тебе не гніватиметься лише через те, що ти зі мною погарячкував. Моє серце, як і належить серцю білої людини,— м’яке, не злопам’ятне. Але якби ти сказав Змієві хоч половину того, що я від тебе почув, ти добренько-таки ризикував би, незважаючи на те, що він делавар, бо колір шкіри таки візьме своє.

Доторк до плеча примусив Слідопита замовкнути на півслові. Мейбл стояла на весь зріст у пірозі, ледь схилившись уперед в позі граційного напруження. Приклавши пальця до губів, вона припала очима до просвіту в галуззі, тримаючи водночас у другій руці довгу лозину, якою й торкнула Слідопитове плече.

Він негайно пригнувся, зиркнув у просвіт, біля якого чатував, і шепнув Джасперові:

— Трикляті мінги! До зброї, друзі мої! Та позавмирайте, як ті колоди!

Джаспер хутко, але без шуму гайнув до піроги і з лагідною наполегливістю змусив Мейбл сісти на дно її пригнутися так, щоб її не було видно. Та, попри всі його старання, хлопцеві так і не пощастило домогтися, щоб вона нахилила голову і не дивилася на ворогів. Тоді він зайняв поруч з Мейбл позицію, звів курок і скинув рушницю на руку, готовий відкрити вогонь. Гостра Стріла й Чингачгук підповзли до сховку й залягли, тримаючи зброю напоготові й причаївшись, немов змії, а Червнева Роса поклала голову на коліна, напнулася перкалевою хусткою і сиділа, скоцюрбившись, байдужа до всього. Кеп витяг з-за пояса обидва пістолі, але, здавалося, не знав, що його діяти далі. Непорушно стояв Слідопит.