Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 98)

— ЧОРТ ЗАБИРАЙ! — стиха проказав він із гнівними вогниками в очах.

Стиснувши кулаки, чоловік поволі пішов до клітки. Коли він протиснувся крізь натовп глядачів, усе було скінчено. Бій завершився так само несподівано, як почався: вовк-пес лежав посеред клітки з перегризеним горлом. На Мікі страшно було дивитися: здавалося, він помирає. Дюран підняв заслону клітки й накинув на пса зашморг. Мікі вийшов назовні й ледь тримався на лапах. Він був весь закривавлений і майже нічого не бачив. Собаче тіло було вкрите страшними ранами, а з пащі цівками стікала кров. Побачивши, у якому стані пес, молодий чоловік скрикнув від жаху.

Та майже відразу з його губ злетів ще один несподіваний вигук:

— Господи! Мікі-Мікі-Мікі…

У голові Мікі щось запульсувало: ніби здалеку до засліпленого болем пса долинув той голос.

ТОЙ ГОЛОС! Голос, що линув до нього в усіх снах; голос, якого він чекав, якого всюди шукав. Він знав, що одного дня голос знайдеться. Голос Челонера — господаря!

Мікі припав до землі, заскавчав, намагаючись розгледіти власника голосу крізь криваву запону в очах. Забитий майже до смерті пес застукав хвостом по землі, бо впізнав господаря. На подив свідків неймовірної сцени, Челонер опустився на коліна, погладив пса, а Мікі заходився облизувати руки, обличчя й одяг чоловіка закривавленим язиком.

— Мікі-Мікі-Мікі…

Важка рука Дюрана різко опустилася на плече Челонера.

Челонер відскочив, ніби обпікся розпеченою праскою. Миттю звівся на ноги, зустрівся суворим поглядом із трапером і вигукнув, ледве стримуючи лють:

— Він мій! Це мій пес, хай тобі грець!

Не в змозі побороти мстивого пориву, розлючений Челонер ударив Дюрана кулаком в обличчя. Француза відкинуло на землю. Якийсь час Челонер непорушно стояв над ним. Потім гнівно розвернувся до Ґрауза Паєта й натовпу роззяв і, вказуючи на Мікі, який зіщулився біля його ніг, заявив голосно й чітко, щоб усі почули:

— Це мій пес. Не знаю, де цей нелюд знайшов його, але він мій. Самі подивіться! Він облизує мені руку. Хіба поводився б він так із НИМ? А погляньте на його вухо. На всій Півночі не знайдеш жодного іншого пса з таким обрубком. Я загубив його майже рік тому, але за цим вухом упізнав би серед тисячі інших псів. Господи! Якби я тільки знав…

Потягнувши Мікі за мотузку, яку накинув Дюран, Челонер проштовхнувся крізь натовп метисів й індіанців. Він пішов до Мак-Доннела, щоби про все розповісти: як рік тому навесні Мікі й ведмежа ненароком випали з човна, як їх підхопила бурхлива річка й вони полетіли вниз у водну безодню. Зареєструвавши заяву, на випадок якщо Дюран претендуватиме на пса, Челонер повів Мікі в халупу, де зупинився у Форту.

За годину, обхопивши руками велику голову Мікі, Челонер ласкаво бурмотів до пса. Чоловік обробив і перев’язав йому рани, зір песика прояснився. Мікі не зводив очей із обличчя господаря й весь час метляв хвостом. Обидва не зважали на звуки гульбища за стінами, на чоловічі крики, хлоп’ячі верески, жіночий сміх і невпинне дзявкання собак. Очі Челонера світилися безмежним щастям. Він говорив:

— Мікі, друже мій, ти нічого не забув. Чортяко, не забув, еге ж? Ти був тоді незграбним цуценям, а, бач, нічого не забув! Пам’ятаєш, я розповідав, що повезу тебе з ведмежам до Дівчинки? Пам’ятаєш? Казав, що Дівчинка — ангелятко, що вона полюбить тебе до смерті. Таке я тобі патякав. То, знаєш, добре, що не так сталося, як гадалося. Коли я повернувся до неї, все змінилося. ВОНА стала іншою, Мікі. Боже, хто б міг подумати — вийшла заміж і НАРОДИЛА ДВОХ ДІТЕЙ! Уявляєш, братику? ДВОХ! Як би, чорт забирай, вона піклувалася про тебе й ведмежа, га? Усе змінилося, Хлопче. Мабуть, і мене змінили трирічні мандри суворим північним краєм Ґодс, де за елементарне задоволення дихати повітрям платиш надривом легень. Менше ніж за тиждень мене потягнуло назад, Мікі. Отака біда! Я затужив за цими місцями. От і повернувся. Тепер ми з тобою разом, малий. Підеш зі мною до нового поста, куди мене призначила Компанія. Відтепер ми з тобою команда. Зрозумів, братику? КОМАНДА!

Роздiл 21

Майже серед ночі, коли звуки гульбищ у Форту стихли, фактор Мак-Доннел прислав за Челонером. Той збирався вже лягати, коли малий індіанець постукав у двері хатини, щоби передати послання. Челонер глянув на годинник — одинадцята. Що це знадобилося Мак-Доннелу о такій порі? Гріючись на пузі біля печі, Мікі не зводив погляду з дивом знайденого господаря, який заходився натягати чоботи. Зір пса вже не був затуманеним. Челонер добре промив закривавлені очі.

— Певно, щось із тим негідником Дюраном, — сердито мовив Челонер до виснаженого пса. — Якщо він сподівається забрати ТЕБЕ, Мікі, то марнує час. Ти МІЙ собака!

Мікі з безмежною любов’я в очах заметляв хвостом і підповз до господаря. З хатини вони вийшли разом.

Ніч освітлював білий місяць і незліченні зорі. Чотири великі багаття, над якими запікалися туші карібу для розкішного барбекю, досі палали. На узліссі, яке оточувало Форт, дотлівали менші вогнища. У відблисках полум’я виднілися розмиті обриси сірих тіней від наметів і тіпі, де відпочивали три сотні метисів й індіанців. Усі ці люди приїхали засніженими лісовими стежками на новорічне свято у факторії. Подекуди щось ворушилося. Проте затихли навіть собаки, втомлені за день галасливим і ситним бенкетом.

Проминувши великі багаття й гігантські рожна, Челонер попрямував до господи фактора. Мікі обнюхав свіжі кісточки. Окрім них, не лишилося й сліду від двох тисяч фунтів м’яса, яке запікалося того дня на рожнах. Чоловіки, жінки, діти й собаки наїлися від пуза, не зоставивши навіть недоїдків. Дивовижний мовчазний спокій бога ситості Мутая огорнув Форт-О’Ґод — поселення за три сотні миль від цивілізації.

У покої фактора горіло світло. Челонер увійшов, а за ним хвостиком Мікі. Мак-Доннел похмуро пахкав люлькою. Рум’яне обличчя шотландця, який втупився поглядом у Мікі, виглядало стурбованим.

— Заходив Дюран, — промовив фактор. — Жахлива людина. Боюся, будуть проблеми. Якби ти не вдарив його…

Челонер знизав плечима, набиваючи люльку тютюном із табатирки фактора.

— Ти не розумієш порядків Форт-О’Ґод, — вів далі Мак-Доннел. — Новорічні собачі бої проводяться тут упродовж 50-ти років. Вони стали історією, частиною самого Форту. Ось чому я, порядкуючи тут уже 15 років, не намагаюся їх скасувати. Гадаю, такий крок спричинив би щось на кшталт революції. Закладаюся, половина моїх людей подалася б до іншого торгового поста, прихопивши з собою хутра. Тому, розумієш, усі співчувають Дюрану. Навіть суперник Ґрауз Паєт каже йому, що він буде бовдуром, якщо подарує тобі цю витівку. Дюран стверджує, що пес належить ЙОМУ.

Мак-Доннел кивнув у бік Мікі, який лежав у ногах Челонера.

— Тоді він бреше, — спокійно сказав Челонер.

— Він каже, що купив пса в Жака Ле Бо.

— Тоді Ле Бо продав пса, який йому не належав.

Трохи помовчавши, Мак-Доннел зауважив:

— Взагалі-то я послав по тебе в іншій справі, Челонере. Дюран розказав мені таке, від чого в мене все аж похололо. Ти збирався завтра разом з людьми виїжджати до нового поста, в долину Оленячого озера, чи не так?

— Еге ж, уранці.

— Чи не міг би ти разом із одним із моїх індіанців та упряжкою собак дати гаку й заскочити в одне місце біля коліна річки Джексон? Ти втратиш тиждень, знаю, але наздоженеш своїх зі спорядженням, перш ніж ті дістануться Оленячого озера. Зробиш мені цим велику ласку — повік не забуду. Річ у тім… Чортівня якась там сталася.

Фактор знову глянув на Мікі.

— Чортзна-що! — видихнув він.

Челонер мовчки чекав, та завважив, як фактор ніби здригнувся всім тілом.

— Я б і сам поїхав — так було б правильно, але, ти ж знаєш, Челонере, з моїми легенями цієї зими мені краще нікуди не потикатися. А мені СЛІД було б поїхати. Таке діло, — сказав він, і його очі несподівано заблищали. — Я знав Нанет Ле Бо, коли вона була ще ОТАКОЮ. П’ятнадцять років тому. Вона росла на моїх очах, Челонере. Якби я не був тоді одружений, закохався б у неї по вуха. Ти її знаєш, друже? Ти знайомий з Нанет Ле Бо?

Челонер заперечно похитав головою.

— Справжнісінький ангел, що спустився з Небес, — проказав Мак-Доннел у руду бороду. — Вона жила з батьком за коліном річки Джексон. Він помер — однієї ночі замерз до смерті під час переправи через озеро Ред Ай. Я був певен ще тоді, що Жак Ле Бо ЗМУСИВ її за нього вийти. Може, вона не знала, що він за людина, чи їй було лячно лишатися самою? Час від часу до мене доходили чутки, але я не вірив — принаймні не в усі. Не вірив, що Ле Бо бив її й ображав, коли заманеться. Не вірив, коли розповідали, що якось він волочив її за волосся по снігу й бідолаха мало не вмерла. То були чутки, а Ле Бо жив за 70 миль звідси. Але тепер вірю. Дюран побував у хаті Ле Бо. Гадаю, він розповів правду, щоби повернути собі пса.

Фактор ще раз подивився на Мікі.

— Отож, Дюран розповів таке: Ле Бо піймав пса в капкан, приніс до хати й катував, щоб підготувати до бою. Дюранові пес так сподобався, що він умовив господаря його продати. Ле Бо демонстрував гостю вдачу пса: доводив зачиненого в клітці пса до сказу. Бідолашна Нанет втрутилася. Ле Бо відштовхнув її, а потім тягав за волосся й душив, і тоді пес накинувся на нього й загриз до смерті. Така-от історія. Дюран розповів правду, бо боявся, що я накажу пристрелити пса-вбивцю, якщо не дізнаюся, як усе було. Тому я хочу, щоб ти поїхав до Джексонівського краю, розвідав там усе і подбав про Нанет Ле Бо. Мій індіанець привезе її у Форт.