Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 100)

У сповненому небезпек світі Мікі лишив місце тільки для одного Челонера, однієї Нанет й однієї маленької дівчинки. Решта скупчилася в хаотичне нагромадження непевності й загрози. Коли сани індіанця двічі наздоганяли їхні, Мікі занепокоєно звивався й войовничо гарчав. Челонер спостерігав за ним і розумів.

Серед сумбурних картин, що пропливали перед очима пса, вирізнялась одна, чітка й не затуманена: образ Нанет. Так, жінка була навіть важливішою за Челонера. Мікі досі відчував дотик ніжних рук, чув солодкий, ласкавий голос, пам’ятав запах її волосся, одягу й тіла — пам’ятав ЖІНКУ, а невід’ємною частиною жінки (так само як рука є невід’ємною частиною тіла) була дитина. Челонер ніяк не міг вгадати цих думок Мікі. Він спантеличено спостерігав за псом під час нічного привалу. Челонер довго сидів біля вогню, намагаючись відновити давню дружбу з Мікі, який уже не був цуценятком. Чоловікові це вдалося лише частково. Мікі був неспокійним. Здавалося, кожнісінький нерв його тіла напружився. Пес повсякчас спрямовував погляд на захід, внюхувався в тому напрямку й тихо скавчав.

Уночі занепокоєний Челонер припнув Мікі біля намету міцним сирицевим ременем.

Коли Челонер пішов спати, Мікі ще довго сидів на задніх лапах, притулившись до сосни, до якої його прив’язали. Десь о десятій ночі у лісі було так тихо, що потріскування майже зотлілого багаття різко відлунювало у вухах Мікі й нагадувало ляскіт батога. Широко розплющеними очима Мікі вдивлявся в ніч. Біля спопелілого вогнища він розгледів загорнуту у теплі ковдри непорушну фігуру — індіанця, який заснув. Позаду нього їздові собаки згорнулися калачиками на снігу й не видавали ні звуку. Місяць висів над головою Мікі, а десь за милю від табору вовк, задерши ікласту пащу, завив на круглий блискучий диск у небі. Виття, ніби далекий поклик, запалило новий вогонь у Мікі. Пес повернувся в той бік, звідки долинав вовчий голос. Йому захотілося відповісти: закинути голову й завити до лісових хащ, місяця й зоряного неба. Та він лише клацнув зубами й поглянув на намет, де спав Челонер. Мікі плюхнувся на сніг. Він лежав на животі, але голову не опускав і далі вслухався. Місяць хилився на захід. Багаття дотліло, і тепер лише поблискували вуглини. Стрілка на годиннику Челонера показувала за північ, а збуджений Мікі досі не зімкнув очей. ПОКЛИК ночі зрештою повністю заволодів ним, і він перегриз мотузку навпіл. Це був поклик Жінки — Нанет із дитиною.

Звільнившись, Мікі обнюхав намет Челонера. Винувато вигнув спину й підібгав хвоста — він розумів, що зраджує господаря, якого так довго чекав і так виразно бачив у снах. Пес не усвідомлював своїх почуттів, та його охопила інстинктивна туга. Він повернеться. Це переконання чітко оформилося в його голові. Проте нині — цієї ночі — мусить піти. Мікі пірнув у темряву. Непомітно, як лис, прослизнув між собаками, що поснули, і крався ще з чверть милі. Потім випростався й стрімкою сірою тінню метнувся через освітлений місяцем ліс на захід.

Мікі рушив у путь упевнено, без вагань. Він не відчував болю в ранах, дихав на повні груди і, швидко перебираючи сильними лапами, як дикий вовк, невтомно простував обраним шляхом. Дорогою йому траплялося багато кроликів, але він не звертав на них уваги. Навіть, зачувши стійкий запах ільки мало не під носом, не дозволив собі зупинитися. Безпомильна орієнтація вела його через болото, чагарники, озеро, річку, пустирище й випалені видолинки. Одного разу він спинився напитися зі струмка, де швидка течія не дала воді замерзнути. Проте пив Мікі поспіхом й одразу рушив далі. Місяць спускався дедалі нижче за горизонт, а потім зник. Зоряне сяйво тьмяніло. Маленькі зірочки згасли, а великі сонно меркнули. Лісові хащі огортав примарний сніговий серпанок.

За шість годин, що лишилися до світанку, Мікі подолав 35 миль.

Коли почало розвиднюватися, пес спинився. Розтягнувся на череві біля скелі на гребені хребта і милувався народженням нового дня. З його пащі стікала слина. Відсапуючись, Мікі набирався сил, поки золоті промені зимового сонця розмальовували небо на сході. Щойно перші смужки сонячного сяйва почали вистрілювати зі східних бастіонів, Мікі звівся на лапи й задивився на ранкові дива світу. Позаду, за 50 миль звідси, лишився Форт-О’Ґод, а попереду — за 20 миль — чекала хатина Нанет. Спустившись зі схилу, Мікі її побачив.

Відстань до оселі Нанет дедалі зменшувалася, а Мікі відчував, як знову наростає незрозуміла туга, що підкралася до серця біля намету Челонера. Щоправда, нині він почувався інакше. Він дійшов. Він послухався Поклику. А тепер, наприкінці шляху, стало лячно: як його зустрінуть? Там, куди пролягав його шлях, він убив чоловіка, а чоловік належав жінці. Хода Мікі стала нерішучою. Десь опівдні пес уже був за півмилі від хатини Нанет і дівчинки. Чутливий ніс уловив легкий запах диму в повітрі. Та Мікі не пішов на запах навпростець, а петляв, як вовк. Йшов непевно, крадучись, і нарешті дістався видолинку, де нещодавно для нього відкрився новий світ. Ось і досі прочинена дерев’яна загорода, за якою його ув’язнив Жак Ле Бо і з якої викрав Анрі Дюран; а ось притоптаний сніг на місці, де він накинувся на дволапого звіра. Мікі заскавчав.

Пес подивився на широко прочинені двері хатини: ознак життя всередині він не побачив, але внюхав. Із димаря в небо здіймався дим. Зіщулившись, Мікі пішов через двір до хати. У кожному його русі була провина — безмежне каяття за всі можливі помилки, благання до тих, кому він поклонявся: не проганяйте мене.

Мікі зазирнув у хату. Передпокій був порожнім. Нанет не було. Аж тут пес нашорошив вуха, напружився всім тілом і вслухався, вслухався, ВСЛУХАВСЯ, зачувши ніжне лепетання, що долинало з колиски. Мікі голосно глитнув і тихесенько заскавчав. ЦОК-ЦОК-ЦОК — заскреготіли кігті по підлозі. Велика голова перехилилася через бортик колиски — там таки сиділо маля. Мікі лизнув дівчинку теплим язиком у щічку — всього разок — зітхнув і влігся на підлогу.

Почулися кроки. У передпокій зайшла Нанет із білизною в руках, віднесла постіль у меншу кімнату, досі не помічаючи Мікі, а потім повернулася й ошелешено завмерла. Нанет тихо скрикнула й підбігла до пса — і ось уже Мікі знову в її обіймах. Він скавчав, як щеня, й тулився мордою до грудей Нанет. Вона сміялася й схлипувала, а дівчинка в колисці бавилася, пищала й чеберяла крихітними ноженятами в мокасинах.

Як кажуть індіанці крі, Ао-оо тап-ва-мукун (Коли йде диявол, приходять Небеса). Після смерті чоловіка Жака Ле Бо диявол пішов із життя Нанет. Жінка стала гарною, як ніколи. У темних блискучих очах світився небесний спокій. Нанет більше не була собакою, яку катує тиран палицею й батогом. Нова, перероджена Нанет стала неймовірно прекрасною, звільнилася від ярма, і до неї повернулася молодість. Вона була щасливою. Щасливим було й дитя. З’явилася свобода, сонце і зорі знову засяяли, а дужче за все найяскравіша зірка — надія. Першої ночі після повернення Мікі знову підповз до Нанет, коли та розчісувала волосся неземної краси. Йому подобалося зариватися мордою в нього, він тішився солодким запахом. Мікі любив класти голову на коліна господині й відчувати приємний лоскіт її волосся. А Нанет пригортала його до себе, навіть коли тримала дівчинку на руках, бо Мікі дав їй свободу, надію і життя. Те, що сталося, було не трагедією, а правосуддям. Бог послав пса зробити для Нанет те, що неодмінно зробив би її брат або батько.

Увечері другого дня приїхав Челонер. Нанет тоді саме розпустила волосся. Побачивши її такою — із довгими косами, які переливалися у світлі лампи, — Челонер відчув, що земля тікає йому з-під ніг і що ці всі роки він жив лише заради цієї миті.

Роздiл 23

Коли в хатину Нанет Ле Бо зайшов Челонер, уже ніщо не потьмарювало світу Мікі. Пес не намагався розібратися в дивовижі й не замислювався про майбутнє. Він жив лише теперішнім — безхмарними днями, коли всі ті, кого він любив, були поруч. Він плекав усі спогади, зокрема й про ведмедика Ніїву — друга, брата і бойового товариша. Повсякчас подумки повертався до холодної, засипаної снігом печери у верхів’ї гірського кряжа, де Ніїва поховав себе і провалився у тривалий загадковий сон, подібний до смерті. Одначе Мікі зосередився на теперішньому. Минали години й дні, а Челонер нікуди не їхав. Нанет не поїхала у Форт з індіанцем. Посланець повернувся з запискою для Мак-Доннела, у якій Челонер повідомляв, що дитина має слабкі легені, тому її не можна везти до факторії під час суворих морозів, треба чекати потепління. Челонер просив, щоб індіанця прислали ще раз із необхідними припасами.

Попри лютий холод, що постав із початку нового року, Челонер поставив намет на узліссі за сотню ярдів від хатини. Мікі жив на два доми: між хатиною й наметом. Для нього це був період безмежної втіхи. А для Челонера…

Мікі зауважив переміни, хоч не міг до кінця зрозуміти. За тиждень, а надто за два, очі Нанет по-новому заблищали, у солодкому голосі з’явилися нові нотки, а у вечірніх молитвах — вдячність за нове, неочікуване щастя.

Одного дня Мікі, лежачи біля дитячої колиски, побачив Нанет в обіймах господаря. Здавалося, у її очах спалахнули зорі. Челонер щось говорив, а вона дивилася на нього й уважно слухала ті слова. Тієї миті Нанет була схожа на ангела. Мікі збентежився. Та ще більше збило його з пантелику те, що сталося в наступні кілька хвилин: Челонер підійшов до колиски, узяв маля на руки й пригорнув, а жінка дивилася на них зачудовано і раптом закрила лице руками й заплакала. Мікі тихо загарчав, але Челонер притягнув Нанет до себе, а вона обійняла його і дівчинку. Чому плакала Нанет, Мікі було невтямки, проте він зрозумів, що гарчати й кидатися на допомогу не треба. Пес відчув нові настрої й радість, яка оселилася в хатині, голосно глитнув і втупився очима в господарів. Нанет присіла біля пса й обхопила його руками — так само, як щойно Челонера. Господар витанцьовував, як хлопчисько, і повсякчас сюсюкав до дитинки, яку не випускав з рук. Потім теж опустився на підлогу біля Мікі й вигукнув: