Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 101)
— Як чудово, Мікі! Уявляєш, Я МАЮ РОДИНУ!
Мікі спробував зрозуміти.
Після вечері Мікі побачив, як Челонер розплітає й розчісує прекрасне волосся Нанет. Вони сміялися, як двоє безтурботних дітлахів. Мікі знову спробував зрозуміти.
Коли Челонер мав іти до намету на узліссі, він пригорнув Нанет до себе, поцілував і погладив блискучу голівку, а Нанет обхопила його обличчя долонями, усміхнулася, і з її очей мало не полилися щасливі сльози.
Тоді Мікі нарешті ЗРОЗУМІВ: у хату завітало щастя.
Тепер, коли у світі Мікі все владналося, він знову призвичаївся полювати. Вистежування здобичі наново викликало запал, і його мисливська стежка дедалі віддалялася від хатини. Він повернувся до колишніх капканів Ле Бо, які більше не спрацьовували. Мікі забув про обережність. Він погладшав, і його ніс не вловлював небезпеки в кожному подуві вітру. Минав третій тиждень відтоді, як Челонер прийшов до Нанет Ле Бо. Того дня нарешті відступив холод — повіяло теплом. Блукаючи, Мікі натрапив на пастку на болоті за десять миль від видолинку. Ле Бо розставив її для рисі й поклав шмат туші карібу для приманки, що лишилася неторканою й замерзла на камінь. Мікі зачудовано обнюхав м’ясо. Він тепер нічого не боявся. З його теперішнього світу зникли загрози. Він спробував відкусити шматочок, потягнув м’ясо на себе і… на спину йому впала колода. Ще трохи, і вона зламала б псові хребет. Протягом цілої доби Мікі безпорадно лежав, не в змозі зрушити з місця. Упродовж довгих годин шаленими зусиллями намагався видряпатися з-під колоди. Потепління принесло невеличкий снігопад, і всі сліди й стежки вкрилися білою ковдрою. Нарешті Мікі вивільнився й поповз, лишаючи на снігу широкий слід, як видра в намулі. Задніми лапами він поворухнути не міг. Хребет не було зламано, але удар важкої колоди тимчасово паралізував Мікі.
Пес повз у напрямку хатини, однак кожний рух завдавав нестерпного болю. Просувався він так повільно, що за годину подолав не більше чверті милі. До сутінок Мікі відповз від пастки менше ніж на дві милі. Він влаштував собі нічліг у сховку в кущах, де пролежав до світанку. Наступного дня він нікуди не поповз. За ним настав четвертий день, відтоді як Мікі подався на невдале полювання, і тоді біль у спині нарешті почав відступати. Одначе пес міг проповзти засніженим шляхом усього кілька ярдів, а потім мусив спинятися й перепочивати. Укотре в житті Мікі прийшла допомога від доброго лісового духа: по обіді Мікі знайшов недоїдки туші якоїсь тварини, впольованої вовками. М’ясо було заморожене, проте голодний пес накинувся на рятівну поживу. Потім знайшов укриття під вітроломом і пролежав там протягом десяти днів — на межі життя і смерті. Якби не знайдена туша, Мікі помер би. Він змушував себе виповзати з-під вітролому щодня або хоча б через день, щоб підкріплятися м’ясом і не вмерти з голоду. Наприкінці другого тижня Мікі вже тримався на чотирьох лапах. П’ятнадцятого дня він повернувся до хатини.
Вийшовши з узлісся, Мікі відчув переміну. Хатина була на місці й зовсім не змінилася, відтоді як пес полишив її два тижні тому. Однак із димаря не валив дим, а шибки на вікнах побіліли від морозу. Навколо хати лежав гладенький, неторканий сніг — як біле випране укривало. Мікі нерішуче пішов до вхідних дверей. Жодних слідів. Поріг замело, біля дверей височіла кучугура. Мікі заскавчав, пошкрябався у двері. Ніхто не відповів. Жодного звуку з хати.
Мікі повернувся до узлісся чекати. Чекав до самої ночі і, щоб переконатися, що не помилився, час від часу підбігав до хатини й обнюхував. Коли настали сутінки, Мікі вирив собі ліжечко у свіжому снігу біля дверей хатини й заночував. Самотнього сірого ранку наступного дня пес так і не побачив диму з димаря й не почув жодного звуку з-за дерев’яних стін. Він зрозумів, що Челонера, великої й маленької Нанет немає. Одначе Мікі не втрачав надії. Він більше не прислухався до звуків з хати, але уважно спостерігав за лісом, нашорошивши вуха, щоб не пропустити ні звуку. Він здійснював короткі вилазки, обходячи хатину то з одного боку, то з другого. Бідолаха безуспішно обнюхував рівненький сніг без жодних слідів і по кілька хвилин нюшив повітря. По обіді пес у відчаї зіщулився й подався до лісу полювати на кролика. Поласувавши вечерею, він знову повернувся до хатини й провів ще одну ніч у сніговій нірці біля дверей. Лишився він і на третій день, а вночі, лежачи під безхмарним зоряним небом, почув, як виють вовки. Із горла Мікі вперше за весь цей час вирвалося виття — сповнений невимовного горя стогін, який покотився долиною. Це було сумне гукання пса до господаря, Нанет і дівчинки, а зовсім не відповідь вовкам. У завиванні Мікі почулися нотки страху й інших почуттів: пес утратив надію.
Тієї миті Мікі відчув досі не знану, нестерпну самотність. Щось ніби нашіптувало в собаче вухо, що нещодавні щасливі миті були лише сном і що доля повернула його у старий світ, де знову будуть небезпеки й безмежна самотність, де не буде друзів, де буде лише безперервна боротьба за виживання. Усі інстинкти Мікі, притлумлені любов’ю до мешканців хатини, ожили. Він знову відчув запал перед лицем небезпеки, який приходить із САМОТНІСТЮ, і знову став обережним. Четвертого дня Мікі вже блукав узліссям, крадучись, як вовк.
П’яту ніч пес провів не біля хатини, а під вітроломом, який знайшов у лісі, за милю від видолинку. Тієї ночі йому снилися дивні тривожні сни. У них не було Челонера, Нанет і дитини, не було й бою з вовком-псом та інших незабутніх картин з Форт-О’Ґод. Натомість йому снився високий, засипаний снігом кряж, у глибині якого ховалася темна печера. Сон повернув його до брата і товариша, ведмедика Ніїви, до безтурботних днів їхньої дружби. Уві сні Мікі намагався розбудити приятеля, відчував тепло його тіла й чув сонне невдоволене буркотіння. Потім Мікі побачив іншу картину: райський куточок із соковитими чорними ягодами, і вони з Ніївою тікають що є моці від розлюченої ведмедиці, яка вторглася в їхній рівчак. Розбурханий снами песик прокинувся й відчув, що тремтить і весь напружився. Він загарчав у темряву. Круглі очі метали блискавки. Мікі тихенько й зазивно заскавчав, вдивляючись у морок під вітроломом. Упродовж кількох хвилин песик вслухався в ніч, сподіваючись почути відповідь Ніїви.
Протягом наступного місяця Мікі не віддалявся від хатини. Щонайменше один раз на день, а часом і вночі, повертався до видолинку. Пес дедалі частіше згадував Ніїву. На початку березня настала Тікі-Свао — велика відлига. Цілісінький тиждень на безхмарному небі пригрівало сонце. Повіяло справжнім теплом. Мікі відчув, як м’якшає сніг під лапами. Зігрітими сонцем пагорбами і горами потекли вузькі струмочки й покотилися маленькі лавини. Усе навкруги по-новому затремтіло. Життя запульсувало весняним духом, і в душі Мікі поволі визрівала нова надія, нове відчуття, новий запал, породжені інстинктами. Несподівано йому сяйнула думка: НІЇВА ТЕПЕР ПРОКИНЕТЬСЯ!
Мікі ніби почув голос, ніби зрозумів послання. Цю новину проспівали дзюркотливі потічки, навіяли теплі вітри, що більше не пробирали до кісток зимними поривами, підказали нові запахи землі. Чутливий ніс Мікі вловив прихід весни в солодких пахощах вологого чорного ґрунту. Пес розхвилювався й почув поклик. Він був упевнений: НІЇВА ТЕПЕР ПРОКИНЕТЬСЯ!
Мікі пішов за покликом. Природа взяла гору, і жодна сила — хіба що фізична — не могла спинити пса. Однак він прямував не так упевнено, як біг нещодавно від табору Челонера до хатини Нанет. На тому шляху його підганяла визначеність і чітка мета. Він очікував негайного результату в кінці подорожі. Натомість тепер ішов, піддаючись непереборному імпульсу й не маючи реальної мети. Протягом двох-трьох днів Мікі йшов на захід, блукаючи й петляючи без визначеного напрямку. Потім його шлях вирівнявся, і на світанку п’ятого дня він вийшов з лісових хащ у долину, де височів знайомий гірський кряж. Мікі зупинився і довго вдивлявся вдалину, перш ніж продовжити шлях.
Його спогади про Ніїву ставали дедалі чіткішими. Зрештою то ж лише вчора, ну нехай позавчора, він покинув печеру й віддалився від кряжа. Тоді сніг вкривав пагорб і похмурий серпанок затягнув землю. Тепер снігу зосталося зовсім мало, яскраво світило сонце, а небо виблискувало безхмарною блакиттю. Мікі йшов і йшов, обнюхуючи підніжжя кряжа. Він пам’ятав дорогу. Пес більше не хвилювався, бо вже не сприймав час як щось визначене. Вчора він зійшов схилом униз, а сьогодні повернувся. Мікі підійшов просто до входу ведмежого барлогу, уже не перекритого снігом. Він просунув голову й плечі в печеру та внюхався. Овва! Цей лінюх Ніїва — сонько ще той! Ведмедик досі спав. Мікі відчув його запах. Та ще й ПОЧУВ ведмеже сопіння, що долинало з глибини печери.
Мікі переліз через невеличку кучугуру в проході печери і впевнено почалапав у морок. Він почув тихе сонне буркотіння й глибоке дихання. Аж раптом наштовхнувся на Ніїву, який, виявилося, переліз на інше «ліжко». Ніїва форкнув, а Мікі дзявкнув до нього. Пес ткнувся мордочкою у нову весняну шубку друга й обнюхав його від спини до вуха. Хай там як, вони ж бачилися лише вчора! Мікі все пригадав! Він різко смикнув Ніїву зубами за вухо й гавкав з тією інтонацією, яку завжди розумів ведмедик.