Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 46)
— Я тримала його в руках, але він мене не вкусив! — сказала засапано вона, а потім, знову показуючи в кінець ущелини, повторила: — Я тримала його в руках, але він мене не вкусив, батьку!
Це було дивно. Дівчина повелася безрозсудно, але щеня її не вкусило! Саме тоді вона глянула на П’єро своїми сяйливими очима й — куди й поділася її усмішка — тихо промовила:
— Барі…
Її рідною мовою це означало «дикий собака» — маленький брат вовка.
— Ходімо, — вигукнув П’єро, — інакше він утече від нас!
Тепер чоловік уже був переконаний в успіху справи. Ущелина так звузилася, що Барі не зміг би вислизнути від них непоміченим. І коли три хвилини потому П’єро й Непісе знову побачили вовчука, той перебував уже в далекому глухому кінці ущелини. Стіни тут піднімалися над ним, як увігнуті краї величезної чашки. Бенкетування рибою й довгі безтурботні години сну зробили його товстим, і тепер він був майже виснажений, марно шукаючи виходу. Непісе негайно ж кинулася на нього, а П’єро, передбачаючи, що Барі може спробувати втекти назад, поспішив ліворуч загородити йому шлях до втечі.
Серед скель Барі намагався знайти, куди ж утекти. За мить він опинився біля входу в іще одну ущелину завширшки в п’ятдесят чи шістдесят футів. Це був вхід до природної в’язниці близько акра за площею, красиве місце, зусібіч, окрім виходу, загороджене стінами скелі. У дальньому кінці шумів водоспад, що спадав бризками каскадів. Трава тут була густа й усипана квітами. У цю пастку П’єро загнав не одного оленя. Звідси не було ніякого порятунку, крім як попастися на приціл його рушниці. Він покликав Непісе, коли побачив, як Барі заходить, і вони разом піднялися по схилу.
Барі майже досяг краю маленької галявини, та раптом зупинився, і так швидко, що аж сів, а його серце тим часом ледь не вилетіло з грудей.
Прямо на його шляху стояв величезний чорний ведмідь Вакаю!
Десь із півхвилини Барі вагався між двома небезпеками. Позад нього чулися голоси Непісе й П’єро, долинали звуки каміння під їхніми ногами. Його заполонив великий страх. Тоді вовчук глянув на Вакаю. Великий ведмідь не рухався: він теж прислухався. Але для клишоногого було щось тривожніше, ніж просто звуки. Це був запах, що шугав у повітрі, — запах людини.
Барі, спостерігаючи за ведмедем, побачив, як повільно опускалася його голова, навіть коли кроки Непісе та П’єро ставали все чіткішими. Це вперше вовченя стояло з великим ведмедем віч-на-віч. Воно спостерігало за ним, як той рибалить, відкормилося на його запасах, але завжди його остерігалося. А тепер у цьому самому ведмедеві Барі розгледів таке, що зовсім усувало страх перед ним і, навпаки, навіювало нове відчуття щирої довіри. Такий величезний і такий сильний, Вакаю навіть не думав тікати від цих двоногих істот, що його переслідували. О, якби тільки він, Барі, міг сховатися за Вакаю! Це був би порятунок.
Барі метнувся вбік і побіг на відкриту галявину. Вакаю й не ворухнувся, коли той біг повз нього. Для ведмедя вовченя було не більше, ніж просто пташка чи заєць. Тоді знову повіяло важким людським запахом. Це нарешті його розворушило. Він повернувся й почав незграбно ступати за Барі на галявину, звідки не було виходу. Щеня, озираючись назад, побачило ведмедя й вирішило, що той його переслідує. Непісе та П’єро підійшли до косогору й тієї ж миті побачили Вакаю й Барі.
Останній праворуч від себе запримітив великого валуна, одним боком навислого над землею, і різко повернув туди. Це була чудова схованка, і вовченя поквапилося в неї залізти.
А от Вакаю попрямував просто на галявину.
З того місця, де лежав, Барі міг чудово бачити, що сталося далі. Ледве він заліз під скелю, як в ущелині з’явилися Непісе й П’єро. Побачивши Вакаю, вони враз зупинилися, що непомалу потішило Барі. Вони боялися Вакаю! А той стояв посеред ущелини, і сонце падало прямо на нього, так що його чорна шерсть світилася, як дорогий атлас. П’єро на мить окинув його оком. Чоловік був не з тих, хто вбиває заради вбивства. Його швидше можна було вважати захисником дикої природи. Але він бачив, що, попри пізній сезон, шкура Вакаю була чудова, і підняв рушницю.
Барі побачив цей рух. Помітив також, як за мить із кінця рушниці щось вилетіло, а потім почувся той оглушливий гуркіт, що кілька днів тому приніс йому самому невимовний біль, коли куля Верби пройшла через його плоть. Він швидко подивився на Вакаю. Великий ведмідь спіткнувся, упав навколішки, а тоді з усіх сил піднявся на ноги й незграбно попростував далі.
Рев рушниці почувся знову, і вдруге Вакаю впав. Не влучити з такої відстані П’єро не міг. Ведмідь був чудовою мішенню. Так, сталося вбивство, однак саме воно й було ремеслом Непісе й П’єро, лише з цього вони й жили.
Барі аж колотило, але не так зі страху, як від хвилювання. Можна сказати, що в цей трагічний момент він і не боявся зовсім. Глянувши на Вакаю, вовченя жалібно заскавуліло. Ведмідь дивився на своїх ворогів, нижня щелепа в нього відвисла, ноги підкосилися, кров із легень лилася через рот. Барі скавулів, бо саме Вакаю годував його рибою й тому став для вовченяти другом, а ще через те, що знав: клишоногий мав померти. Почувся третій, останній, постріл. Вакаю впав і більше не піднявся. Його велика голова опинилася між передніми лапами, і Барі почув стражденний кашель. А потім запала тиша. Так сталось убивство з необхідності.
За хвилину, стоячи над Вакаю, П’єро промовив до Непісе:
—
Він витягнув ножа й почав точити його об камінь, який носив у кишені. У ці хвилини Барі міг виповзти з-під скелі й утекти з ущелини, адже про нього на мить забули. Тоді Непісе згадала про щеня й таким же дивним, зачудованим голосом знову промовила те слово: «Барі». П’єро, стоячи навколінках, подивився на неї.
—
Верба похитала головою.
— Ні, він не зник, — сказала вона, обшукуючи темними очима залиту сонцем галявину.
Роздiл 8
Поки Непісе дивилася на стрімкі кам’яні стіни ущелини, куди вони загнали Вакаю й Барі, П’єро знову почав оглядати шкуру великого чорного ведмедя, щось собі бурмочучи під ніс.
— Non[20], це неможливо, — сказав він хвилину тому, але Непісе була іншої думки. І ця думка надихнула дику молоду душу. На її губах і щоках червоніло хвилювання, а очі зоріли навкруги.
Дівчина шукала очима по нерівних краях галявини ознак цуценяти, а сама думками поринула в минуле. Два роки тому вони поховали її матір під високою смерекою біля хижки. Того дня для П’єро назавжди згасло сонце, а її життя наповнилося невимовною самотністю. Тоді ввечері, як уже зайшло сонце, біля німої могили зібралося троє: П’єро, Непісе й великий гаскі з білою зіркою на грудях і білим кінчиком на вусі. Він був вихованцем небіжчиці від щенячого віку, охоронцем, завжди її супроводжував, навіть у час смерті невідступно сидів у головах її ліжка. А тієї ж ночі собака зник. Він пішов так само тихо, як відійшов у вічність її дух. Ніхто й ніколи не бачив його після цього. Це було незвично, а для П’єро це стало справжнім дивом. Десь глибоко в серці жило загадкове переконання, що собака пішов за його коханою Вйолою на небо.
Але Непісе провчилася три зими в місіонерській школі в Нелсон-Гаусі. Вона багато дізналася про білих людей та істинного Бога, тож була переконана: П’єро помиляється. Вона гадала, що материн гаскі або відразу помер, або приєднався до вовчої зграї. Якщо він і справді подався до вовків, то цілком можливим видається той факт, що знайдене в лісі собачá — плоть і кров вихованця її матері. Це видавалося правдоподібним. Біла зірка на грудях, білий кінчик вуха, те, що він не вкусив її, коли міг би легко вп’ястися іклами в м’яку плоть її рук! Поміркувавши, вона дійшла саме такого висновку. Доки П’єро зрізав ведмежу шкуру, дівчина почала вишукувати Барі.
А щеня тим часом ні на п’ядь не ворухнулося зі свого укриття під скелею. Воно лежало, геть як мертве, не зводячи очей із того похмурого місця, де нещодавно розігралася трагічна сцена. Цього воно не забуде ніколи. Навіть коли з пам’яті зітреться спогад про матір, Казана, затишне лігво під купою вітролому — і тоді Барі пам’ятатиме, як став свідком смерті того, кого вважав усесильним. Величезний ведмідь Вакаю навіть не намагався захиститися. П’єро й Непісе вбили цього велетня, НЕ ТОРКНУВШИСЬ ДО НЬОГО Й ПАЛЬЦЕМ, а тепер чоловік розправлявся з ним своїм ножем, що так сліпуче виблискував на сонці. А Вакаю просто лежав у безруху, і це змушувало Барі тремтіти й ще глибше забиватися у свою нору, притулятися до скелі так, наче чиясь міцна рука його туди заштовхнула.
Він міг бачити звідти Непісе. Дівчина ходила взад-уперед і нарешті зупинилась усього за двадцять футів від його схованки. Заплітаючи своє розпатлане волосся у дві коси, вона стояла на його шляху, так що він усе одно не міг би втекти. Барі перевів очі з П’єро на дівчину і з цікавістю став її розглядати. Тепер він уже її не боявся. У ньому відбувалася дивна боротьба, бажання вирішити велику таємницю: чому йому так нестримно хотілося вилізти зі свого затишного сховку й підповзти до цієї дівчини, що зачісувала своє блискуче волосся?
Барі дуже хотів вибратися з укриття, наче хтось смикав невидимою ниточкою за саме серце. Це промовляв у ньому Казан, а не Сіра Вовчиця; він будив у ньому той «поклик», давній, як єгипетські піраміди, а може, ще старший на якийсь десяток тисяч років. Та проти цього бажання протестувала Сіра Вовчиця, що теж сиділа в ньому. Вона наче тягла його назад у туманне минуле лісів. Сáме вовче єство змушувало його сидіти спокійно й нерухомо. Непісе озирнулася навколо. Вона усміхалася. На мить дівчина повернула обличчя в його бік, і він побачив її білі зуби й красиві очі, що дивилися прямо на нього.