Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 45)

«Ну, то як? Можна? — просився він. — Я теж умію гратись!»

Щеня підкинуло гілку в повітря, намагаючись цим показати, що й справді вміє бавитись, і раз чи двічі тихенько дзявкнуло.

Уміск і його брати так і стояли, мов половецькі баби.

Аж от раптом хтось помітив Барі. Це був величезний старий бобер, що плив через озерце з молоденьким деревцем у зубах до нової греблі. Умить він розціпив зуби й подивився на берег. А тоді, наче постріл з рушниці, почувся голосний плюхіт хвостом об поверхню води. Це був сигнал тривоги, що в нічній тиші міг бути чутний за кілька миль довкола.

«НЕБЕЗПЕКА! НЕБЕЗПЕКА! НЕБЕЗПЕКА!»

Щойно почувся перший сигнал тривоги, як усюди, у всіх напрямках затарабанили по воді хвости: в озерці, у замаскованих каналах, у заростях вільхи й верболозу. Усі бобри одночасно голосили Уміскові та його друзям:

«РЯТУЙТЕ СВОЇ ШКУРИ!»

Тепер настала черга кам’яніти Барі. Геть здивований, він побачив, як четверо маленьких бобренят кинулись у воду й зникли. З усіх боків до нього долинали звуки плюхання об поверхню води: старші бобри й собі пірнали під воду. А тоді навкруги запанувала дивна тривожна тиша. Барі тихенько заскавулів, і в цьому скавулінні почувся справжній дитячий плач. Чому Уміск і його товариші так злякались і втекли? Що він зробив їм такого, що вони не захотіли взяти його у свою компанію? І раптом вовчук відчув пустотну самотність, мабуть, навіть ще більшу, ніж тієї першої ночі, коли загубився від своєї матері. Уже зовсім зайшло сонце, засіріло вечірнє небо, а малий усе ще стояв і стояв на місці. Темні тіні лягли на озерце. Барі подивився вглиб лісу, де розтікалися згустки ночі, і голосно безнадійно завив. Він не знайшов дружби. Він не знайшов собі приятелів. Його серце було розбите на друзки.

Роздiл 7

Протягом двох чи трьох днів, шукаючи їжу, Барі заходив усе далі від озерця, однак щовечора неодмінно повертався назад. І от третього дня набрів на новий струмок і Вакаю. Потічок був за дві милі вглиб лісу й весело ніс свої води кам’янистим руслом, а береги його були крутими стрімчаками. Він утворював глибокі вири й пінисті перекати, і там, неподалік від водоспаду, де Барі зупинився вперше, повітря тремтіло від сильного гуркоту грому. Тут було значно приємніше, ніж біля темного й тихого струмка бобрів. Тут усе дихало життям, усе вирувало, кипіло — і цей спів і грім води давали Барі нові для нього відчуття. Він повільно та обережно пройшовся вздовж струмка й непомітно для себе натрапив на великого чорного ведмедя Вакаю, що саме важко й зосереджено рибалив.

Вакаю стояв по коліна в затоні, утвореному піщаною обмілиною, і йому надзвичайно щастило. Навіть у ту хвилину, коли Барі з переляку відскочив назад, утупившись у чудовисько, що його був бачив востаннє однієї темної ночі, Вакаю велетенською лапою викинув із води високо в повітря рибу, і та приземлилась на ріньовий берег. Незадовго перед тим форель тисячами пливла сюди на нерест, а тоді швидка течія води заносила багатьох із них у такі затони, звідки важко було вибратись. Товсте гладеньке тіло Вакаю свідчило про те, що він неабияк задоволений такими обставинами. Попри те, що «сезон» ведмежих шкур минув, шкура Вакаю була тонка й чорна.

З чверть години, не менше, Барі спостерігав, як ведмідь ловив рибу з водойми. Коли клишоногий нарешті зупинився, біля каміння на березі лежало десь двадцять-тридцять рибин. Деякі з них були мертві, інші все ще ворушились і тіпались. Лежачи плазом поміж двох камінців, Барі чув, як ведмідь поїдав свій обід. Хрускіт риб’ячих кісток звучав гарно, а від запаху свіжої риби йому так закортіло їсти, як ще ніколи не хотілося, навіть від запаху раків чи куріпок.

Попри свої значні розміри, Вакаю не був ненажерою. З’ївши четверту рибину, він склав решту в купу, нагріб на неї своїми довгими кігтями піску й камінців, а зверху на довершення справи завалив усе ялицевими гілками. Так риба була повністю схована. Потім ведмідь повільно, незграбно пішов геть у напрямку шуму водоспаду.

Тільки-но Вакаю зник за поворотом струмка, Барі попрямував до купи з гілля. Він повигрібав із-під неї рибу, що була все ще жива. Увесь улов вовчук усмак з’їв.

Тепер Барі зрозумів, що Вакаю вирішив його проблему з їжею, і ні сьогодні, ні другого дня не доведеться повертатися до бобрового ставка. Великий ведмідь постійно рибалив на струмку, тож Барі щодня бенкетував. Вовченяті було неважко знаходити сховки Вакаю. Усе, що йому слід було зробити, це йти вздовж струмка і принюхуватися. Деякі з цих сховків були вже старі, і запах від протухлої риби доводив Барі до нудоти. Такі сховки він обминав, але ніколи не пропускав нагоди пообідати свіжою рибою.

З тиждень тривало таке блаженство. А тоді все зійшло нанівець. У житті Барі сталася визначальна зміна, подібна до тієї, що відбувалася в житті його батька Казана, коли той у дрімучому лісі вбив одного нелюда.

Того дня Барі, оббігаючи ристю велику скелю біля водоспаду, опинився віч-на-віч із мисливцем П’єро й Непісе — тією самою дівчиною із зоресяйними очима, що стріляла в нього на краю галявини.

Якби вовчук першим узрів П’єро, а не Непісе, то швидко б повернув назад. Але кров його пращурів знову розбурхала в ньому дивне тремтіння. Чи те ж саме відчував і Казан, зустрівши першу жінку?

Барі став на місці нерухомо. Непісе була не більше, ніж за двадцять футів від нього. Вона сиділа на яскраво освітленій ранковим сонцем скелі й розчісувала своє чудове волосся. Її очі в одну мить засвітились, наче зорі, а вуста розкрилися від здивування й радості. Одна її рука так і лишилася висіти в повітрі, обтяжена чорними блискучими локонами. Побачивши білу зірку на його грудях і білий кінчик на вусі, вона відразу впізнала його. Дуже тихо, сама до себе дівчина прошепотіла: «Собачá». Це був той самий дикий пес! Коли вона підстрелила його, то була певна, що той помер.

Напередодні ввечері П’єро й Непісе збудували собі за скелею курінь. Тепер, стоячи навколінки перед вогнем на білому піску, П’єро готував сніданок у той час, як Верба зачісувала собі волосся. Він підняв голову, щоби щось їй сказати, і побачив Барі. У той момент чари розвіялись. Вовчук помітив, що людинозвір почав підводитися на ноги, й у змиг ока щез.

Непісе була ще швидшою.

— Dépêchez-vous, mon père![18] Це те собачá! Швиденько!.. — вигукнула вона й, мов вітер, помчала за Барі.

П’єро побіг за донькою, захопивши дорогою свою рушницю. Йому було важко наздогнати Вербу. Вона скидалася на дикого духа. Здавалося, що її маленькі ніжки в мокасинах ледь торкалися піску, коли вона побігла довгим берегом. Неможливо було не замилуватися, як розвіювалось, виблискуючи на сонці, її прекрасне волосся. Навіть тепер, у такий бентежний момент, П’єро думав про Мак-Таґґарта, керівника факторії Компанії Гудзонової затоки з Лак-Бейна, і те, що він сказав учора. Півночі П’єро пролежав без сну, зціплюючи зуби від самої згадки про це. А сьогодні із самісінького ранку, ще до того, як на них натрапив Барі, він подивився на Непісе уважніше, ніж будь-коли у своєму житті. Вона була красуня, гарніша навіть за Вйолу, свою вже померлу матір. Це волосся, що змушувало чоловіків витріщатися так, ніби вони не могли повірити в його реальність! Ці очі, як озерця, наповнені зоряним світлом! Своєю тендітністю вона була схожа на лісову квітку! А Мак-Таґґарт сказав…

— Швидше, батьку! Він повернув у глуху ущелину. Тепер собачá від нас не втече! — раптом почувся попереду збуджений крик дівчини.

Непісе дихала важко, коли її нарешті наздогнав батько. Французька кров палала на її щоках рум’янцями, червоними були й губи, а білі зуби виблискували, наче перлини.

— Там! — показала вона.

І вони рушили.

Попереду, рятуючи життя, мчав щодуху Барі. Він інстинктивно відчув, що ці дивоглядні двоногі істоти були всемогутні. І вони його переслідували! Вовчук міг їх чути. Непісе бігла за ним слідом майже так само швидко, як і він сам. Раптом Барі звернув у міжгір’я. Та, пробігши двадцять футів, зрозумів, що далі шляху немає, і повернув навспак. Однак було пізно: вихід із ущелини закривала Непісе. Дівчина тепер була за якихось десять ярдів від нього, П’єро — на крок чи два позаду неї.

— Ось він! Ось! — крикнула Верба.

Затамувавши подих, вона кинулась у зарості молодої ялиці, де миттю раніше зник Барі. Але розмаяне навсібіч, наче величезна павутина, волосся позачіплювалося за кущі. Вона зупинилася, що зібрати його у вузол, а тим часом повз неї пробіг П’єро, коротко кинувши, що сам обнишпорить чагарі. Лише на якусь хвильку волосся дівчини її затримало, а тоді вона знову побігла вперед за татом. П’єро, бувши за ярдів п’ятдесят попереду, крикнув, що вовчук повернув назад. Барі і справді біг тепер своїм слідом, прямо на Непісе. Він не помітив її вчасно, щоб зупинитися або звернути вбік, а тому, біжучи, збив її з ніг. Дівчина впала й повалилася прямо на нього. Кілька секунд вони провалялися впритул одне до одного. Барі ловив запах її волосся, відчував, як вона намагалася його втримати в руках. Але їй знову перешкодило довге волосся. Потім вовчук таки вислизнув від неї і знову кинувся до глухої ущелини.

Непісе скочила на ноги. Осяяна усмішкою, вона важко дихала. П’єро з тривогою підбіг до неї, а Верба показувала рукою на щось за його спиною.