Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 47)

А тоді вона раптом упала навколінки й заглянула під скелю.

Їхні очі зустрілися. Щонайменше півхвилини обидвоє не вимовили ні звуку. Непісе не рухалась і дихала так обережно, що вовченя й не чуло її подиху.

А потім вона тихо-тихо прошепотіла:

— Барі, Барі, ходи сюди, Барі.

Це вперше Барі почув своє ім’я. Його м’яке звучання викликало стільки довіри, що, попри все, собаче єство взяло гору, і Верба почула тихесеньке жалібне скавуління. Дівчина повільно простягла свою голу м’яку руку. Вовчук міг би кинутися вперед на довжину свого тіла й легко встромити в неї ікла. Але щось його відраджувало це робити. Барі знав, що перед ним точно не ворог, а в темних очах, які зоріли на нього так чудово, не було жодного бажання йому нашкодити. Дівочий голос, що кликав його, лунав дивовижною, захопливою музикою.

— Барі, Барі, ходи сюди, Барі.

Безперестанку дівчина кликала його, увесь час намагаючись просунути голову якомога далі під камінь. Але вона ніяк не могла дотягнутися до щеняти. Між Барі та її рукою все ще був не менше як фут, а вона вже не могла протиснутися до нього ні на цаль. Тоді Непісе помітила, що з другого боку каменя була заглибина, прикрита ще однією брилою. Якби вона могла відсунути цей другий камінь, то легко підлізла б під ту велику брилу через заглибину.

Непісе виповзла назад і стала на осоннні. Серце в неї шалено билося. П’єро все ще здирав шкуру з ведмедя, та дочка його б і не турбувала. Вона сама заходилася відсувати камінь, що загороджував собою заглибину під великою кам’яною брилою, але він наче зрісся з землею. Тоді дівчина стала підкопуватися під нього палицею. Якби П’єро був тут, то його пильне око відразу ж визначило б, для чого був той другий камінь завбільшки всього з відро. Він, найпевніш, стояв тут уже не одне століття як опора великого валуна, не даючи йому впасти, так само, як одна унція може тримати в рівновазі цілих десять тонн.

П’ять хвилин роботи — і Непісе вже могла досить легко зрушити цю опору. Дівчина напружила всі сили, цаль за цалем відштовхуючи камінь убік, доки, нарешті, перед нею з’явився отвір, крізь який вільно могло пролізти її тіло. Вона знову подивилася на П’єро. Той усе ще був зайнятий своєю справою. Тоді юнка, тихенько засміявшись, зняла зі своїх плечей червоно-білу хустку. Дівчина розраховувала захиститися нею від Барі, тож, ставши на коліна, намотала хустку на руки. Потім лягла на живіт і почала повзти крізь отвір під камінь.

Барі й не поворухнувся. Притиснувшись потилицею до скелі, він учув те, чого Непісе чути не могла. Вовчук відчував, як повільно, але невпинно почала свій рух велика брила, що її ще хвилину тому підпирав менший камінь, тиснучи на Барі все більше й більше. І так само повільно він намагався вивільнитися з-під цього щораз більшого тиску. Усією своєю масою камінь став осідати! Непісе цього не бачила, не чула й не відчувала. Вона лише так само ласкаво прикликала до себе собаку:

— Барі… Барі… Барі…

Її голова, плечі й обидві руки були вже під скелею. Очі світилися радісним вогнем, що їй удалося підлізти так близько до Барі. А той, знай, лише скавулів і проймався дрижаками, відчуваючи смертельну небезпеку, що нависла на ними обома. А тоді…

Непісе відчула, як на її плечі тисне каміння, і в очах, що перед тим так привітно дивилися на Барі, раптом майнув вираз дикого жаху. Вона голосно крикнула. Такого крику Барі ще жодного разу не чув. Це був дикий, несамовитий, нелюдський крик. П’єро не чув цього першого її погуку. До нього долинули тільки другий і третій, і тоді один за одним почулися стогони — це велетенська маса каміння стала здавлювати ніжне тіло Непісе. Батько прожогом кинувся до неї. Крики послабшали, а тоді й зовсім завмерли. П’єро побачив, як Барі вискочив з-під каменя й стрімголов помчав до виходу з ущелини, і в ту ж мить помітив, як із-під брили стирчали плаття й мокасини Непісе. Немов божевільний, П’єро взявся відкопувати свою доньку.

Коли за хвилину він витягнув Непісе з-під кам’яної бриляки, дівчина була бліда, як сама смерть. Її очі були заплющені. Батько розгублено припав до доньки, гадаючи, що вона вже віддала богові душу, і тужливий, нестямний крик вирвався із самісіньких глибин його душі. Але чоловік знав, як потрібно боротися за людське життя. Він розірвав на ній плаття й переконався, що, усупереч своїм побоюванням, усі кістки в неї були цілі. Тоді хутко побіг по воду, а коли повернувся, то побачив, що дочка вже лежала з розплющеними очима й важко дихала.

— Хвала всім святим! — заголосив П’єро, падаючи на коліна поруч із нею. — Непісе, моя Непісе!

Вона журно посміхнулася, а П’єро притиснув її до себе, геть забувши про принесену воду.

Ще пізніше, коли він опустився на коліна й заглянув під скелю, його обличчя стало білим.

— Mon Dieu, якби не ця заглибина… О Непісе… — здригнувся П’єро й глибокодумно замовк.

Але Непісе, щаслива, що їй удалося врятуватися, підняла руку, притисла великий палець до вказівного й сказала:

— Так, я була б… ОТТАКОЮ, — не приховувала усмішки дівчина. — Але куди зник Барі, mon père?

Роздiл 9

Почувши жахливі крики Верби й побачивши П’єро, що стрімголов кинувся в її бік від туші Вакаю, Барі довго біг неóбзир, аж доки вистачило духу. Коли він зупинився, то був уже далеко за межами ущелини. Свій шлях вовченя тримало до бобрового ставка, де не було майже тиждень. Воно не забуло Щербатого Зуба, Уміска й інших бобренят, але Вакаю зі своїм щоденним уловом свіжої риби надто його спокушав. Тепер Вакаю не стало. Барі відчув, що великий чорний ведмідь уже ніколи не ловитиме рибу в тихих затонах і шумних водокрутах, і там, де до цього багато днів йому жилося мирно й достатньо, тепер чатує на нього велика небезпека. Раніше вовчук неодмінно шукав би прихистку під старим вітроломом, тепер для нього надійним місцем став бобровий ставок.

Тяжко сказати, чого саме боявся Барі, але це точно була не Непісе. Верба так настирливо його переслідувала, кинулася на нього. Вовчук відчував, як вона схопила було його руками, як його торкнулося м’яке волосся, і все ж таки він її зовсім не боявся! Коли ж час від часу зупинявся й озирався назад, то хіба для того, щоб зайвий раз подивитися, чи не біжить за ним саме вона. Від дівчини, якби Барі її помітив саму, він не втік би ніколи. У її очах, її голосі, її руках було для нього щось дуже привабливе. Тепер його гнітила ще важча туга, ще більша самотність. Тієї ночі він бачив тривожні сни.

Барі знайшов собі прихисток під коренем смереки неподалік від бобрового ставка і всю ніч бачив неспокійні сновидіння про матір, Казана, старий вітролом, про Уміска й Непісе. Одного разу, прокинувшись, він сплутав корінь із Сірою Вовчицею, а коли зрозумів, що матері там не було, то так заплакав, що навіть П’єро з Вербою, якби це почули, могли б зрозуміти, чому. Знову й знову являлись йому вві сні уривки бентежних подій минулого дня: утеча Вакаю через маленьку галявину; те, як знову помирав цей велет; блиск дівочих очей поруч зі своїми; її голос, такий солодкий і низький, що, здавалося, це звучить не голос, а дивна музика; її страшні відчайдушні крики.

Барі був радий, коли настав світанок. Він не шукав їжі, а просто брів до ставка. Тепер у його поведінці відчувалася якась безнадія. Тварини можуть розмовляти між собою, і Барі згадав, як Уміск і його товариші прямо йому сказали, що не хочуть мати з ним нічого спільного. Але вже сам факт того, що він опинився біля них, не давав йому почуватися таким самотнім. Та щеня було більше ніж самотнім. Вовк уже не керував ним, панувало тепер собаче єство. І в цих швидкоплинних моментах, коли дика кров майже дрімала, Барі гнітило підсвідоме, чимраз більше відчуття, що він зовсім не частина дикої природи, тут він чужий, і з усіх боків йому загрожувала небезпека.

Далеко в північних лісах бобри працюють і грають не тільки в темряві, а використовують день навіть більше, ніж ніч. Тож багато хто з колонії Щербатого Зуба не спав, коли Барі почав невтішно бродити вздовж берега їхнього ставка. Маленькі бобренята були ще біля своїх матерів у просторих хатках, схожих на великі, збудовані з хмизу й мулу бані, що стирчали з-під води посеред озера. Таких хаток було три, одна з них мала біля основи в поперечнику щонайменше двадцять футів. Барі насилу пробирався крізь чагарі вільхи, верболозу й берези, перерізані вздовж і впоперек десятками маленьких водних каналів. Деякі з них були завширшки у фут, деякі — футів у три-чотири, і всі наповнені водою. Жодна країна в світі ніколи не мала кращої транспортної системи, ніж була в цих володіннях бобрів. Своїми численними каналами вони протягали всі будівельні матеріали й харчі в головну водойму — ставок.

На одному з великих каналів Барі здивувався, побачивши великого бобра, що тягнув за собою чотирифутову колоду берези завтовшки з людську ногу, а це з півдесятка сніданків, обідів і вечер одним вантажем. Чотири чи п’ять внутрішніх шарів кори — те, що можна було б назвати хлібом, маслом і картоплею в меню бобрів. Кора верби й вільхи цінується більше, це наче м’ясо й пиріг у людському раціоні. Старий бобер, побачивши Барі, покинув колоду й подався собі геть. Вовчук із цікавістю обнюхав березу й рушив собі далі. Він не намагався заховатися, принаймні півдюжини бобрів добре його роздивилися, перш ніж непроханий гість прийшов до місця, де ставок звужується до ширини потоку, майже за півмилі від греблі. Тоді вовчук побрів назад. Увесь ранок він ходив навколо водойми відкрито.