Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 124)

Наступного ранку отець Лайонн прийшов знову, і його новина здалася Кентові навіть більш бентежною. Місіонер був незадоволений Фінґерзом. Учора ввечері, помітивши світло у вікнах його хижки, він вирішив до нього зайти. І побачив, що за його столом тісно сиділи трійко людей, не рахуючи самого Брудного Фінґерза. Один із них був Понте, метис; інший — Кіну, вигнанець із племені Собачих Ребер із поселення на Сенд-Крик, а третій був Муї, старий індіанець. Кент ледь не підстрибнув з місця з криком, адже ці троє мали славу найкращих слідопитів у північних землях. Фінґерз часу не гаяв, і Кенту хотілося схвально вигукнути, наче маленькому хлопчикові на 4 липня[50].

Але обличчя, яке бачив перед собою отець Лайонн, не видавало жодного хвилювання. Фінґерз сказав йому, що збирається укласти з цими людьми угоду на постачання деревини — угоду довготривалу, яка вимагатиме чималих подорожей, тож зараз він не може відірватися від роботи просто щоб поговорити про Кента. Чи не буде ласкавий отець Лайонн прийти наступного ранку? І вранці священик знову пішов туди й виявив будинок Фінґерза замкненим!

Залишок дня Кент нетерпляче чекав на Фінґерза. Вперше до нього навідався Кедсті і, дотримуючись чемності, висловив сподівання, що Фінґерз як адвокат зможе йому допомогти. Він не згадував Мерсера, та й залишався не довше кількох хвилин, навіть не зайшовши в камеру. Після обіду прийшов лікар Кардіґен і тепло потиснув Кентові руку. Він сказав, що після повернення до Пристані на нього чекала важка робітка. На Мерсері цілого місця не було — в прямому й переносному значенні. Хлопцеві бракувало п’ятьох зубів, і довелося накласти 17 швів на його обличчя. На думку Кардіґена, хтось його добряче відгамселив — і він з усмішкою поглянув на Кента. А затим додав пошепки:

— Боже мій, Кенте, як би я хотів, щоб це зробив ти!

Була рівно четверта година, коли прийшов Фінґерз. Він ще менше, ніж учора, був схожий на того, давнішнього Фінґерза. Він більше не сопів. Він начебто скинув трохи ваги. Обличчя пожвавішало. У ньому відчувалося нове життя — і це найбільше вразило Кента. Очі набрали кольору. І з ним уже не було Тоґза, його пса. Чоловік усміхнувся, ручкаючись із Кентом, кивнув і розсміявся. І зрештою Кент узяв його за плечі й труснув, не в змозі передати радість словами.

— Я не спав усю ніч, — тихим голосом сказав Фінґерз. — Удень я не насмілююся метушитися, бо почнуть цікавитися люди. Але, врятуй Боже мою душу! — минулої ночі я добряче побігав, Кенте. Я, мабуть, пройшов із десяток миль, може, трохи більше чи менше. Але справи йдуть — і добре йдуть!

— А Понте, Кіну, Муї?..

— Усі працюють, як чорти, — прошепотів Фінґерз. — Є тільки один шлях, Кенте. Я освіжив у пам’яті всі відомі мені закони, і скажу тобі: не існує закону на землі, який урятував би тебе. Я читав твоє зізнання, і не думаю, що ти відбудешся виправним закладом. Вважай, що зашморг у тебе на шиї вже затягується. Бо я гадаю, що тебе повісять. Ми просто маємо якось інакше витягнути тебе звідси. Я мав розмову з Кедсті. Він зробив розпорядження відправити тебе до Едмонтона за два тижні, починаючи з завтрашнього дня. Нам знадобиться увесь цей час, але його нам цілком вистачить.

Наступні три дні Фінґерз щовечора приходив у камеру Кента і щоразу виглядав краще. Щось швидко зміцнювало його плоть і повертало тіло у форму. На другий день він сказав Кентові, що нарешті знайшов шлях до порятунку, тож коли настане час, втеча буде легкою. Але він вважає за краще наразі не втаємничувати у це Кента. Кент має бути терплячим і вірити. Це найголовніше — у будь-який час зберігати віру, що б не сталося. Кілька разів він наголошував на цьому «що б не сталося». На третій день Фінґерз здивував Кента. Він був неспокійний, трохи знервований. Він і досі вважав за краще не розкривати Кентові всього плану, принаймні до наступного дня. Фінґерз пробув у камері не довше за п’ять-десять хвилин, і було щось незвичне в тому, з якою хваткою він потиснув руку Кента на прощання. Чомусь після його відходу Кент уже не почувався так добре. Він із нетерпінням чекав наступного дня. День настав, і годину за годиною він прислухався, чекаючи важких кроків Фінґерза в коридорі. Так минув ранок. Подальші години видавалися нестерпно довгими. Настала ніч, а Фінґерз так і не з’явився. Кент майже не склепив очей, відтоді як ліг спати, до ранку. Об одинадцятій годині з’явився місіонер. Перш ніж він пішов, Кент дав йому коротеньку записку для Фінґерза. Він щойно встиг пообідати, і Картер саме забрав тарілки, коли отець Лайонн повернувся. Ледь глянувши на його обличчя, Кент збагнув, що той приніс лихі новини.

— Фінґерз — відступник, — промовив місіонер, і його губи скривилися, додаючи словам ще більшої виразності. — Сьогодні вранці він знову сидів на ґанку, напівдрімаючи, і сказав мені, що після довгих міркувань дійшов остаточної думки: він нічим не зможе тобі допомогти. Він прочитав твою записку і спалив її на сірнику. Просив переказати тобі, що план, який він вигадав, занадто ризикований — для нього. Казав, що більше не прийде. І…

Місіонер потер свої вузлуваті засмаглі руки.

— Кажи далі, — важким голосом сказав Кент.

— Те саме він просив передати інспекторові Кедсті, — завершив отець Лайонн. — Передати, що він не бачить для тебе жодного шансу, тож із його боку безглуздо витрачати зусилля, намагаючись урятувати тебе, Джиммі! — він м’яко торкнувся руки Кента.

Обличчя Кента сполотніло. Він обернувся до вікна і якусь мить нічого не бачив. Потім, узявши олівець і папір, він знову написав Фінґерзу.

Настав вечір, коли отець Лайонн повернувся з відповіддю. І знову лише на словах. Фінґерз прочитав записку і так само спалив. Він спеціально переконався, що останній клаптик паперу обернувся на попіл, розповідав місіонер. І він не має чого сказати Кентові, окрім того, що вже казав раніше: подальше втілення їхніх планів є неможливим. І він просить Кента більше нічого йому не писати. Йому шкода, але рішення його незмінне.

Але навіть після цього Кент не міг повірити. Весь залишок дня він намагався проникнути в мозок Фінґерза, але давня навичка — відкинувши власну особистість, стати на бік іншої, цього разу його підвела. Він не міг знайти причини несподіваної зміни в поведінці Фінґерза, окрім тієї, у якій Фінґерз відверто зізнався Кенту — страху. Вплив розуму зазнав поразки в сутичці з цієї купою матерії. Витримка покинула Фінґерза.

П’ятого дня Кент піднявся зі своїх нар. У його серці ще жевріла надія. Але день минув, за ним минув шостий, і місіонер приніс звістку, що Фінґерз знову став старим Брудним Фінґерзом і з ранку до ночі тільки те й робить, що просиджує на ґанку.

На сьомий день сподівання Кента зазнали остаточного нищівного удару. Плани Кедсті змінилися. Він, Кент, мав вирушати до Едмонтона наступного ж ранку під конвоєм Пеллі й спеціально призначеного констебля!

Після цього щось зламалося всередині Кента. Здавалося, що тіло його постарішало на багато років. Переможений розум уже не здатен був міркувати, як раніше. Наче якийсь невідворотний фатум навис над Кентом. Фінґерз підвів його. Щастя відвернулося. Усе навколо поставало проти нього, і вперше за тижні боротьби зі смертю й тим, що гірше за смерть, він проклинав самого себе. Існує межа оптимізму й надії, і він досягнув цієї межі.

На сьомий день по обіді місто огорнула гнітюча імла. Ішов дрібний дощик. Година спливала за годиною, а мряка не вщухала, навпаки, підсилившись із настанням ночі. Він з’їв вечерю при світлі в’язничної лампи. До восьмої години надворі було вже зовсім темно. І цю темряву час від часу прорізала блискавка під відлуння грому. Дощ стукав по дахах казарм, рівно й монотонно.

Він глянув на годинник у руці — була чверть по дев’ятій, коли він почув віддалений скрип вхідних дверей. Він чув його вже дюжину разів після вечері та не звернув уваги, але цього разу слідом за скрипом до нього долетів голос. Від звуку цього голосу тут, у поліційному відділку, його наче вдарив електричний струм. А наступної миті він почув стишений сміх. Сміялася жінка.

Він устав. Почув, як двері відділку зачинилися й настала тиша. Здавалося, що годинник у його руці цокає неймовірно голосно. Кент запхав його в кишеню і стояв, вдивляючись у в’язничну нішу. Кількома секундами пізніше двері відділку відчинилися знову. Цього разу вони так і лишилися відчиненими. Він виразно почув легкі непевні кроки, і його серце наче зупинилося. Кроки наблизилися до самого краю стіни, що відокремлювала камери, і, мабуть, секунд на дванадцять знову запала тиша. А тоді кроки почали наближатися знову.

Ще одна мить — і Кент завмер, дивлячись крізь ґрати в осяйні очі Маретти Редіссон!

Роздiл 13

У ту мить Кент не мовив ні слова. Не видав ні звуку. Не привітався навіть жестом, просто стояв посеред камери, не зводячи з неї очей. Якби життя його в ту хвилю залежало від його слів, він уже був би мертвий. Але все, що він міг сказати (і для чого не міг добрати слів), виразно проступило на його обличчі. І дівчина не могла не помітити цього. Ухопившись обома руками за ґрати, вона дивилася крізь них прямо на чоловіка — Кент бачив, яким блідим здавалося її обличчя в світлі тюремної лампи. Серед цієї білизни´ її фіалкові очі були наче чорні озера. Каптур її наскрізь промоклого дощовика був зсунутий на потилицю, волосся над білим личком блищало краплями води, так само від них обважніли й довгі вії.