Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 126)

До вогника вони наближалися швидко — той горів неподалік від пагорба, крізь який пролягала дорога до бунгало Кедсті. Душа Кента знову радісно підстрибнула. На північний захід від бунгало інспектора була Гавань Кіма, і, без сумніву, Маретта вела його до лісової стежки, якою вже ходила принаймні одного разу — у ніч загадкового нападу на Муї. І цієї ж миті його поглинули питання — нестримні та невідкладні. Вони вдвох прямують до ріки. Мають прямувати. Це був найшвидший та найнадійніший шлях до втечі. Чи Маретта заздалегідь підготувалася до цього? І чи вона втікатиме з ним?

Часу на відповіді не було. Їхні ноги ступили на гравійну доріжку, що вела до дверей будинку Кедсті, і дівчина звернула просто на неї, прямуючи на світло, що горіло у вікні. Тоді, на свій подив, Кент почув крізь завивання бурі, як її голос із радісним торжеством скрикнув:

— Ми вдома!

Вдома! Йому раптом перехопило подих. Він був більш ніж здивований. Він був спантеличений. Дівчина збожеволіла, чи це був на диво невдалий жарт? Вона звільнила його з-поза ґрат, щоби привести до дому інспектора поліції, найзапеклішого ворога, якого він тепер мав у світі! Він зупинився, і Маретта Редіссон смикнула його за руку, тягнучи за собою, змушуючи йти слідом. Вона так сильно стискала його палець, ніби боялася, що він від неї втече.

— Ми у безпеці, мсьє Джимсе, — гукнула вона. — Не бійтеся!

«Мсьє Джимсе»! І ця глузлива нотка в її голосі! Він прискорив кроки й піднявся на три сходинки до дверей слідом за нею. Її рука знайшла засув, двері відчинилися, і вони швидко опинилися всередині. Світло лампи у вікні опинилося зовсім поряд, але якусь мить він нічого не бачив крізь воду, що заливала його обличчя. Він кліпнув очима, обтер обличчя рукою і глянув на Маретту. Вона стояла за три-чотири кроки від нього. Її обличчя було зовсім бліде, і вона важко дихала, наче після довгої пробіжки, але очі дівчини сяяли, і вона усміхалася йому. З її одягу струмками стікала вода.

— Ви змокли, — сказала вона. — Боюся, так ви схопите нежить. Ходіть зі мною!

І знову вона кепкувала з нього, так само, як тоді, у Кардіґена. Вона розвернулася, і Кент побіг слідом за нею нагору. На верхній сходинці дівчина зачекала на нього, і коли він наблизився, простягла йому руку, немов вибачаючись за те, що прибрала її раніше, при вході в бунгало. Він знову тримав її за руку, доки Маретта вела його до дверей у самому кінці коридору. Ці двері вона відімкнула, і вони ввійшли всередину. Було темно, і дівчина знову прибрала руку. Кент чув, як вона рухається кімнатою. У цій темряві його знов охопив трепет. Повітря, що він вдихав зараз, було не тим, чим він дихав у коридорі. В ньому відчувався тонкий запах квітів і ще дещо — слабкий невловний аромат жіночої кімнати. Він чекав, вдивляючись у темряву. Його очі були широко розкриті, коли в пальцях Маретти спалахнув сірник. Він стояв, мружачись у ламповому світлі.

Він і далі дивився перед себе з дурнуватим виразом на обличчі, не в змозі оговтатися від незвичного потрясіння. Повільно, наче даючи йому час призвичаїтися до оточення, Маретта знімала дощовик. Під ним її струнка мініатюрна фігура була сухою, і лише з непокритої голови стікала вода на плечі. Він помітив, що на ній коротка спідниця і чоботи, чарівні мініатюрні чобітки з чудово виробленої шкіри канадського оленя. А тоді раптом вона підійшла і простягнула до нього обидві руки.

— Будь ласка, скажіть, що ви раді, і потиснемо одне одному руки, — мовила вона. — І не будьте таким… наляканим. Це моя кімната, і тут ви у безпеці.

Він міцно стиснув її руки, вглядаючись у дивовижні фіалкові очі, що дивилися на нього з відкритою й невимушеною дитячою безпосередністю.

— Я… я не розумію, — через силу вимовив він. — Маретто, де Кедсті?

— Він має скоро повернутися.

— І він, звісно ж, знає, що ви тут?

Вона кивнула.

— Я вже місяць тут живу.

Руки Кента міцніше стиснули її долоні.

— Я… я не розумію, — повторив він. — Сьогодні Кедсті знатиме, що саме ви врятували мене і поранили констебля Вілліса. Боже мій, ми маємо, не гаючи часу, забиратися звідси!

— Є вагома причина, через яку Кедсті не посміє виказати мою присутність у його домі, — тихо сказала вона. — Він швидше помре! І він не запідозрить, що я привела вас до своєї кімнати, що вбивця-втікач ховається під самим дахом інспектора поліції! Вони шукатимуть вас де завгодно, тільки не тут! Хіба це не пречудово? Він усе спланував, кожен крок, аж до мого крику перед вашою камерою…

— Ви маєте на увазі… Кедсті?

Вона забрала руки й відступила від нього на крок. Він знову побачив у її очах той самий вогник, що спалахнув, коли вона наставила зброю на трьох чоловіків у в’язничному крилі.

— Ні, не Кедсті. Той би вас повісив. Він і мене вбив би, якби насмілився. Я кажу про вашого великого, огрядного, кумедного друга, мсьє Фінґерза!

Роздiл 14

Пізніше Кент думав, що коли Маретта Редіссон казала, як його втечу спланував Брудний Фінґерз, він мав вираз обличчя, лише трохи кращий, ніж у повного ідіота. Він зрозумів, як помилявся у Фінґерзі. Називав його зрадником і боягузом. Сварив за те, що той до найвищої міри розбурхав у ньому надії, аби лише розгромити їх у кінці. А Брудний Фінґерз, виявляється, усе це планував! Кент усміхнувся. В одну мить ситуація стала зрозумілою — принаймні та ситуація, що склалася на цей момент. Чи, може, йому лише так здавалося? Та лишалися питання — одне, десяток, сотня питань. Усі вони крутилися на кінчику його язика — питання, що дуже мало стосувалися Кедсті чи взагалі не стосувалися. Він нічого навколо не бачив, окрім Маретти.

Дівчина почала розплітати волосся. Воно падало їй на плечі мокрими блискучими хвилями. Кент у житті такого не бачив. Волосся прилипало до її обличчя, шиї, її плечей та рук, аж до стегон вкриваючи її струнке тіло чарівно сплутаними пасмами. Дрібні крапельки води блищали на ньому в ламповому світлі, наче діаманти, збігаючи і скапуючи на підлогу. Волосся огортало її, наче шубка з блискучого оксамитного соболиного хутра, дещо поторсана негодою. Маретта запустила пальці в волосся, струшуючи їх об’ємними пасмами, і ціла хмара дощових крапельок розійшлася від них, наче туман — кілька крапель потрапили Кенту в обличчя. Він забув про Фінґерза. Забув про Кедсті. Його розум палав, збуджений близькістю до неї. Раніше думка про цю дівчину будила в ньому найсолодші надії. Він мріяв зустріти її десь на Великій Ріці, і це надавало йому сміливості вірити у найнеймовірніше. А зараз час і відстань зробили величезний стрибок назад. Вона більше не була за 4–5 сотень миль на півночі, і на нього не чекали довгі пошуки. Дівчина була тут, за кілька кроків від нього, і струшувала краплі зі свого розкішного волосся, якого йому нестерпно хотілося торкнутися, погладити просто зараз, доки вона стояла перед дзеркалом, обернувшись до нього спиною.

І тепер, сидячи й дивлячись на неї без жодного слова, він відчував, як важкими кулаками стукаються в його душу і величезна відповідальність, що звалилася на нього тепер, і напружений бій, що лише очікував попереду. Фінґерз спланував. Вона виконала. Йому належало завершити.

У його очах дівчина була не істотою, яку належало підкорити, а безцінним надбанням. Віднині її боротьба ставала і його боротьбою. Поряд, у вікно, стукав дощ. А за вікном лежали темрява, ріка, увесь великий світ. Він відчув, як у крові розгоряється давній знайомий вогонь боротьби. Вони підуть сьогодні — вони мають піти сьогодні! Навіщо їм чекати? Нащо марнувати час під дахом Кедсті, коли воля лежить попереду — лише руку простягни? Він стежив за швидкими рухами її кисті, слухав шовковисте шелестіння щітки для волосся, що ковзала вздовж її довгих кіс. Сум’яття, здоровий глузд, жага дії боролися в ньому між собою.

Раптом вона знову розвернулася до нього.

— Мені лише зараз спало на думку, — промовила вона, — що ви так і не подякували мені.

Несподівано, майже злякавши її, він опинився поряд із дівчиною. Цього разу він не вагався, як у палаті в лікарні Кардіґена. Він упіймав її руки в свої, і водночас відчув піддатливу м’якість її вогкого волосся між пальцями. Слова сипалися з його губ. Пізніше від не міг пригадати всього, що казав у той момент. Її широко розкриті очі ні на мить не відривали погляду від його очей. Подякувати їй! Він розповідав їй, що відбувалося в його душі та серці, починаючи від тієї години, коли вона відвідала його в Кардіґена. Розповідав про свої мрії та плани, про тверде рішення відшукати її після втечі, навіть якби на це пішло все його життя. Розповідав про Мерсера, про те, як дізнався, що вона навідувалася до Гавані Кіма, про свій задум попливти за нею вниз по трьох ріках, щоб шукати її у Форт-Сімпсоні, податися за нею аж до Долини Мовчазних Людей — де б вона не була. Подякувати їй! Він до болю міцно тримав її за руки, і його голос тремтів. Під гривою волосся щоки Маретти Редіссон бралися повільним вогнем. Але ніщо не відбивалося в її очах, які так пильно, не моргаючи дивилися на нього, що коли він виклав їй усе, його обличчя палало. Він випустив її руки й відступив.

— Пробачте, що розповідаю вам це все, — благально сказав він. — Але це правда. Ви являлися до мене в лікарню, наче втілення заповітної мрії, якого я ніколи не сподівався знайти. І ви знову прийшли до мене, коли я сидів у тій камері, наче…