Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 123)
Татмен не був злодієм. Він лише бачив, як його молода дружина повільно вмирає від голоду. Думка, що вона може померти в нього на очах, як помирали інші жертви цинги, сповнювала його нестерпним жахом, і цей жах штовхнув його на крадіжку. Глупої ночі він проникнув до чужої хижки й викрав дві банки консервованих бобів та миску картоплі — в тисячу разів цінніші, ніж якби були з чистого золота. І його впіймали. Звичайно, у нього була хвора дружина. Але то були часи, коли жінка не могла врятувати чоловіка, яка б гарненька вона не була. Татмена вивели з табору й дали йому його сумку та рушницю — але ніякої їжі. І дівчина, в шубці з каптуром і взута, була поряд, адже вирішила померти разом із чоловіком. Це заради неї Татмен брехав до останньої хвилини, наполягаючи на своїй невинуватості.
Але боби і картоплю знайшли в їхній хижці, і цього доказу вистачило. І тоді, коли вони вже збиралися вийти назустріч сніговій бурі, що означало смерть за кілька годин, тоді…
Кент підвівся на ноги, підійшов до віконця і став там, визираючи назовні.
— Фінґерзе, в усі часи на землі народжувалися надзвичайні люди. І одна така надлюдина знайшлася поміж тієї голодної озлобленої юрби. В останній момент наш герой зробив крок уперед і голосно заявив, що Татмен невинуватий, а справжній злодій — він. Не боячись нічого, він зробив таке приголомшливе зізнання. Це він украв боби і картоплю й сховав у хижці Татменів, доки вони спали. Навіщо? Бо хотів урятувати жінку від голоду! Так, він збрехав, Фінґерзе. Він збрехав, тому що був закоханий у жінку, яка належала іншому — бо в нього було найбільше серце з усіх, коли-небудь створене Богом. Він збрехав! І його брехня була дивовижним учинком. Він пішов у вир снігової бурі, зміцнений коханням, що було сильніше за страх перед смертю. У таборі про нього більше не чули. Татмени повернулись у свою хижку й жили далі. Фінґерзе… — Кент раптом відвернувся від вікна. — Фінґерзе…
Фінґерз, наче сфінкс, сидів і не зводив очей із Кента.
— Цією людиною був ти, — продовжував Кент, підходячи до нього. — Ти збрехав, тому що був закоханий у жінку, і заради неї пішов назустріч смерті. Люди в Загубленому Місті не знали цього, Фінґерзе. Її чоловік не знав. І дівчині, молодій дружині, яку ти потайки обожнював, таке навіть не снилося! Але це була правда, і глибоко в душі ти це знав. Ти пробився крізь бурю. Ти вижив! І ці всі роки, сидячи в себе на ґанку, ти мріяв про жінку, про дівчину, заради якої волів померти багато років тому. Фінґерзе, я кажу правду? І якщо так, чи можу я потиснути тобі руку?
Дуже повільно, Фінґерз підвівся з крісла. Нещодавно похмурі, позбавлені життя очі тепер горіли вогнем, який запалив Кент — уперше за багато років. І він простягнув руку, щоби потиснути долоню Кента, так само не зводячи з нього погляду, наче щось дороге повернулося до нього з небуття.
— Я вдячний тобі, Кенте, за твою думку про того чоловіка, — сказав він. — Чомусь ти не змусив мене… червоніти від сорому. Але то була хіба зовнішня оболонка чоловіка, що вціліла, коли я взяв на себе провину Татмена. Щось трапилося. Я не знаю що. Але — ти бачиш мене тепер. Я ніколи не повернувся до старательства. Я деградував. Я став тим, чим зараз і є.
— Але сьогодні ти такий самий, як тоді, коли пішов на смерть заради Мері Татмен, — скрикнув Кент. — У тобі те ж саме серце, та сама душа. Хіба сьогодні ти не бився би за неї?
Придушений скрик злетів із губ Фінґерза.
— Боже мій, Кенте, так! Бився би!
— Ось чому я хотів бачити саме тебе, Фінґерзе, — швидко продовжив Кент. — З усіх людей на землі саме тобі я хотів розповісти власну історію. А тепер, чи вислухаєш ти мене? Чи пробачиш, що я викликав у пам’яті цей спогад, такий, мабуть, дорогоцінний для тебе, аби лише ти міг до кінця зрозуміти те, що я збираюся сказати? Я не хочу, щоб ти думав, ніби я намагаюся збити тебе з пантелику. Все набагато серйозніше. Може… може, це натхнення, Фінґерзе? Вислухай і скажи мені.
І довгий час після того Джеймс Кент розповідав, а Фінґерз слухав, і душа його, болісно здригаючись, тяглася до життя в усій його шаленій повноті. Уперше за довгі роки душа прагнула повернути щось давно втрачене. Це вже не був той лінивий, загадковий, мовчазний Брудний Фінґерз, що сидів у камері з Кентом. Дух двадцятирічної давнини прокинувся в ньому після довгого сну, розганяючи кров. Фінґерз Два-Кулаки — ось як називали його в ті давні часи. І це він, Фінґерз Два-Кулаки, був зараз поруч із Кентом. Двічі отець Лайонн підходив до ніші, де були камери, але повертав назад, щойно почувши тихий рівний шепіт Кента. Нічого не приховував Кент, і коли він завершив, щось подібне до вогню одкровення спалахнуло в обличчі Фінґерза.
— Боже мій! — глибоко видихнув він. — Кенте, довгий час, поки я сидів на ґанку, мені доводилося чути багато чудернацьких історій, але нічого подібного до цієї. О, якби не моя клята плоть!
Він підстрибнув зі стільця, прудкіше, ніж рухався останні десять років, і розсміявся, як ніколи за весь цей час. Він витягнув свою велетенську руку і зігнув її в лікті, наче призер з боксу, випробовуючи власні м’язи.
— Старий? І зовсім я не старий! Мені було всього двадцять вісім, коли те все трапилося, а тепер мені сорок вісім. Це не означає старий. Це щось всередині мене постарішало. Я зроблю це, Кенте! Все зроблю, і нехай мене повісять!
Розчулившись, Кент потягнувся до нього.
— Хай Бог благословить тебе! — хрипло скрикнув він. — Хай Бог благословить тебе, Фінґерзе! Глянь! Лише глянь на це!
Він підтягнув Фінґерза до віконця, і обидва вони визирнули на ріку, що розкішно переливалася під сонячною блакиттю неба.
— Дві тисячі миль, — видихнув він. — Дві тисячі миль ріки, просто крізь серце світу, який ми знали обоє! Ні, ти не старий, Фінґерзе. Речі, що ти знав раніше, знову кличуть тебе, і мене так само, бо десь там живуть привиди Загубленого Міста. Привиди… і реальність!
— Привиди — і надії, — сказав Фінґерз.
— Надії створюють життя, — тихо прошепотів Кент, наче до самого себе. А тоді, не відводячи погляду від вікна, знайшов навпомацки руку Фінґерза й міцно стиснув її. — І може статися, що моя мрія, як і твоя, ніколи не здійсниться. Але як приємно думати про це, Фінґерзе. Хіба не потішно, що їхні імена так напрочуд схожі — Мері і Маретта? Послухай-но, Фінґерзе…
Важкі кроки пролунали в коридорі. Обоє відвернулися від вікна. До дверей камери підійшов констебль Пеллі. Вони сприйняли це як натяк, що їхній час сплив, і Фінґерз поворушив ногою заснулого собаку.
За п’ять хвилин на ріку повертався вже новий Фінґерз. Слідом за ним плентався здивований і засмучений пес, адже тепер безформному і розжирілому Тоґзу доводилося час від часу бігти підтюпцем, приміряючись до нового темпу ходи господаря. А діставшись своєї хижки, Фінґерз не розтікся плоттю по стільцю в тіні ґанку, як робив завжди. Він скинув пальто і жилет, засукав рукави і на довгі години поринув у розкопки посеред звалищ своїх покритих пилом юридичних скарбів, які зберігалися у віддалених кутках Старої Доброї Королеви Бесс.
Роздiл 12
Того ранку Кент чув, як із ріки долітають молодецькі пісні. Зараз йому самому дуже хотілося співати пісень, щоби вкласти в них усю свою радість і тріумфування. Він гадав, чи зможе приховати правду від очей інших, особливо від Кедсті, якщо той навідається до нього. Здавалося, що, як би він не намагався притлумити спалах надії в очах, все одно він так чи інак себе викаже. Кент відчував, що надія надала йому більше життєвих сил, ніж він мав, вибираючись крізь лікарняне вікно й відчуваючи на обличчі подих свободи. Адже тоді він не був такий упевнений у собі. Він ще не випробував своєї фізичної моці. А зараз, окрилений безмежним оптимізмом, він дійшов думки, що, мабуть, не нещасний, а, навпаки, щасливий випадок поставив тоді Мерсера на його шляху. Бо тепер, з підтримкою Фінґерза, він мав кращі шанси вийти сухим із води. Йому не доведеться йти на неймовірний ризик, покладаючись на можливу прихильність фортуни. Він діятиме цілеспрямовано й підготовано.
Він благословляв чоловіка, котрого знав як Брудного Фінґерза, але більше не міг навіть подумки називати цим ім’ям. Він благословляв той день, коли далеко на півночі почув пригодницьку історію Фінґерза. Він більше не вбачав у ньому жирного кнура, на якого той скидався багато років поспіль. Бо на очах Кента відбулося диво великого відродження. Він бачив, як сама душа Фінґерза піднялася над своїм умістилищем із жирної плоті й помолоділа знову, бачив, як у стиглій крові запалав новий вогонь. Бачив, як прокинулися почуття, які спали в цьому чоловікові довгі роки. І через це відродження він відчував до Фінґерза те, що ніколи не викликала в нього жодна людина. Це було почуття глибокої та цілковитої симпатії.
Отець Лайонн повернувся лише після обіду, і новини, принесені ним, схвилювали Кента. Місіонер ходив побачитися з Фінґерзом, але Фінґерза на його ґанку не було. Не було і його собаки. Священик голосно стукав у двері, але ніхто не відповів. Де Фінґерз? Кент похитав головою, вдаючи тривогу й нерозуміння, але серце його тріумфувало. Він знав! Отцю Лайонну він сказав, що навряд чи знання Фінґерза у сфері права йому допоможуть — так принаймні сказав йому сам Фінґерз. Місіонер пішов неабияк засмучений. Він сказав, що ще поговорить з Фінґерзом, у нього є певні пропозиції на думці. Коли він вийшов, Кент усміхнувся. Як би здивувався