Джеймс Баллард – Висотка (страница 9)

— Я знаю. Але коли поліція завершить розслідування, усе заспокоїться, ось побачиш.

— А що вони розслідують?

— Звичайно що, смерть. Нашого стрибуна-ювеліра.

Вайлдер підібрав камеру та зняв кришку з об'єктива.

— Ти поговориш із поліцією?

— Не знаю. Я ні з ким не хочу зустрічатися,— зібравшись із силами, Гелен підійшла до Вайлдера.— Річарде, як ти дивишся на те, щоб продати квартиру? Ми справді могли би з'їхати звідси. Серйозно.

— Гелен...— зніяковівши, Вайлдер поглянув на крихітну, але міцну фігурку дружини. Він виставив широкі груди, зняв штани, продемонстрував важкі стегна, мов задля того, щоб самому переконатися у власному авторитеті.— Це все одно, що нас виселили. І ми вже не повернемо витрачених грошей.

Він почекав, поки Гелен опустить голову і знову обернеться до ліжка. Саме за її наполяганням півроку тому вони переїхали з першої квартири на цокольному поверсі. Тоді вони серйозно подумували зовсім залишити висотку, але Вайлдер умовив Гелен залишитися, з невідомо і для нього самого яких причин. Перш за все, він ні за що не визнав би провал своєї спроби спілкуватися на рівних із сусідами, дивитися в очі самовдоволеним бухгалтерам і маркетологам.

Коли до кімнати увійшли сонні сини, Гелен зауважила:

— Можливо, удасться перебратися вище.

Вайлдер міркував над останніми словами дружини, голячи підборіддя. Хворобливі відмовки мали тут особливе значення, так ніби у її голові застрягли якісь давні амбіції. Гелен, зрозуміло, мала на увазі соціальні ліфти, підйом до «кращих сусідів», подалі від низьких «передмість», ближче до пристойних житлових районів, десь між 15-м і 30-м поверхами, із чистими коридорами, де дітям не доведеться грати на вулиці, де толерантність і витонченість ушляхетнюють повітря.

Сам Вайлдер задумав дещо інше. Слухаючи, як Гелен тихим голосом муркоче до синів, він вивчав своє відображення у дзеркалі і, подібно бійцеві, який виходить на ринг, погладжував м'язи живота. Вайлдер майже був певен, що душею та тілом у висотці є найсильнішим чоловіком, і його дратувала безвольність Гелен. Він розумів, що не в змозі впоратися з такою пасивністю. Він реагував на неї відповідно до свого виховання, яким завдячував надмірно велелюбній матері, що душі не чула в синові впродовж усього його дитинства, щосили намагаючись подовжити його, і вселила в Вайлдера те, що він вважав непохитною впевненістю в собі. Мати з батьком — примарною фігурою із сумнівним бек-граундом — розійшлися, ще коли Вайлдер був дитиною. Удруге вона вийшла заміж за приємного, але тихого рахівника — шахового фаната, повністю присвятивши себе спілкуванню з упертим сином. Зустрівши майбутню дружину, Вайлдер наївно вважав, що буде все життя доглядати за нею і забезпечить їй нескінченний потік спокою та радості. Звісно ж, як Вайлдер розумів тепер, люди не міняються, і, попри всю непомірну впевненість у собі, він сам потребує догляду, як і раніше. Раз або два в перші роки шлюбу він намагався грати з дружиною у дитячі ігри, як це було з матусею. Але Гелен не могла змусити себе поводитися з Вайлдером, як із сином. Для неї ж, як вважав Вайлдер, любов і турбота мали найнижчу цінність. Можливо, проблеми у висотці більше відповідали її підсвідомим бажанням, ніж вона сама думала.

Масажуючи щоки, Вайлдер прислухався до нерівного гудіння повітря в трубі системи кондиціонування за душовою кабінкою; повітря нагніталося з даху будинку, за тридцять дев'ять поверхів над ними. Проточна вода з крана проходила довгий шлях від резервуара на даху, збігаючи величезними внутрішніми свердловинами, що пронизували будинок, як крижані потоки пронизують підземні печери.

Його намір зняти документальний фільм був умисною спробою домовитися з висоткою, відповісти на кинутий нею виклик і здобути перемогу. Віднедавна він уже усвідомлював, що в нього розвинулася сильна фобія. Він постійно відчував непомірну вагу бетону над головою, йому здавалося, ніби в його тілі сходяться силові лінії, що пронизують будівлю, так ніби це Ентоні Ройял навмисно розробив її тіло таким чином, аби володарювати нею. Уночі, лежачи поруч зі сплячою дружиною, Вайлдер часто прокидався від неспокійного сну і відчував, як інші 999 квартир тиснуть на нього через стіни і стелю, видавлюючи з грудей повітря. Він був упевнений, що афганського хорта він утопив не тому, що той йому не подобався, і не з бажання насолити господині, а щоб помститися за себе мешканцям верхніх поверхів будинку. Він схопив у темряві собаку, коли той упав у басейн. Піддавшись владному пориву, опустив тварину під воду. Коли він утримував під поверхнею її напружене і тремтяче тіло, то відчував, що в якомусь дивному сенсі бореться із самою висоткою.

Думаючи про ці далекі висоти, Вайлдер став під душ, пустив холодну воду на повну потужність і підставив крижаним струменям груди і пах. Коли Гелен починала проявляти непевність, він почувався налаштованим ще більш рішуче, як скелелаз, який досяг нарешті підніжжя гори, на яку готувався піднятися все життя.

5

Вертикальне місто

к би він не планував свій підйом, який би не вибрав шлях, незабаром Вайлдер зрозумів, що за нинішнього ступеня ерозії від висотки скоро мало що залишиться. Усе, що можна, працювало неправильно. Вайлдер допоміг Гелен прибратися у квартирі, намагаючись оживити сонну родину, піднявши всі жалюзі та голосно тупаючи в кімнатах.

Однак оживити їх Вайлдеру виявилося непросто. Кожні п'ять хвилин ламалася система кондиціонування, і в теплу літню погоду повітря в помешканні робилося важким і застояним. Вайлдер зауважив, що уже не помічає смороду. Гелен казала, що вона чула, нібито мешканці верхніх поверхів навмисне скидають у вентиляційні шахти собаче лайно. Відкритим простором між висотками комплексу кружляли сильні вітри, налітаючи на нижні поверхи будинків між бетонними опорами. Вайлдер відчинив вікна, сподіваючись впустити свіже повітря, але квартира миттю забилася пилом і цементом. Шафи та полиці вкрила сіра плівка.

Увечері повернулися з роботи мешканці. У ліфтах зробилося галасливо і тісно. Три з них уже зіпсувалися, а ті, що залишилися, були переповнені людьми, яким нетерпілося досягти свого поверху. У відчинені двері квартири Вайлдер бачив, як сусіди відштовхують один одного, немов сердиті шахтарі, що рвуться з кліті, і крокують повз нього, прикриваючись портфелями та сумочками, ніби бронежилетами.

Піддавшись пориву, Вайлдер вирішив перевірити своє право вільного проходу будівлею та доступу до всіх зручностей, особливо до басейну на 35-му поверсі та саду зі скульптурами на даху. Узявши камеру, вони зі старшим сином вирушили на дах. Однак одразу з'ясувалося, що швидкісні ліфти або ремонтуються, або застигли із відкритими дверима на верхніх поверхах. До них можна було потрапити тільки через приватний окремий вхід, від якого в Вайлдера не було ключа.

Усе більше жадаючи дістатися даху, він став чекати проміжного ліфта, на якому можна було доїхати до 35-го поверху. Коли той приїхав, він утиснув сина до переповненої кабіни — пасажири дивилися вниз на шестирічного хлопчика з однозначною ворожістю. На 23-му поверсі ліфт відмовився рухатися далі. Пасажири гамселили портфелями по закритих дверях кабіни ліфта, що нагадувало ритуальну демонстрацію злоби.

Вайлдер пішов до сходів, узявши малого сина на руки. Його фізична міць дозволяла йому дійти до даху пішки. Однак двома поверхами вище сходи заблокувала група місцевих жителів (серед них був і молодий хірург-ортодонт, сусід Роберта Лейнга), які намагалися знайти справний сміттєпровід. Підозрюючи, що ці люди винні у псуванні системи постачання повітря, Вайлдер хотів пройти повз, але чоловік, у якому він упізнав диктора з конкуруючої телекомпанії, грубо зупинив його плечем.

— Вайлдере, ці сходи закрито! Що неясно?

— Що? — така ворожість збила з пантелику Вайлдера.— Чого це раптом?

— Закрито! І взагалі, що ви тут робите?

Обоє чоловіків приготувалися до бійки. Захоплений зненацька агресивною поведінкою диктора, Вайлдер підняв камеру, ніби знімаючи його червоне обличчя. Коли Кросленд владно махнув Вайлдеру, щоб той ішов геть, він відчув спокусу прибити диктора на місці. Не бажаючи лякати сина, який і без того нервував у гнітючій обстановці, Вайлдер повернувся до ліфта і поїхав на нижні поверхи.

Сутичка, хоча і дрібна, засмутила його. Не звертаючи уваги на Гелен, Вайлдер ходив помешканням, крутячи в руках камеру. Він відчував дивне збудження не тільки від планів зробити документальний фільм, але і через те, що згущалася атмосфера протистояння й ворожнечі.

З балкона він дивився на величезні будівлі найближчих висоток, що нагадували в'язницю Алькатрас. Матеріалу в цих будівлях — і візуального, і соціологічного — було вдосталь. Вони можуть зняти висотки з гелікоптера та із сусідніх будівель, зі стометрової відстані; у своїй уяві Вайлдер уже прокручував повільне, секунд на шістдесят, масштабування від цілої будівлі до крупного плану квартири — одного з осередків цього кошмарного термітника.

Перша частина фільму стосуватиметься життя у висотці з точки зору недоліків проекту і дрібних роздратувань, а в другій частині буде розглянуто психологію життя двох тисяч людей, набитих у коробку посеред неба,— усе, від кримінальних злочинів, розлучень і сексуальних гріхів до змін у здоров'ї мешканців, разом із частими нападами безсоння та інших психосоматичних розладів. Усі свідоцтва, накопичені протягом десятиліть, дозволяють поглянути на життєздатність висотки як соціальної структури у критичному світлі, однак питання рентабельності в державному житловому будівництві і висока прибутковість приватного будівництва продовжують витягувати ці вертикальні міста в небо, не звертаючи уваги на реальні потреби тих, хто їх населяє.