Джей Кристофф – Безніч (страница 96)
Аелій розчавив бичок об стіну й сунув залишки сигарили в кишеню.
— Мені краще йти. Забагато книжок.
— Замало століть.
Він подивився на неї. Було в тому молочно-блакитному погляді щось порожнє й жаске. Та старий знизав плечима й пошкандибав сходами вниз, гублячись поміж нескінченних полиць.
Темрява проковтнула його без сліду.
У тіні богині стояли троє аколітів.
Матір Ночі бовваніла над ними, дивлячись тими кам’яними очима.
Коли Мія прийшла, Трік та Цить уже чекали на місці, а кілька рук скупчилися на краю освітленого вітражним світлом кола. Постать у рясі провела Мію до узвишшя під співи примарного хору. Дівчина кинула погляд скоса й помітила золотаво-пшеничні коси.
— Подруго Наєв, — шепнула вона.
Жінка стиснула її руку.
— Щасти. Пройди швидко.
Мія стала поруч із Тріком. Помітила, що хлопець її старанно ігнорує. Почула голос тіні, що відлунював у голові.
Тут зібралося троє аколітів. Переможці в Істинах, Піснях та Кишенях. Мія чудувалася, хто ж зрештою переміг у залі Аалеї, яку саме таємницю треба було викрасти, щоб стати фаворитом шахіди. З-за спини вона почула тихі кроки. Спіймала себе на тому, що молиться, аби не озирнутися й не побачити Джессаміну. Мія глибоко вдихнула й глипнула через плече. І там, на краю освітленого кола, вона побачила Ешлін. Волосся заплетене у свіжі коси, очі сяють у темряві. До сорочки в неї була почеплена брошка із залізного дерева. Усміхнена маска арлекіна.
— Перепрошую за спізнення, — вишкірилася дівчина.
Еш підморгнула до Мії, зійшла на постамент і стала обіч Цитя. Мія була в захваті. Що ж то за таємницю вона розкопала? Це ж мало…
— Аколіти.
Мія випросталась і глянула вперед. Подвійні двері, що вели до передпокою, тихо прочинилися. На порозі чекала запнута в чорну рясу Рука, тримаючи перед собою розгорнутий сувій. Поряд зі служницею стояла превелебна матінка.
— Вітаю вас усіх, — промовила літня жінка. — Ви показали високу майстерність в одній із зал цієї Церкви та прийнятну вправність в інших напрямках. З усіх цьогорічних аколітів ви найближчі до того, аби пройти ініціацію Клинками. Та перед тим, як володар Кассій уповні посвятить вас у таємниці кола, лишається ще одне фінальне випробування.
Жінка розвернулася й зникла з одвірка у вихорі чорних одіянь. Рука, що тримала сувій, ступила вперед і звірилася з пергаменом.
— Аколіте Тріку?
Трік глибоко вдихнув і зробив крок уперед.
— Тут.
— Ходімо зі мною.
Мія дивилася, як хлопець швидко йде геть, поруч з ним — Наєв. Вона чудувалася, що ж на нього чекає. Намагалася відкинути подалі спогади про те, як вони розпрощалися востаннє. Почуття провини від того, що вона його скривдила, злість у його очах… Якщо за цими дверима чигає смерть, їй хотілося б, щоб між ними все владналося. Та він уже пішов, переступив через поріг, не озираючись, і двері безгучно зачинилися в нього за спиною. Мія відчувала в тіні присутність Пана Добрика, якого притягував страх, що зростав усередині неї. Вона глипнула на Цитя. На Ешлін. Задумалася, чи казав батько дівчині, що на неї чекає.
Тріо мовчки чекало в затінку статуї. Минали хвилини. Довгі, немов роки. Чутно було тільки той невпинний примарний хор. Нарешті двері відчинилися, і з-за них з’явився Трік. Зуби стиснуті. Пополотнілий трохи. На вигляд неушкоджений. Він глянув Мії у вічі, й вона побачила, як його лицем промайнув загнаний вираз. Якусь мить їй здавалося, що він заговорить. Та, не кажучи ні слова до інших, Трік із супроводом пішов угору спіральними сходами й зник з очей.
Еш дивилася просто перед собою. Шепнула, ледь ворушачи губами.
— Будь певна, Корвере.
— Аколітко Міє.
Рука, що стояла в одвірку, вичікувально дивилась на дівчину. Пан Добрик муркотів у тіні. Мія, стискаючи кулаки, ступила вперед.
— Тут.
— Ходімо зі мною.
Мія зійшла з узвишшя. І знову поруч ішла Наєв, жінка супроводжувала її, як і Тріка. Коли вони наблизились до порога, жінка торкнулася Міїної руки. Кивнула.
— Тримай сильно, Міє Корвере. Тримай міцно.
Мія зустріла жінчин погляд, та шансу спитати, про що каже Наєв, у неї не було. Дівчина розвернулася й пішла за Рукою довгим проходом із темного каменю. Єдиним звуком тут були тихі кроки; коли двері зачинилися, хорал уже чутно не було. За проходом чекала велика кімната зі стелею-банею, що зусібіч спиралася на величезні склепінчасті вікна з пречудовими вітражами. Скельцями звивалися абстрактні візерунки, криваво-червоні спіралі крутилися й вертілися, дванадцять перстів світла вкривали підлогу.
Мія спинилася посередині цього освітленого кола й побачила превелебну матінку Друзіллу. Руки жінка сховала в рукави, на обличчі мала терплячу материнську усмішку. Коли в жінки повільно здіймалися й опускалися груди, обсидіановий ключ на шиї виблискував. Мія сторожко наблизилася, вона видивлялася тіні й раділа, що має не-очі на потилиці.
Вона не могла не помітити, що підлога перед Друзіллою була вологою.
Насвіжо віддертою.
— Вітаю, аколітко.
Мія глитнула.
— Превелебна матінко.
— Це твоє останнє випробування перед ініціацією. Чи ти готова?
— Гадаю, залежить від того, про що йдеться.
— Усе дуже просто. Лише одну мить триватиме. Ми так добре заточили тебе, що ти здатна розітнути світло сонць на шестеро шматків. Та перед тим, як ми посвятимо тебе в глибші таємниці, спочатку мусимо побачити, чим б’ється твоє серце.
Мія згадала про катівню в Богодолі. Про «сповідників», що били її, палили її, майже втопили її, перевіряючи її відданість за наказом володаря Кассія. Тоді вона не розбилася. І зараз не розіб’ється.
— Залізо чи скло, — промовила Мія.
— Саме так.
— Хіба ми вже не відповіли на це питання?
— Ти довела свою відданість, це правда. Та коли ти служитимеш Материним Клинком, то побачиш смерть в усіх її відтінках. Твоя власна — лише один з них. Це — інший.
Мія почула, як хтось човгає крізь тіні. Побачила двох Рук у чорному, які тягнули постать, що пручалася. Хлопець. Майже підліток. Широко розплющені очі. Залиті слізьми щоки. Зв’язаний, з кляпом. Руки дотягнули його до середини освітленого кола й змусили опуститися перед Мією навколішки.
Дівчина глянула на превелебну матінку. На цю премилу усмішку поважної жінки. На ті старі й добрі очі зі зморщечками в куточках.
— Убий цього хлопця, — сказала жінка.
Три слова. Одна тональність.
Завмер увесь світ. На дівчину тиснула навколишня пітьма. Вага обтяжила її плечі й притискала додолу. Дихати важко. Важко дивитися.
— Що? — спромоглася вона.
— Може настати та мить, коли, щоб прислужитися конгрегації, ти муситимеш покласти край безневинному життю, — промовила Друзілла. — Дитини. Дружини. Чоловіка, що жив гарно й праведно. Питати чому — не твоя справа. Чи кого. Чи що. Твоя справа — служити.
Мія подивилася в очі хлопця. Круглі від жаху.
— Кожна смерть від наших рук є молитвою, — мовила Друзілла. — Кожне вбивство — підношення Тій, Хто є Всім і Нічим. Велительці нашій благословенного смертовбивства. Матері, Діві, Матріарху. Вона тебе відзначила, Міє Корвере. Ти Її служниця. Її послідовниця. Можливо, навіть Її обрана.
Стара простягнула розкриту долоню, на якій лежав кинджал. Перехопила Міїн погляд.
— І якщо ти переріжеш горло цьому хлопцю, ти станеш її Клинком.
Це тривало вічність. Тривало одну мить. Дівчина стояла посеред того криваво-червоного світла. Думки стрімко бігли. Серце гупало. Непромовлені питання роїлися в голові.
Та відповіді вона вже знала.