Джей Кристофф – Безніч (страница 95)
Еш підвела погляд.
— Шукаєш способи Трікі уникати, еге?
— Це до Тріка жодного стосунку не має.
— Та звісно ж.
Мія показала «паці». Вихилила віскі одним ковтком.
— Ходімо, час уже йти.
Еш скривилась і похитала головою.
— Та думаю, я краще сама.
— Хіба дві пари вух не краще за одну мати?
— Ага, — Еш стенула плечима. — Я вдячна за пропозицію і таке всяке. Просто… якось воно неправильно. Якщо сама це зробити не зможу, може, я взагалі не заслуговую на те, щоб тут бути.
Мія кивнула. Хай Еш приховувала це за жартиками та усмішками, але вона була людиною гордою. Вона пишалася своїми вміннями. Своїм батьком та його спадком. Мія розуміла, чому дівчина не хоче, щоб її хтось крізь ініціацію за собою хвостом витягнув. Вона встала з ліжка, охопила подругу руками й міцно стиснула.
— Хай богиня заступає. Обережна будь.
Еш стиснула Мію навзаєм, досить міцно, аби та скривилась.
— А знаєш, після того трюку з Діамо народ тут вирішив, що ти безжальна сучка. Та я ліпше знаю. Якщо хтось кривдить твоїх близьких, ти того не пробачаєш. Але десь там, углибині, ти добра людина, Корвере.
Мія поцілувала Еш у щічку й усміхнулася.
— Нікому не кажи. Мені за репутацію треба дбати.
— Правду кажу. Часом я все думаю, що ти взагалі в такому місці робиш, Міє.
— Відколи це ти мене Мією кличеш?
— Я серйозно. Ти мусиш упевнитись.
— У чому?
Еш зазирнула Мії у вічі. Усмішка її зникла.
— Чи насправді хочеш тут бути завтра ввечері.
— А де ще мені бути?
Здавалося, що Еш хоче ще щось сказати, та погляд її посуворішав, і вона спинилася на півслові. Вона ще так постояла якусь мить, тримаючи Мію за талію. Вуста розтулилися. Зіниці розширилися. А тоді Еш відпустила її, вислизнула за двері й зникла в коридорі, шукаючи промовця. Мія зачинила за подругою двері та знову впала на ліжко. Дивилася, як сигарила догоряє в неї в руці.
Про що це Еш розводилась? Вона ж заради цього тяжко працювала. Це те, чого вона найбільше прагнула. Усі ці роки, усі ці милі, уся ця боротьба. Те, що вона зробила, аби сюди потрапити, життя, які вона забрала, ідучи цим кривавим шляхом. Руки, забарвлені червінню. А тепер до ініціації лишився тільки один крок.
І це на крок ближче до горлянки Рема.
До серця Дуомо.
До голови Скаеви.
Воно ж того варте, хіба ні?
У ногах у неї матеріалізувалася чорна фігура. Зашепотіла, наче вітер крізь зимові віти.
Мія кивнула.
— Завтра.
ПЕРЕТВОРЕННЯ
Цього вечора Мія заснула, як той праведний мрець. Десь перед обідом її розбудив тихий стукіт у двері, з-за них почувся голос Руки:
— За годину будь у Залі Жалоби, аколітко.
Мія повільно вдягнулася, пішла до Небесного Олтаря. Лави та стільці стояли порожні, Тиха Гора здавалася тихішою, ніж будь-коли на її пам’яті. Думки дівчини полинули до ініціації. Вона стала найкращою ученицею в Істинах, та превелебна матінка натякала, що на них ще інші випробування чекають. Дівчина поняття зеленого не мала, що вона в Залі Жалоби побачить чи які ще бар’єри їй треба перестрибнути.
Дорогою до зали вона зазирнула до читальні. Хроніст Аелій, як і завше, тинявся при порозі й сортував книжки у возику «ПОВЕРНЕНИХ». Не кажучи ні слова, він витягнув з-за вуха звичну сигарилу й простягнув куриво Мії. Вони сперлися на стіну й роздивлялися море книжкових полиць під ногами. Скільки життів вона могла б провести там, якби дозволила собі? Наскільки простіше було б загубитися між цими нескінченними сторінками, облишивши путь тіней та крові?
— Ініціація вже скоро, е? — спитав Аелій.
Мія кивнула й видула ідеальне кілечко диму з ароматом суниць.
— Що ж, — стенув плечима Аелій. — Усе добре…
Мія злизала цукор з вуст.
— А ви так і не знайшли книгу, про яку я питала?
Хроніст похитав головою.
— Зате вчоробороту я геть нове крило відшукав. Тисячі книжок. Мільйони слів. Може, там і про темряників щось є.
Дівчина окинула поглядом усі ті слова в них під ногами. Зітхнула.
— Це прекрасне місце. Якась частина мене хотіла б лишитися тут назавжди.
— Обережніше з такими бажаннями, дівчаточко.
— Знаю, — кивнула Мія. — Десь трава завжди зеленіша. Та я все одно вам заздрю, Аелію.
— Живі не заздрять мертвим.
Мія глипнула на старого. На чолі в неї повільно прорізалась зморшка. Вона усвідомила, що ніколи не бачила його за межами читальні. Ніколи не бачила, щоб він їв у Небесному Олтарі чи бодай раз переступав цей поріг у якихось потребах Церкви. Дівчина витріщилась на свою сигарилу. Знак майстра, що вона його ніколи не бачила.
«Ніхто більше таких не робить».
Бібліотека Велительки нашої благословенного смертовбивства.
— Ви…
— Матір бере тільки те, чого потребує, — промовив старий.
Мія й далі просто витріщалася, відчуваючи холод у животі. Жах та скорботу в серці.
— Пам’ятаєш, що я сказав того обороту, коли ти книжкового черв’яка побачила? — спитав Аелій.
— Ви сказали, що, може, це місце не для мене.
Аелій міцно затягнувся сигарилою. Видув вервечку кілець, що наздоганяли одне одного в тихій пітьмі.
— Я гляну, що там у новому крилі. Якщо знайду щось про темряників, попрошу когось віднести тобі до кімнати. Чи ще кудись. Якщо ти там захочеш бути.
Мія нахмурилась у хмарі мінливого диму.
— Щасти тобі в Залі Жалоби, дівча, — промовив Аелій. — Певен, ти добре триматимешся.
— Спасибі вам, хроністе.