Джей Кристофф – Безніч (страница 93)
А тепер нахмурилась Мія. Заскочена зненацька. Ображена.
Хлопець змахнув руками, вправні пальці сплітали з тиші слова.
Цить похитав головою.
Мія глянула на нього сердито.
Хлопець кивнув.
Мія збентежилась. Вона обійшла шпилі з булькотливого скла, відчула солодкий пах смерті. Стала перед хлопцем, узялася за його долоні й зашепотіла:
— Ците, що це ти кажеш? Ти ж і близько не бридкий.
На це хлопець по-справжньому розсміявся. Голосові зв’язки в нього від невикористання атрофувалися, і регіт більше писк нагадував. Він затулив рот долонями й здригнувся, та вона все одно побачила на мить беззубі ясна за тими вигнутими, як лук, вустами. Зморшки в кутиках очей.
— Що з тобою сталося? — видихнула вона.
Хлопець напружено дивився на неї. Очі наче випалені сонцями небеса.
— Але в тебе тавра не було.
Хлопець похитав головою.
— Вони?
Коли хлопець показав ці слова, у Мії аж шлунок скрижанів. Вона миттю зрозуміла, про що каже хлопець. Звідки він прийшов. Хто ним раніше володів і чому вони вибили йому всі зуби до останнього.
— О Богине, — видихнула вона. — Ците, мені так прикро.
Вуста хлопця скривилися в тому, що могло бути усмішкою.
Він озирнувся кімнатою: булькотлива рідина та мертві щури, ржа та розпад у повітрі.
Хлопець сунув руку за пояс бриджів, і на якусь мить Мія знову потягнулася по кинджал. Пітьма навколо них здригнулася. Та замість захованої заточки хлопець видобув записник, оправлений у чорну шкіру. Відкрив на випадковій сторінці. Мія побачила закодовані нотатки — послідовність Ельберті, змішана з чимось доморослим. Упізнала почерк. І самий шифр.
— Це ж Карлоттин записник, — видихнула вона.
Хлопець кивнув.
— Де ти його взяв?
Хлопець нахилив голову.
У Мії швидше забилося серце. Вона взялася гортати сторінки, побачила, що кілька з них заплямовані засохлою кров’ю. У кінці записника одну сторінку під корінь видерли. У ній повільно скипала лють, та вона спробувала її перебороти. Не треба без причини зриватися. Цить їй допомогу пропонував. Він міг отримати записи Карлотти, і не вбиваючи дівчину: він же нипав Церквою від першого дня. І все ж незрідка проста відповідь і є правильною…
— Ците, — зашепотіла вона, повільно й обережно. — Ти вбив Лотті?
Хлопець подивився вниз, на її тінь. Потім підвів погляд до її очей.
Руки стиснулись у кулаки. Очі залляло кров’ю.
— Різниця є — вона моєю подругою була!
Хлопець похитав головою. Майже сумним здавався.
Цить незмигно дивився на неї. Він їй не союзник — зрозуміла вона. З боку цього — о, якого ж дивного — юнака це не ознака поваги чи доказ скупої дружби. Це борг, що треба сплатити, — ось і все. Добро за добро. Навіть на такому полі. І нехай Цитеві пальці не ворушилися, слова ясно читалися в його очах:
Мія вихопила нотатник з його рук. Цить схилив голову в уклоні, гнучкий, як завжди, гривка впала на ті змучені блакитні очі. А тоді він розвернувся на п’ятах і пішов з кімнати, тихо, як промінчик сонць. Підійшов до дверей, штовхнув їх однією рукою і застиг, коли почув Міїн голос.
— Ците.
Хлопець озирнувся. Зачекав.
— Чому ти сам цими нотатками не скористався? Хіба ти не хочеш першим у цій залі завершити?
Цить нахилив голову набік. З розумінням усміхнувся.
І зник, не лишивши навіть шереху.
На те, щоб зламати Карлоттин шифр, пішли години. Ще більше — щоби скласти разом уривки, які по собі бійка лишила. Компанію їй тим часом тільки примарний хор складав. Зникла сторінка лишилася таємницею, та зрештою це значення не мало. Мію навідала була думка про те, що Цить може спробувати прокрутити з нею те саме, що вона з Діамо зробила. Та насправді вона вже й сама відчувала присмак розгадки — їй, либонь, тільки кілька годин до самостійного розв’язання лишалося. Вона сумнівалася, що Цить настільки дурний, аби спробувати її перехитрувати в її власній грі. І там, поміж записаних охайним Карлоттиним почерком думок, вона знайшла той самий єдиний шматочок, якого їй бракувало, — останній ключик від замка, що досі від неї ховався.
У цьому вона була певна.
Мія дистилювала свою суміш у три фіали. Два з них витратила на двійко щурів, третій лишила для себе. За дві години, коли Павуковбивця відчинила двері й побачила Мію поміж палацами з блискучого скла, пухнасті компаньйони все ще дрімали у своїх клітках.
— Рано ти, аколітко, — промовила шахіда. — Чи це для тебе пізно?
У відповідь дівчина здійняла фіал з каламутною рідиною. Павуковбивця перейшла кімнату, прошелестіли нефритово-зелені шати. Перекинула косиці через плече й глянула на склянку в Міїних руках. Пофарбовані на чорне вуста скривились у цікавій посмішці.
— І що це ти маєш?