Джей Кристофф – Безніч (страница 92)
— Чотири Доньки, Тріку, це ж не клята…
— Клята дитяча! Знаю! Бля, ти мені це тисячу разів казала.
— І скільки мені ще разів це казати, поки ти засвоїш?
— Більше не треба.
Слова вдарили її, як баклер по щелепі. І нехай потім вона сама перед собою в тому не зізнавалася, вони й по правді змусили її відсахнутися.
— Дурні ми були, коли дозволили цьому так далеко зайти. Ти мене чуєш, Міє? — Трік вказав на неї пальцем. На себе. — Ти і я? Більше. Не треба.
— Тріку, я…
Виходячи, він захряснув за собою двері.
Мія витріщалася на власні порожні долоні. Трікові звинувачення відлунювали в черепі.
Вона уявила собі обличчя Діамо. Та агонія в очах, коли він благав його врятувати. Але ж він на те заслужив, хіба ні? Це ж за Лотті?
Його крики відлунювали всередині голови, переплітаючись з криками тих людей, яких вона повбивала на сходах Гранд-Базиліки. Тих, що розліталися навсібіч, наче пошматоване вологе ганчір’я в череві Філософського Каменю. Оркестр криків, і вона — маестра в шарлатовому. Скривавлені руки, що розмахують у повітрі.
У коридорі затихли Трікові кроки.
Мія стояла там, у пітьмі.
Плечі в неї опустилися.
Голова похилилася.
Лишилася одна.
Але ж вона ніколи не буває одна.
ФАВОР
П’ять оборотів, і розв’язувати загадку Павуковбивці буде вже запізно.
І тоді її найкращий шанс пройти ініціацію розвіється, як дим.
І тоді все, заради чого вона старалася, розсиплеться на порох.
Усього.
П’ять.
Оборотів.
Відколи завершилося Випробування Пісень, Мія заледве спала й майже не їла. Пірнала з головою в книгу за книгою, відчувала, що відповідь уже близько, — ще трохи і торкнешся, та тільки й дивилася, як та втікає між зімкнених пальців, наче той пісок.
Тим часом розгорнулася крадійська війна без правил — аколіти намагалися зіштовхнути Еш з верхівки Мишоловової драбини. Тепер підрахунок балів вивісили не в Залі Кишень, а в Небесному Олтарі, тож його всі могли бачити.
Друге місце посідав Цить, та від верхньої сходинки його відділяли добрі вісімдесят балів. Наступною, з відривом двадцять балів, розмістилася Джессаміна. Лідерство Еш здавалося неспростовним, і за їжею дівчина голосно всім про це нагадувала — просто на той випадок, якщо хтось спробує носа догори дерти. У спальні вдиралися, кишені обшукували, і кожне начебто безневинне зіткнення в коридорах призводило до того, що чотири-п’ять предметів змінювали власників. Після того як Ешлін вкрала окуляри хроніста Аелія просто в нього з голови, поки той дрімав за робочим столом[85], той подав офіційну скаргу до превелебної матінки, і пункт № 5 зі списку шахіда Мишолова:
— Викреслили, попри протести самого шахіда. По всьому видно було, що Піп влаштував вранішній рейд до читальні, щоб поцупити кілька томиків з возика «ПОВЕРНЕНІ КНИЖКИ», і його зжер один з найсердитіших книжкових черв’яків[86].
— А тепер усі інші дратуються, що їх не погодували! — волав Аелій. — Я тільки хочу знати, хто весь той безлад здолає!
Коли офіційні заняття скінчилися, аколітам дозволили на власний розсуд навідувати Богоділ. З ранку до безночі сидів промовець Марій біля басейну й відправляв неоперених убивць до Міста кісток і мостів. Шахіда Аалея все ще тримала в таємниці, хто ж лідирує в її змаганні, але враховуючи, скільки секретів ринуло з Богодола, Мія вже припускала, що ця жінка тепер обізнаніша за принцепса триклятих обфускаціїв[87].
А Мія працювала над формулою Павуковбивці — або на самоті в себе в кімнаті, або за столом у Залі Істин (завжди обличчям до дверей). Бажання повернутися до Богодола, вишукуючи шепітки, вона подолала. Як на її смак, змагання Аалеї надто вже нагадувало стрільбу в темряві. Краще вже працювати над тим, що вона може на власні очі побачити. Торкнутися. Скуштувати.
Навколо неї стояв лабораторний посуд: мензурки й миски, циліндри й флакони, а ще нескінченні спіралі трубочок та рурочок. У цих складних конструкціях булькало, випаровувалось, скипало, і поки Мія й далі шукала, понад сотня чорних щурів покинула земну юдоль. Павуковбивця часто заходила до зали, працювала над власними експериментами, та Мія навіть не сподівалася, що та запропонує підказку. Якщо вона хоче стати найкращою ученицею в Істинах — мусить це заробити. Власне, шахіда з нею заледве говорила, хіба що раз, наступного ж обороту після Солісового змагання.
— Прикро з Діамо вийшло…
Мія відірвалася від роботи. Павуковбивця повільно рухалася вздовж останнього з Міїних творінь, торкаючись скла довгим нігтем. Долоні в неї були чорні від токсинів. Вуста — чорні від фарби. Та найчорнішим був її погляд.
— Маєте на увазі, прикро, що він не перевірив свою протиотруту перед тим, як її вжити? — спитала дівчина.
— Бач, у цьому й заковика, — промовила Павуковбивця. — Антидот Діамо не вповні протидіяв моєму токсину, але він
— М-м-м, — Мія повернулася до роботи. — А
Шахіда поплескала Мію по плечу й, не кажучи більше ні слова, покинула залу. Цього ж пообіддя Діамо поклали до безіменної могили в Залі Жалоби. І більше Павуковбивця про нього ніколи не згадувала.
Зрештою, незліченні години роботи над головоломкою допомагали уникати Тріка. Мія зосередилася на завданні й намагалася думати про хлопця якомога менше. Їла в незвичайні години, щоб з ним не зіткнутися. І якщо хлопець і навідував її сни протягом тих кількох годин, коли вона таки спала, Пан Добрик ковтав ті марева ще до того, як вони встигали її збаламутити.
До кінця змагання лишалося два обороти. Мія знов була в Залі Істин і схилилася над флаконом, де щось кипіло. Пробили дев’яті дзвони, та вона знов дістала від Павуковбивці дозвіл перебувати поза кімнатою під час комендантської години. У повітрі ширяли запахи підгорілого цукру та мертвих щурів. Всотувались у її волосся. Їли очі.
Мія почула, як відчинилися двері.
Вона підвела погляд, очікуючи побачити Павуковбивцю, але натомість побачила яскраві блакитні очі. Бліду шкіру й гострі вилиці. Хлопця, що був радше вродливим, аніж гарним.
Величезні подвійні двері безгучно зачинилися в нього за спиною.
Мія намацала стилет у рукаві.
— Привіт, Ците.
Хлопець, ясна річ, нічого не відповів. Мовчки перейшов через кімнату й став перед Мією. Спостерігав за нею крізь усе те скляне начиння, міцно стуливши вуста.
Руки за спиною тримав.
Мія напружилась, наче меканічна пружина. Зрештою, саме тут Лотті вбили. Пан Добрик попереджав її: винуватцями можуть виявитися й не Джессаміна з Діамо. Цитя вже ловили, коли він вештався після дев’ятих дзвонів, та ніхто й ніколи не пояснив, що ж, власне, він робив, коли його спіймали, і от він
Хлопця огортала непорушна тиша: у нього не просто губи не ворушилися, це всієї постави стосувалось. Коли він ішов — ні звуку не лунало. І коли дихав. Коли він ворушився, навіть тканина, з якої його одяг зробили, лишалася безгучною. І кляті руки він усе ще тримав за спиною.
— Тобі не варто ходити за комендантської години.
Цить просто посміхнувся.
— Я можу тобі чимось допомогти?
Хлопець повільно похитав головою.
Пан Добрик виріс з тіні позаду Цитя, подивився. Кожен м’яз у Міїному тілі гранично напружився. Коли вона скривила пальці, навколишні тіні збрижились. Її власна тінь витягнулася, поповзла підлогою — довша, темніша, ніж мала би бути. Та Цить витягнув руки з-за спини й показав — порожні.
Мія зітхнула. Відпустила ніж. Цить заговорив без’язиччям, пальці в нього так спритно рухались, що Мія за ним ледве встигала.
Мія взялася й сама знаки робити. Виходило в неї гірше за хлопця.
Хлопець показав на булькотливе вариво, на фіали, охолоджувачі, глеки. Мія згадала, який вигляд він мав під час покари. Ті беззубі ясна, що оголилися, коли він безгучно кричав. Руки в неї швидко ворушилися, погляд не відпускав його очей.
Тут Цить спинився. На ідеальному чолі з’явилася складочка.