Джером Джером – Троє в одному човні (як не рахувати собаки) (страница 19)

Із парусиною довелось вовтузитися значно довше, ніж будь-хто з нас міг уявити. Здавалося б, нічого складного немає. Ви берете п’ять металевих дуг, схожих на велетенські ворота для крокету, і закріплюєте їх по всьому човну. Після цього розтягуєте на них парусину і прив’язуєте її. Ми думали, все це може забрати хвилин із десять.

Ми явно недооцінювали задачу.

Ми взяли дуги і почали вставляти їх у призначені для цього отвори. Вам навіть важко уявити, яка це небезпечна робота. Оглядаючись назад, я дивуюсь, як ми залишилися живими і маємо змогу тепер про це розповідати. Це були не дуги — це були демони. Спочатку вони взагалі не хотіли триматися в тих отворах. Нам доводилось накидатись на них, товкти їх і грюкати по них багром. А коли їх уже було вставлено, виявилося, що ми їх переплутали, і нам довелося виймати їх знову.

Але тепер вони не хотіли вийматися. Двом із нас доводилось боротися з кожною з них хвилин зо п’ять, а після того вони раптово вискакували, намагаючись скинути нас у воду і втопити. Посередині кожної з них були гачки, і варто було нам відвернутися, як вони щипали нас тими гачками за найбільш тендітні місця. Поки ми боролися з одним кінцем дуги, прагнучи навчити його виконувати свій обов’язок, інший підступно підкрадався і бив по голові.

Нарешті нам вдалося встановити їх усі, і лишалося натягти на них парусину. Джордж розгорнув її і прив’язав один кінець до носа човна, Гарріс стояв посередині, щоб прийняти його від Джорджа і розгорнути в мій бік. Я стояв на кормі і був готовий прийняти парусину. Поки вона дійшла до мене, минуло багато часу. Свою частину роботи Джордж зробив бездоганно. А от Гарріс — він ніколи раніше цього не робив — все зіпсував.

Як йому це вдалось, я не знаю. Та він і сам не міг цього пояснити. Але якимось дивним чином після десяти хвилин надлюдських зусиль він спромігся повністю загорнутися в парусину. Він так щільно обкутався нею, так міцно підібрав її, що ми не могли його звідти витягти. За свою свободу, яка належала йому по праву від народження, як і кожному англійцеві, він, звичайно, боровся, не шкодуючи сил. У цій боротьбі (про це я дізнався пізніше) він добряче вдарив Джорджа. Тоді Джордж, сиплячи на Гарріса лайками, також вступив у боротьбу, зрештою сам заплутався і також загорнувся в парусину.

На той час я нічого про це не знав. Я взагалі не розумів, що відбувається. Мені було наказано стояти там, де я стояв, і чекати, доки парусина не дійде до мене. Тож ми з Монморансі стояли там і спокійно собі чекали.

Було видно, що парусина чомусь різко смикається і сильно підстрибує, але ми вважали, що все так і має бути, тому не втручалися.

Ми також чули приглушені голоси, що долинали звідкись із-під парусини, але подумали, що робота завдає їм багато клопоту, і вирішили, що приєднаємось, коли все вже буде трохи простіше.

Певний час ми чекали. Але все вказувало на те, що справа стає дедалі складнішою. Нарешті над бортом човна, викручуючись, з’явилася Джорджева голова і заговорила:

— Ти що, не можеш допомогти, роззяво? Стоїш, як набальзамована мумія, і не бачиш, що ми тут задихаємось. Бовдур!

Я завжди готовий прийти на допомогу, коли мене про це просять. Тож я підійшов і звільнив їх. І досить вчасно, тому що лице у Гарріса вже майже почорніло.

Після того нам довелося ще з півгодини добряче попрацювати, щоб зробити все як належить. Потім ми прибрали в човні і взялися до вечері. Ми поставили кип’ятити воду в чайнику на носі човна, і, вдаючи, що не звертаємо на нього уваги, самі пішли на корму діставати все інше.

Це єдиний спосіб змусити чайник закипіти. Якщо він побачить, що ви чекаєте і намагаєтеся стежити за ним, він ніколи навіть не зашумить. Потрібно йти і приступати до їжі, так, ніби ви не збираєтесь пити ніякого чаю. Тоді ви досить скоро почуєте, як він булькотить, благаючи вас якнайшвидше зробити чай.

Якщо ви дуже квапитесь, можна також (добряче допомагає) голосно розмовляти між собою про те, як ви не хочете чаю і не збираєтесь нічого запарювати. Ви підходите якомога ближче до чайника, щоб він міг вас чути, і вигукуєте: «Я не хочу ніякого чаю, а ти, Джордже?» А Джордж вам гукає у відповідь: «Та ні. Я взагалі не люблю чай. Замість чаю попиймо лимонаду. Чай так погано перетравлюється». Після цих слів вода з чайника починає аж вихлюпуватися і гасить спиртівку.

Ми застосували цю невинну хитрість, і, як наслідок, поки все приготували, вода скипіла. Ми засвітили ліхтар і, всівшись навпочіпки, взялися до довгоочікуваної вечері.

Наступні тридцять п’ять хвилин у всьому човні не пролунало жодного слова. Чути було лише, як побрязкують ножі по тарілках і розмірено працюють чотири пари щелеп. По закінченні тридцять п’ятої хвилини Гарріс видихнув: «У-ух!», витягнув з-під себе ліву ногу і простягнув її перед собою, помінявши місцями з правою.

П’ять хвилин потому Джордж також сказав «У-ух!» і жбурнув на берег свою тарілку. Ще через три хвилини Монморансі виявив перший, відтоді як ми вирушили, знак задоволення. Він перевернувся на бік і розкинув лапи. Потім я сказав «У-ух!» і, відкинувши голову назад, вдарився об дугу, але не звернув на це жодної уваги. Я навіть не вилаявся.

Як добре бути ситим! Почуваєшся таким задоволеним самим собою і всім світом! Люди, котрі пересвідчились в цьому, кажуть, що чисте сумління робить вас щасливим і задоволеним. Але повний шлунок робить це аніскілечки не гірше. Більше того — це дешевше і простіше. Після ситної хорошої їжі почуваєшся таким поблажливим і великодушним, таким благородним і добросердним!

Дивовижно, наскільки розум підвладний органам травлення. Ми не зможемо ані працювати, ані думати, якщо цього не захоче наш шлунок. Він нав’язує нам емоції та пристрасті. Після того як він отримає яйце з беконом, він каже: «Тепер йди працювати!» Після біфштекса і портера: «Спи!»

Після чашки чаю (дві повних ложки на чашку і настоювати не більше трьох хвилин) він каже мозкові: «А тепер прокидайся і покажи, на що ти здатен. Будь красномовним, серйозним і чуйним. Поглянь світлим поглядом на Природу і на життя. Розправ білі крила своїх трепетних думок і лети, немов божественний дух, над метушливим світом, поміж довгими рядами палаючих зірок до воріт вічності!»

Після гарячої здоби він наказує: «Будь тупим і бездушним, наче худоба у полі, безмозка тварина з байдужим поглядом, в якому немає навіть іскорки уяви, надії, страху, любові й життя». А після бренді, до того ж прийнятого в достатній кількості, каже: «А тепер давай, будь нерозумним, жартуй та спотикайся, щоб твої друзі могли посміятися, мели дурниці і белькочи, покажи, яким безпорадним дурником є бідолаха, чий розум і воля потонули, немов кошенята, у чарці спиртного».

Ми просто жалюгідні раби свого шлунку. Не прагніть моральності та праведності, друзі мої. Пильнуйте свого шлунку. Дбайливо і розсудливо добирайте йому їжу. І тоді чесноти і вдоволеність запанують у вашому серці. І вам не потрібно буде докладати до цього жодних зусиль. Ви станете хорошим громадянином, люблячим чоловіком і ніжним батьком — благородною і благочестивою людиною.

Перед вечерею Гарріс, Джордж і я були сварливими, прискіпливими і дратівливими. Після вечері ми із сяючими усмішками дивилися один на одного, посміхались навіть до пса. Ми любили один одного, ми любили всіх. Гарріс, проходячи повз Джорджа, наступив йому на мозоль. Якби це сталося перед вечерею, Джордж висловив би всі, які тільки можна, побажання на долю Гарріса у цьому і в наступному житті, що змусили б здригнутися кожну мислячу людину.

Тепер же він сказав: «Обережно, друже: там боляче».

А Гарріс замість того, щоб зробити зауваження у найнепривабливіших тонах про те, що Джорджеві ноги неможливо обійти, бо він розкинув їх на десять ярдів від себе, замість того, щоб припустити, що з такими довжелезними ногами Джордж ніколи не поміститься у звичайному човні, замість того, щоб запропонувати Джорджеві звісити ноги за борт, що він зробив би перед вечерею, зараз лише промовив: «О, я перепрошую, друже. Сподіваюсь, я не зробив тобі боляче».

І Джордж відповів: «Зовсім ні», бо він сам винуватий, Гарріс же сказав, ні, винуватий у цьому саме він. Слухати їх було саме задоволення.

Ми запалили люльки і, милуючись тихою ніччю, сиділи й розмовляли.

Джордж сказав, що було б гарно завжди так жити — на відстані від світу з його гріхами й спокусами, жити розміреним спокійним життям і творити добро. Я мовив, що прагнув цього завжди. І ми почали обговорювати, як би нам чотирьом забратися кудись далеко, облаштуватись на якомусь безлюдному острові і жити там собі посеред лісу.

Гарріс сказав, що, наскільки він чув, найгірше на безлюдних островах те, що там дуже волого. Джордж відповів, що, якщо добре осушити острів, то все буде гаразд.

Тоді ми перейшли до теми осушування.

Тут Джорджеві згадалась дуже смішна історія, яка одного разу трапилася з його батьком. Він розповів, як його батько з приятелем, подорожуючи Уельсом, зупинились на ночівлю в сільському готелі. Там була ще якась компанія, і вони приєдналися до них, щоб розділити вечірнє дозвілля.

Вони дуже весело провели вечір і засиділись допізна, а коли настав час іти спати, вже були трішки тепленькі (батько Джорджа тоді був ще дуже молодим). Вони (батько Джорджа та його приятель) мали спати в одній кімнаті, але на різних ліжках. Вони взяли свічку і пішли нагору. Коли вони зайшли в кімнату, свічка, похитнувшись, торкнулася стіни і згасла, тож їм довелось роздягатися в темряві і навпомацки добиратися до ліжка. Це їм вдалося, але замість того, щоб влягтися в різні ліжка — а вони думали, що саме так і роблять, — обидва вклалися на одне, самі про це не здогадуючись. Один ліг як належить, а другий заліз із протилежного боку і влігся, поклавши ноги на подушку.