Джером Джером – Троє в одному човні (як не рахувати собаки) (страница 18)

— О, поглянь! — кажуть вони. — Він уже аж на середині.

Після цього певний час вони тягнуть рівномірно. А потім одна з них раптом вирішує защепнути шпилькою спідницю. Дівчата зупиняються, і човен сідає на мілину.

Ви вистрибуєте, відпихаєте його і кричите дівчатам, щоб вони не зупинялися.

— Що? Що трапилось? — гукають вони у відповідь.

— Не зупиняйтеся! — кричите ви.

— Що-що?

— Не зупиняйтеся, давайте, тягніть.

— Емілі, йди до них, запитай, що тепер їм потрібно, — каже одна з них. Емілі йде до нас і запитує, в чому річ.

— Що ви хотіли? — питає вона. — Щось трапилось?

— Ні, — відповідаєте ви, — все гаразд, тягніть, продовжуйте. Тільки не зупиняйтеся, розумієш?

— Чому?

— Тому що, коли ви зупиняєтесь, ми не можемо стернувати. Човен має бути в русі.

— Бути в чому?

— В русі. Човен має рухатись.

— Добре, я передам їм. Ми все добре робимо?

— Так, звичайно, все чудово. Тільки не зупиняйтеся.

— Це зовсім неважко. Я думала, буде значно важче.

— Та ні, все досить просто. Потрібно тільки постійно тягти, і все.

— Я зрозуміла. Подайте мені мою хустину, вона під подушкою.

Ви знаходите хустину і подаєте їй. Саме в цей час приходить інша і каже, що вона також хотіла б взяти свою. Про всяк випадок вони беруть ще хустину Мері, але Мері вона не потрібна, тож вони приносять її назад, а натомість беруть гребінця. Минає хвилин двадцять, поки вони повертаються до мотузки, а за наступним поворотом бачать корову. Вам доводиться вилазити із човна і проганяти корову з їхнього шляху.

Коли дівчата тягнуть човна, нудьга вам не загрожує.

Нарешті Джордж розібрався з мотузкою і без зупинок дотягнув нас до Пентон-Хука.

Там ми почали розмірковувати над важливим питанням — ночівлею. Вирішили тієї ночі спати в човні. Ми могли зупинитись на ночівлю або спуститися за Стейнс. Сонце було ще високо, і вкладатися спати було зарано. Тож ми вирішили пройти до Ранніміда. Це ще три з половиною милі. Там спокійні лісисті місця біля річки, і саме там можна було б зупинитися.

Потім ми все ж пошкодували, що не зупинилися біля Пентон-Хука. Пройти три чи чотири милі проти течії із самого ранку — дрібниця, а от наприкінці довгого дня — досить тяжко. На тих останніх милях вас зовсім не цікавлять довколишні краєвиди. Ви вже не розмовляєте і не смієтеся. Півмилі вам видаються за дві. Ви ніяк не можете повірити в те, що ви лише там, де ви є. Ви починаєте переконувати себе, що з картою щось не те. А коли вам здається, що ви вже пройшли миль із десять, а шлюзу все ще немає, закрадається побоювання, що його хтось поцупив і втік із ним.

Одного разу я був просто збитий наповал (звісно, в переносному значенні). Я вирушив на річку з однією молодою леді, кузиною по материнській лінії. Ми гребли вниз до Горінга. Було вже досить пізно, і нам хотілося якнайшвидше дістатися до нього, принаймні кузина дуже цього хотіла. Коли ми допливли до Бенсонського шлюзу, було вже пів на сьому і спадали сутінки. Вона почала хвилюватися і сказала, що мусить повернутися додому до вечері. Я відповів, що я також був би не проти, і дістав свою карту, щоб поглянути, скільки нам залишилось. Як виявилось, до наступного шлюзу, у Воллінгфорді, півтори милі, а звідти — ще п’ять до Кліва.

— Усе гаразд! — сказав я. — Близько сьомої ми будемо вже поряд з наступним шлюзом, а там залишиться ще один, і все. — Я згорнув карту і взявся гребти.

Ми проминули міст, і невдовзі я запитав її, чи не видно ще шлюзу. Вона відповіла, що не бачить жодного шлюзу, на що я лише мугикнув і продовжував гребти. Минуло хвилин зо п’ять, і я попросив її поглянути знову.

— Та ні, — сказала вона. — Нічого навіть схожого на шлюз я не бачу.

— А ти… ти впевнена, що, коли побачиш його, то зрозумієш, що це саме він? — пошепки запитав я, намагаючись не образити її.

Проте моє запитання таки образило її, і вона запропонувала мені подивитися самому. Я відклав весла і обернувся. На милю вперед перед нами простягалася оповита сутінками річка, але жодних ознак шлюзу я не побачив.

— Може, ми заблукали? — запитала моя супутниця.

Я не думав, що таке могло статися, однак припустив, що, можливо, ми десь звернули у відвідний канал і зараз рухаємося до водоспаду.

Ця думка вкрай її засмутила, і вона заплакала. А потім сказала, що ми потонемо і що це їй покарання за те, що вона поїхала зі мною.

Таке покарання видалося мені надміру жорстоким, але моя кузина була іншої думки й висловила сподівання, що незабаром усе скінчиться.

Я спробував підняти її дух і сказав, щоб вона так не переймалася. Я припустив, що, скоріш за все, гріб не так швидко, як того хотів би, і незабаром ми дістанемося шлюзу. І я пройшов іще одну милю.

Тут я вже й сам почав хвилюватися. Знову подивився на карту. На ній було чітко позначено Воллінгфордський шлюз за милю нижче від Бенсонського. Це була хороша, надійна карта. До того ж я сам добре пам’ятав той шлюз. Я двічі проходив через нього. Де ми є? Що з нами трапилось? Я почав думати, що все це — сон, що насправді я сплю у своєму ліжку, і за мить прокинусь, і мені скажуть, що вже по десятій.

Я спитав кузину, чи не видається їй все це за сон. За хвильку вона відповіла, що хотіла запитати те ж саме. Ми почали розмірковувати: чи справді то був сон, і якщо це так, то хто ж спав насправді і хто був лише сном. Ставало досить цікаво.

Я, однак, продовжував гребти, а шлюз так і не з’являвся. Ніч іще більше оповивала річку тінями, і вона ставала дедалі похмурішою і таємничішою. Все довкола видавалося чимось надприродним і моторошним. Я почав думати про лісовиків, духів, вогники, що блукають; про порочних дівчат, які сидять уночі на скелях і заманюють людей у коловороти, та всяку всячину. Почав шкодувати, що я недостатньо добрий, що знаю мало псалмів… І раптом, посеред цих роздумів, я почув блаженні протяжні звуки пісеньки «Я їх надягнув…», що супроводжувались поганенькою грою на гармоніці. Я зрозумів, що ми врятовані.

Зазвичай я не надто захоплююсь звуками гармоніки, але зараз… Якими прекрасними видались вони нам обом! Вони були кращими за голос Орфея, співи лютні Аполлона чи за будь-що подібне. Зараз божественна мелодія тільки ще більше роз’ятрила б наші душі. Будь-яку жалісливу, гарно виконану мелодію ми сприйняли б як попередження для наших душ і остаточно втратили б надію. А те протяжливе, поривчасте, з невимушеними імпровізаціями «Я їх надягну…» у супроводі старенької гармоніки було таким людяним і таким підбадьорливим.

Солодкі звуки чулись усе ближче, і незабаром ми зрівнялися з човном, з якого лунала музика.

Це була компанія провінційних «співаків», які подалися прогулятися річкою під місячним сяйвом. (Місяця не було, але це вже не їхня провина.) Більш привабливих і приємних людей я не зустрічав відтоді. Я гукнув їх і запитав, чи не можуть вони показати мені шлях до Воллінгфордського шлюзу. Я пояснив їм, що намагаюся знайти його вже протягом двох годин.

— Воллінгфордський шлюз?! — перепитали вони. — Бог із вами, сер. Уже більше року, як його прибрали звідси. Тепер тут немає ніякого Воллінгфордського шлюзу, сер. Зараз ви біля самого Кліва. Білл, щоб мені луснути, якщо цей джентльмен не шукає Воллінгфордський шлюз!

Я й уявити такого не міг. Я бажав кинутися їм на шию і задушити в обіймах. Але течія була надто сильною, щоб я зміг це зробити, тому довелось задовольнитися звичайними словами вдячності.

Ми не припиняли їм дякувати і казати, що сьогодні чудова ніч. Ми бажали їм приємної подорожі, і, мені здається, я запросив їх на тиждень до себе, а моя кузина сказала, що її матуся буде надзвичайно рада бачити їх у себе вдома. Ми заспівали хор солдатів з «Фауста» і після всього дісталися додому саме перед вечерею.

Розділ X

Наша перша ніч. — Під парусиною. — Звернення по допомогу. — Упертість чайника та як її здолати. — Вечеря. — Як відчути себе доброчесним. — Потрібен комфортабельний, добре осушений, безлюдний острів, бажано у південній частині Тихого океану. — Смішна історія з батьком Джорджа. — Неспокійна ніч.

Ми з Гаррісом почали думати, що Белл-Уїрський шлюз прибрали так само. Джордж дотягнув нас до Стейнса, і там уже ми взялися за човна. Нам здавалося, що ми тягнемо за собою п’ятдесят тонн і вже пройшли цілих сорок миль. Коли ми перестали тягти, було пів на восьму. Ми всілися в човен і підгребли ближче до лівого берега, вишукуючи місце, де б зупинитися.

Спочатку ми мали намір дійти до острова Великої Хартії. У цьому чарівному місці річка звивається долиною, вкритою м’якою зеленою травою. Нам хотілося зупинитися в мальовничій заводі, яких безліч біля берегів того крихітного острівця. Але зараз наші прагнення до краси чомусь зовсім не скидалися на ті, які були вдень. Тієї ночі нас цілком задовольнило б якесь місце на воді посеред барж із вугіллям та поряд із газовим заводом. Нам не хотілося ніяких краєвидів. Нам хотілося лише якнайшвидше повечеряти і лягти спати. Та все ж таки ми догребли до того місця — його називають Мис Пікніків, — і зупинилися в затишній затоці під величезним в’язом, до коріння якого ми й прив’язали свого човна.

Ми гадали, що одразу ж візьмемось до вечері (щоб не гаяти часу, вирішили обійтися без чаю), але Джордж заперечив. Він сказав, що, поки ще не зовсім стемніло і видно, що робиш, потрібно натягти парусину. Коли зробимо всю роботу, от тоді з легкою душею і сядемо вечеряти.