Джером Джером – Троє в одному човні (як не рахувати собаки) (страница 16)

Після цього гер Слоссен Бошен підхопився зі стільця, закипаючи від злості. Він лаяв нас німецькою (на мій погляд, ця мова підходить для цього найбільше), пританцьовував, розмахував кулаками і обзивав нас усіма англійськими словами, які тільки знав. Він казав, що ще ніколи в житті його так не ображали.

Виявилося, що пісня була зовсім не кумедною. Вона розповідала про юну дівчину, яка жила в горах Гарц та пожертвувала своїм життям заради спасіння душі свого коханого. Він помер і зустрів на небі її дух, а потім, в останньому куплеті, покинув її дух і пішов з духом іншої. Я не певен всіх тонкощів, знаю лише, що це було щось надзвичайно сумне. Сам гер Бошен розповів, як одного разу він співав цю пісню перед німецьким імператором, і він (звісно, німецький імператор) ридав, наче дитина. Він (тепер вже гер Бошен) сказав, що всі знають цю німецьку пісню як одну з найбільш трагічних та найбільш хвилюючих німецьких пісень.

Ми опинилися в досить незручній ситуації. Відповісти було нічого. Ми почали озиратися, намагалися знайти тих юнаків, які все це влаштували, але вони непомітно залишили будинок, тільки-но пісня закінчилась.

На тому вечірка й добігла свого кінця. Я до того ніколи не бачив, щоб якась вечірка закінчувалась так тихо і без жодної метушні. Ми навіть не прощались один з одним. Просто поодинці спускались сходами донизу, мало що не навшпиньки, і тримались затіненого боку. Ми пошепки веліли слузі подати нам капелюха та плаща, самі відчиняли двері і вислизали на вулицю, намагаючись якомога швидше повернути за ріг, і всіляко уникали один одного.

Відтоді я не виявляю особливої цікавості до німецьких пісень.

О пів на четверту ми дісталися шлюзу Санбері. Перед самими воротами шлюзу річка казково мальовнича. Та й обвідний канал зачаровує своєю красою. Але ніколи не намагайтеся гребти вгору по ньому.

Я одного разу спробував. Я був на веслах і запитав приятелів, які стернували, чи можливо, на їхню думку, це зробити. Вони відповіли, що якщо я добре гребтиму, то, вони гадають, це можливо. Коли вони це сказали, ми були саме під невеличким пішохідним містком, що проходив над каналом і з’єднував дві греблі. Я нахилився до весел, зібрався із силами і почав гребти.

Краще за мене не гріб ніхто. Чіткі розмірені рухи; руки, ноги, спина — все було задіяне. Я відпрацював гарний, швидкий і ефектний гребок, робив усе на найвищому рівні. Мої приятелі запевняли, що спостерігати, як я гребу, — саме задоволення. Минуло хвилин п’ять, і я думав, ми вже десь біля самої греблі. Я обернувся — ми були під мостом. Точнісінько в тому самому місці, звідки я починав. І ті ж самі двоє дурнів, які надривалися від сміху. Виявляється, я, як навіжений, пнувся зі шкіри лише для того, щоб утримати човна під мостом. Після того — нехай інші гребуть проти течії в обвідному каналі.

Ми підпливли до Волтона. Як на прибережне містечко — він досить великий. Як і в усіх прибережних містечках, до води підходить лише невеличка його частинка, тож, дивлячись із човна, можна подумати, що це поселення з якихось п’яти-шести хатин. Між Лондоном та Оксфордом лише два міста — Віндзор та Ебінгдон — можна по-справжньому роздивитися з річки. Усі решта ховаються десь по закутках, і до річки лише якась одна вуличка визирає. І моя їм подяка за те, що вони такі уважні і залишили її береги лісам, полям і струмочкам.

Навіть Редінг, попри те, що він усіляко намагається зіпсувати, забруднити та споганити якомога більше всього довкола річки, виглядає досить благородно, ховаючи від людського ока добру частину свого потворного обличчя.

У Цезаря, звичайно, також було невеличке пристанище біля Волтона — щось на зразок табору чи якогось укріплення. Цезар узагалі любив зупинятися поблизу річок. Та й королева Єлизавета тут побувала. Від тієї жінки не сховатися, хоч би як ви намагалися це зробити. Кромвель та Бредшоу (не той, що склав путівника, а той, за чиїм наказом відтяли голову королю Карлу) також навідувались сюди[10]. Весела, певно, була компанія.

У Волтонській церкві є залізна «вуздечка для сварливих». У давні часи такі штучки застосовували, щоб притримати жіночі язики. Тепер від таких засобів відмовились — гадаю, через те, що забракло заліза, а більш нічого такого ж міцного не знайшли.

А ще в церкві є визначні могили. Я хвилювався, що мені ніяк не вдасться завадити Гаррісові відвідати їх. Але він, схоже, не думав про них, і ми попливли далі.

Угорі за мостом річка надзвичайно звивиста. Це робить її ще мальовничішою. Та водночас вона може вас і дратувати, залежно від того, що вам доводиться робити: тягти човна на мотузці чи гребти. Крім того, це викликає суперечки між тим, хто гребе, і тим, хто стоїть за стерном.

У цьому місці на правому березі розташований Оутлендс-парк. Це відомий старовинний маєток. Генрих VIII[11] у когось його вкрав — не пам’ятаю в кого, — і жив собі там. У парку також є печера, її можна відвідати, звісно, платно. Усі вважають, що вона чудова, але я нічого такого в ній не бачу. Покійна герцогиня Йоркська, яка жила в Аутленді, дуже любила собак. Їх була сила-силенна. Вона й відвела окреме місце для кладовища, аби ховати їх, коли вони здохнуть. Там вони й лежать. Близько п’ятдесяти. І над кожним собакою — надгробок із висіченою епітафією.

Але, насмілюсь сказати, вони заслуговують на те так само, як і кожен християнин.

Поблизу Коруей-Стейкс — першої звивини вгору за Волтонським мостом — відбулася битва між Цезарем та Кассівелауном[12]. Кассівелаун чекав Цезаря біля річки і повбивав у дно безліч кілків (поставивши, поза всяким сумнівом, попереджувальні таблички). Та, попри це, Цезар річку перейшов. Примусити його відмовитись від цього було неможливо. От такий чоловік зараз нам знадобився б на наших заводях.

Там, де Елліфорд і Шеппертон підходять до річки, також гарні місця. Але жодне з них нічим особливим не вирізняється. Хоча у дворі церкви в Шеппертоні є могила з написаними на надгробку віршами, і я хвилювався, щоб Гаррісові часом не заманулося вийти і повештатися довкола неї. Я бачив, як він вдивлявся у пристань, тому, коли ми пропливали повз неї, я ніби ненароком зачепив Гаррісового кашкета і скинув його у воду. Обурений моєю необережністю і в запалі виловлювання кашкета, він геть забув про свої улюблені могили.

Біля Уейбриджа річка Уей (маленька мальовнича річечка, по якій на невеличкому човні можна дістатися до Гілфорда — я давно хотів дослідити її, але все ніяк не виходить), Борн та Бейзінгстокський канал разом впадають у Темзу. Шлюз стоїть саме навпроти міста, і перше, що ми побачили, коли нам стало його видно, була Джорджева куртка над одними з воріт шлюзу. При більш детальному обстеженні виявилося, що всередині в ній був Джордж.

Монморансі розгавкався, немов скажений. Я заверещав, Гарріс загорланив. Джордж помахав своїм капелюхом і закричав у відповідь. Тут же вибіг наглядач шлюзу з драгою в руках, бо подумав, що хтось упав у шлюз, але, побачивши, що там нікого немає, лише розчарувався.

У Джорджа в руках був якийсь дивний пакунок. З одного кінця він був округлої форми, а з іншого з нього стирчала якась пряма ручка.

— Це що, — запитав Гарріс, — пательня?

— Ні, — відповів Джордж, і в його очах промайнув якийсь дивний неприродний блиск. — Зараз це дуже модно. Усі, хто вирушає на річку, беруть його з собою. Це банджо.

— Не знав, що ти граєш на банджо! — вигукнули ми з Гаррісом в один голос.

— А я і не граю, — відповів Джордж. — Але мені казали, що це дуже просто. Та я й посібник купив.

Розділ IX

Джорджа залучено до роботи. — Язичницькі інстинкти мотузки. — Невдячна поведінка човна. — Хто тягне і кого тягнуть. — Як можна використати закоханих. — Дивне зникнення літньої леді. — Тихше їдеш — далі будеш. — Нас тягнуть дівчата: цікаве відчуття. — Відсутній шлюз, або річка з привидами. — Музика. — Врятовані!

Щойно Джордж ступив до човна, ми одразу залучили його до роботи. Звичайно, працювати йому не хотілося — про це можна було б навіть не згадувати. Він пояснював, що у Ситі в нього був важкий день. Гарріс, за своєю природою людина черства і не схильна до співчуття, відповів:

— Ну що ж! Тепер в тебе буде важкий день на річці. Це для контрасту. Контрасти завжди тільки на користь. Ану, вилазь!

Совість, навіть стільки, скільки її було у Джорджа, не дозволила йому заперечувати. Щоправда, на його думку було б, напевно, краще, коли б я з Гаррісом тягнув човна, а він зайнявся приготуванням чаю. Адже приготування чаю — досить кропітка робота, а ми з Гаррісом мали втомлений вигляд. Ми нічого не відповіли, лише дали йому в руки мотузку. Він узяв її і вийшов із човна.

Якщо згадати про мотузку, то це напрочуд дивна і навіть непередбачувана річ. Ви її змотуєте терпляче і дбайливо, ніби складаєте пару щойно придбаних штанів. А вже за якихось п’ять хвилин потому, коли ви її берете, вона перетворюється на жахливий непокірний клубок.

Я не хочу нікого ображати, але твердо переконаний: якщо взяти звичайну мотузку і розтягти її посеред поля, відвернутися на тридцять секунд, а потім знову поглянути на неї, побачите, що посеред того ж поля вона буде лежати згорнута, сплутана, вся у вузлах, із суцільними петлями і з кінцями невідомо де. Вам потрібно буде добрих півгодини, щоб, сидячи на траві і проклинаючи все на світі, розплутати кожен вузол.