Джером Джером – Троє в одному човні (як не рахувати собаки) (страница 15)

Чого ви не очікуєте, так це тієї колізії, що він пам’ятає лише перших три рядки першого куплету і повторює їх, допоки не настане час співати хором. Ви не готові, що він посеред куплету може зупинитися і почати хихикати, приказуючи, що, хай би як це було смішно, але, бодай він луснув, не пам’ятає, про що там ідеться далі. Потім він намагається щось придумати сам, а перейшовши вже до зовсім іншого куплету, раптом все згадує і без будь-якого попередження повертається назад, щоб проспівати вам те, що він забув. Ви не… А тепер я спробую описати, як Гарріс співає комічні куплети, і тоді ви будете в змозі судити про все самі.

Гарріс(перед роялем звертається до публіки). Боюсь, ця пісенька досить стара. Ви всі її, звичайно, знаєте. Але це єдина пісенька, яку я знаю. Це куплети судді з «Фартуха» — ні, я не мав на увазі «Фартух». Я мав на увазі… ну, ви знаєте, що я мав на увазі, зовсім інше. Ви будете допомагати мені хором.

Усі починають шепотіти, передчуваючи задоволення від співу хором. Лунає вступ до пісеньки судді із «Суду присяжних» у бездоганному виконанні нервозного піаніста. Підходить момент для вступу Гарріса. Гарріс пропускає це повз увагу. Піаніст починає нервувати, знову починає вступ, і в той же час починає співати Гарріс, видаючи перших два рядки Першої пісні лорда з «Фартуха». Знервований піаніст намагається завершити вступ, потім полишає його і намагається підігравати Гаррісові пісеньку судді із «Суду присяжних». Він бачить, що щось не збігається, намагається зрозуміти, що він робить і де він є, відчуває, що розум полишає його, і зупиняється.

Гарріс(добродушно підбадьорює піаніста). Усе гаразд. У вас все чудово виходить. Справді. Продовжуйте.

Знервований піаніст. Здається, тут якась помилка. Що ви співаєте?

Гарріс(не замислюється). Як що? Пісеньку судді із «Присяжного суду». Ви що, не знаєте її?

Хтось із друзів Гарріса(із глибини кімнати). Та ні ж, йолопе, ти співаєш куплети адмірала з «Фартуха».

Довга суперечка між Гаррісом та його приятелем про куплети, які він насправді співає. Врешті приятель замовкає, вирішивши, що вже не важливо, що саме Гарріс співає, аби лише співав. Гарріс, не приховуючи образи через таку несправедливість, просить піаніста розпочати наново. Піаніст розпочинає вступ до пісні адмірала, і Гарріс, вибравши, на його думку, слушний момент для вступу, заспівує:

Коли я був ще молодим і став я адвокатом…

Загальний шум і сміх, які Гарріс сприймає як комплімент. Піаніст, згадавши про свою дружину та сім’ю, здається в цьому нерівному поєдинку і йде. Його місце займає чоловік із міцнішими нервами.

Новий піаніст(бадьоро). Ну, друже, ви розпочинайте, а я — за вами. Будемо без усяких вступів.

Гарріс(до якого поволі починає доходити, в чому річ, сміється). Заради Бога! Я вибачаюсь. Я справді переплутав ці дві пісеньки. Це мене Дженкінс спантеличив. Ну, починаймо… (Cпіває, його голос звучить ніби з підземелля і нагадує гул землетрусу, що наближається.)

…Колись давно, ще хлопцем молодим в повірника в конторі служив я розсильним.

(Повертається до піаніста) Дуже низько, друже. Давай-но спочатку, якщо не заперечуєш.

Знову співає перших два рядки. Цього разу високим фальцетом. Для частини аудиторії це виявляється великою несподіванкою. Якась стара пані біля каміна починає плакати. Доводиться її вивести.

Гарріс(продовжує):

І мив я вікна, двері мив і я… Ні-ні… Я скельця в дверях вичищав, і я підлоги натирав…

Ні. От дідько! Вибачаюсь. Смішно, але щось я не можу пригадати той рядок. І я… і я… Перейдемо до приспіву (співає):

Тепер я тра-ля-ля-ля-ля-ля-ля У королівськім флоті адмірал.

А тепер разом знову останніх два рядки.

(Усі співають хором):

Тепер він тра-ля-ля-ля-ля-ля-ля У королівськім флоті адмірал.

Гарріс не помічає, яким дурником виглядає і як дратує людей, які не зробили йому нічого поганого. Він щиро вірить, що розвеселив їх, і каже, що куплети заспіває ще раз, після вечері.

Коли я заговорив про комічні куплети та вечірки, мені пригадався один досить цікавий випадок, свідком якого я був. Оскільки цей випадок багато в чому проливає світло на загальний процес мислення людини, я думаю, слід про нього згадати на цих сторінках.

Зібралась ціла компанія світських людей. На нас був найкращий одяг, ми вели вишукані розмови, і всім було дуже весело. Усім, за винятком двох юнаків-студентів, які щойно повернулися з Німеччини. Це були звичайні молоді люди, і видно було, що вони почуваються якось неспокійно й незатишно. Все, що відбувалося, видавалось їм дуже нудним. Правда була в тому, що для них ми були надто розумними.

Наші високоінтелектуальні вишукані розмови, наші витончені смаки — все це було понад їхнє розуміння. Серед нас вони почувалися зовсім недоречно. Їм не слід було там бути взагалі. Пізніше кожен з нас із цим погодився.

Ми виконували на роялі п’єси старих німецьких композиторів. Ми сперечалися на теми філософії та етики. Наші залицяння були сповнені достойної елегантності. І навіть жарти в нас були найдобірнішими.

Після вечері хтось продекламував французьку поему, і ми сказали, що вона була чудовою. Потім одна пані заспівала сентиментальну баладу іспанською: там було стільки пристрасті, що дехто з нас навіть не втримався від сліз.

І тут підводяться тих два молодики і запитують у нас, чи доводилось нам коли-небудь чути, як гер Слоссен Бошен (він саме приїхав і був у їдальні) співає свою знамениту німецьку жартівливу пісеньку.

Наскільки ми пам’ятали, ніхто з нас його не чув.

Юнаки розповіли, що це найсмішніша пісенька, яка будь-коли була написана, і, якщо ми бажаємо, вони приведуть гера Слоссена Бошена, свого доброго знайомця, щоб він нам заспівав. Вони запевняли, що пісня настільки смішна, що, коли гер Слоссен Бошен одного разу співав її перед німецьким імператором, того (звісно, німецького імператора) довелося заспокоювати та вкладати в ліжко.

Вони казали, що ніхто не може заспівати цю пісню так, як це робить гер Слоссен Бошен. Під час її виконання він настільки серйозний, що може скластися враження, ніби він виконує якусь трагедію, і від цього стає ще смішніше. Вони запевняли: ніколи ні голосом, ні манерою виконання він не виказував, що співає щось кумедне, і що цим він все тільки зіпсував би. Саме ця його серйозність, яка межувала з пафосом, робила цю пісню такою смішною.

Ми відповіли, що не можемо дочекатися, коли почуємо її, бо нам дуже хотілося посміятися. Тож вони пішли донизу і запросили гера Слоссена Бошена.

Схоже, він із задоволенням готовий був співати, тому що прийшов одразу і без жодного слова сів за рояль.

— Зараз ви насмієтеся, — шепотіли юнаки. Вони пройшли через кімнату і скромно розташувались за спиною професора.

Гер Слоссен Бошен акомпанував собі сам. Вступ нічим не натякав на те, що це мала бути жартівлива пісня. Це було щось таке таємниче і емоційне. Від нього навіть мурашки поповзли спиною. Але поміж собою ми вирішили, що це в німецькій манері, і приготувалися до розваг.

Сам я німецької не розумію. Я вчив її у школі, але вже через два роки після закінчення забув геть усі слова і після того став почуватися значно краще. Водночас мені не хотілося, щоб хтось дізнався про моє невігластво, тож я придумав для себе досить-таки непогану річ. Я стежив за двома молодими студентами і повторював усе за ними. Коли вони посміювались, я посміювався також, коли вони реготали, реготав і я. Крім того, я ще час до часу хихикав і сам, ніби вловлюючи щось смішне там, де іншим цього зробити не вдавалось. Мені здалося, що з мого боку це було досить вдало.

Коли почали співати пісню, я помітив, що багато хто так само, як і я, прикипів очима до двох юнаків, слухачі посміхалися, коли посміхалися юнаки, і реготали разом з ними. А оскільки юнаки пирхали, реготали і вибухали сміхом майже безперестану, все йшло просто чудово.

Але чомусь сам професор не виглядав щасливим. Коли ми почали сміятися вперше, на його обличчі з’явився вираз надзвичайного здивування, так ніби найменше він очікував того, що його спів сприйматимуть зі сміхом. Нам це видалося дуже потішним. Ми казали, що ця його серйозність вже сама собою становить половину його успіху. Найменший натяк з його боку на те, що він знає, який у нього кумедний вигляд, зіпсував би геть усе. Ми продовжували сміятися, і здивування на його обличчі поступово почало переходити в роздратування й обурення. Похмурим, сповненим люті поглядом він обвів усіх присутніх (за винятком двох юнаків, які сиділи в нього за спиною і яких він не міг бачити). Ми покотилися зі сміху. Повторювали одне одному, що від реготу ми тут і повмираємо. Досить того, що від самих лише слів ми надривали животи, а тут ще ця його удавана серйозність. Ні, це вже занадто!

Професор на останньому куплеті перевершив самого себе. Він поглянув на нас так сердито, розгнівано, що, якби нас не попередили про німецьку манеру виконання жартівливих пісень, ми напевно захвилювалися б. Супроводжуваний цією сповненою таємничості музикою, його голос зазвучав так розпачливо й трагічно, що, коли б ми не знали, що це жартівлива пісенька, могли б розплакатися.

Він закінчив співати посеред неймовірного вибуху сміху. Ми говорили йому, що нічого смішнішого нам ще не доводилось чути, скільки живемо, і що, коли слухаєш такі пісеньки, стає незрозумілим, чому про німців завжди кажуть, що у них відсутнє почуття гумору. Ми запитали професора, чому він не перекладе пісню англійською мовою, щоб прості люди могли зрозуміти її та дізнатися, що таке насправді жартівлива пісня.