Джером Джером – Троє в одному човні (як не рахувати собаки) (страница 14)

Він почав лити сльози. Я почув, що на одній з могил лежить шматок каменю, про який кажуть, нібито він є частиною того, що залишилось від скульптури якогось чоловіка, а на іншій вирізьблено слова, які ще ніколи нікому не вдавалося прочитати.

Я твердо стояв на своєму, і він запитав зажурено:

— То, може, ви поглянете на надгробний вітраж?

Я не хотів навіть бачити його. Тоді стариган вирішив використати свого останнього козиря. Він підійшов до мене і хрипко прошепотів:

— У мене там в одному склепі приховано кілька черепів. Ходімо, поглянете на них. Справді, чому б вам на них не поглянути. Ви молодий чоловік, у відпустці, вам хочеться розваг. Ходімо, подивитеся на черепи.

Після цього я кинувся навтьоки. Я поспіхом віддалявся, а він усе гукав:

— Чоловіче, подивіться на черепи! Поверніться — такі чудові черепи!

Гарріс же, навпаки, насолоджується, споглядаючи могили, надгробки, усілякі епітафії та пам’ятні написи. Сама лише думка про те, що він не побачить надгробок місіс Томас, зводила його з розуму. Він сказав, що мав на меті подивитися на надгробок місіс Томас, щойно ми запланували цю мандрівку, і що він не поплив би з нами, коли б не думав про те, щоб поглянути на могилу місіс Томас.

Я нагадав йому про Джорджа і про те, що до п’ятої години ми повинні дістатися човном до Шеппертона, щоб зустрітися з ним. Тоді він приступив до Джорджа. Чому Джордж увесь день байдикує, а ми змушені тягатися з оцим важелезним старим човном уверх-вниз по річці лише для того, щоб зустрітися з Джорджем? Чому Джордж сам не прийде? Чому він не взяв вихідний день і не вирушив з нами? Дідько б його забрав, отой банк! Яка користь від нього в тому банку?

— Коли б я туди не прийшов, — вів далі Гарріс, — я ніколи не бачив, щоб він там що-небудь робив. Сидить за якоюсь шибою і намагається зробити вигляд, нібито чимось займається. Велике діло — сидіти за шибою! Мені, щоб прожити, доводиться працювати. А він що, не може? Яка з нього користь в тому банку? Та й взагалі, для чого потрібні ті банки? Беруть твої гроші, а коли ти випишеш чек, вони тобі накарлюкають на ньому «Немає коштів», «Зверніться до чекодавця» і повернуть назад. Яка з них користь? На минулому тижні вони двічі зі мною таке втнули. Я більше не збираюся терпіти. Я закрию рахунок.

Якби він був з нами, ми змогли б піти подивитися на ту могилу. Та я сумніваюсь, що він взагалі є в тому банку. Десь розважається собі, та й годі. А ми тут мусимо все робити самі. Я хочу вийти і чогось випити.

Я зауважив, що довкола на цілі милі немає жодного закладу, де можна було б чогось випити. І він перейшов до річки: мовляв, яка користь від річки, і хіба той, хто відпочиває біля річки, має померти від спраги.

Коли Гарріс такий, найрозумнішим буде не сперечатися з ним. Він виплесне із себе гнів, а потім заспокоїться.

Я нагадав йому, що в кошику є лимонадний концентрат, а на носі човна — дзбанок із водою, і що достатньо лише змішати їх, щоб отримати холодний освіжаючий напій.

Він тут же причепився до лимонаду. Згадав імбирне пиво, малиновий сироп і решту й обізвав усе це «помиями у недільній школі». Він сказав, що все це викликає розлади шлунку, руйнує тіло й душу і що половина злочинів у всій Англії коїться саме через ці напої.

Він сказав, що все ж таки йому потрібно чогось випити. Поліз через сидіння і нахилився, щоб дістати пляшку. Як завжди, вона була на самісінькому дні кошика, і, схоже, знайти її було непростою справою. Він перехилявся все більше та більше і мало що не перекинувся вже догори ногами. Намагаючись в такому положенні водночас керувати човном, він смикнув не за ту мотузку, і човен з усього ходу врізався в берег. Від удару Гарріс не втримався і головою пірнув прямісінько в кошик. Задерши догори ноги і намертво вчепившись руками за борти човна, він стояв на голові, не в силах навіть поворухнутися, щоб не випасти у воду. Так йому довелося стояти, аж поки я не витягнув його, схопивши за ноги. Це його розлютило ще більше.

Розділ VIII

Шантаж. — Егоїзм власника землі на березі. — Дошки «повідомлень». — Нехристиянські почуття Гарріса. — Як Гарріс співає комічні куплети. — Світська вечірка. — Ганебна поведінка двох юнаків. — Деяка непотрібна інформація. — Джордж купує банджо.

Ми зупинилися під вербами біля Кемптонського парку, щоб поснідати. Там гарна місцинка: понад самим берегом — галявина, вкрита м’якою зеленою травою, довкола схилилися верби. Ми щойно перейшли до третьої страви — хліба з джемом, — коли з’явився якийсь джентльмен у сорочці та з короткою люлькою в руках і запитав, чи відомо нам, що ми зайшли в чужі володіння. Ми відповіли, що наразі ми не замислювались ні про що таке, що могло б змусити нас дійти такого висновку, але якщо він запевнить нас своїм словом джентльмена, що ми справді зайшли в чужі володіння, ми без жодного сумніву готові йому повірити.

Він нас у цьому запевнив, і ми за це подякували. Але він і далі ходив коло нас і всім своїм виглядом виявляв невдоволення. Ми запитали, чи можемо ще що-небудь зробити для нього, а Гарріс, завжди готовий підтримати розмову, запропонував йому скибку хліба з джемом.

Вочевидь, джентльмен належав до певного товариства, члени якого присягалися ніколи не вживати хліба з джемом. Він досить різко нам відмовив, ніби обурений тим, що його намагаються спокусити, і додав, що вважає своїм обов’язком виперти нас геть.

Гарріс відповів, що, якщо він вважає це своїм обов’язком, то неодмінно повинен його виконати, і запитав джентльмена, у який спосіб, на його думку, це найкраще зробити. Гарріс має досить кремезну статуру, та й зріст у нього добрячий, тому виглядає він чоловіком міцним і жилавим. Джентльмен зміряв його поглядом і сказав, що він піде порадиться зі своїм господарем, а потім повернеться і кине нас обох у річку.

Звичайно, ми його більше ніколи не бачили, і радше за все він просто хотів заробити якогось шилінга. Є такі нахаби, які вештаються вздовж берега і досить непогано заробляють. Улітку вони тиняються біля річки і шантажують довірливих простаків. Вони видають себе за уповноважених власником осіб. Найкраще в таких випадках — залишити йому своє ім’я та адресу, щоб власник, якщо він справді має якийсь стосунок до цього всього, зміг викликати вас до суду і довести, що ви сиділи на шматкові його землі й завдали йому якихось збитків. Та переважно люди за своєю природою настільки ледачі й сором’язливі, що їм простіше щось йому дати, сприяючи шахрайству, аніж покласти цьому край, показавши бодай трішечки твердості характеру.

Якщо ж справді є власники, яких можна в цьому звинувачувати, то їх потрібно викривати. Егоїзм прибережних власників зростає щороку. Якби це було їм під силу, вони перекрили б вздовж усю Темзу. На невеличких притоках чи десь на заводях вони вже так і роблять. У дно річки забивають палі, від берега до берега натягують ланцюги і на кожному дереві прибивають цвяхами величезні таблички з попередженнями. Від одного вигляду цих табличок у мене всередині все закипає. Мені хочеться їх позривати і товкти ними по голові того, хто їх почепив, доки з нього не вийде дух, а потім поховати його і поставити йому ту табличку на могилі замість надгробка.

Я розповів про свої почуття Гаррісові, але він відповів, що в нього вони ще гірші. Він сказав, що убив би не тільки того, хто наказав начіпляти цих табличок, а й усю його сім’ю, усіх друзів і родичів, а потім спалив би їхній будинок. Я зауважив Гаррісові, що, на мою думку, це вже занадто, але він відповів:

— Аніскілечки. Вони насправді на те заслуговують. Я ще й якихось веселеньких пісеньок заспівав би на згарищі.

Мені було прикро бачити в Гаррісові таку кровожерливість. У своїй інстинктивній жадобі до справедливості ми не маємо опускатися до звичайної помсти. Мені довго довелось переконувати Гарріса, щоб пробудити в ньому більш християнське ставлення до цього, і, зрештою, це вдалося — Гарріс пообіцяв, що дасть спокій друзям і родичам та не співатиме на згарищі пісеньок.

Якби ви будь-коли чули, як Гарріс співає комічні куплети, ви б зрозуміли, яку послугу я зробив людству. У Гарріса є нав’язливе переконання, що він вміє співати комічні куплети. Друзі, яким доводилось його слухати, зовсім іншої думки. Вони переконані в тому, що Гарріс не вміє і ніколи не навчиться співати, і взагалі йому не можна дозволяти навіть пробувати це.

Коли Гарріс відвідує якусь вечірку і його просять заспівати, він відповідає: «Але, ви знаєте, я співаю лише комічні куплети». До того ж він каже це таким тоном, щоб всім було зрозуміло: він співає їх так, що достатньо один раз почути — і можна помирати.

— Чудово, — всміхається господиня. — Заспівайте нам одненький, містере Гарріс.

Гарріс встає і з сяючою посмішкою великодушного джентльмена, який збирається подарувати комусь щось надзвичайне, підходить до рояля.

— Попрошу тиші, — каже господиня, — зараз містер Гарріс співатиме комічних куплетів.

— Як цікаво, — перешіптуються гості, поспішають із оранжереї, спускаються сходами, збираються у вітальні, всідаються довкола і посміхаються в очікуванні.

І Гарріс починає.

Звичайно, коли хтось співає такі куплети, ви не особливо переймаєтесь його голосом, не дуже слідкуєте за тим, як складаються слова. Ви не звертаєте уваги на те, як співак, зрозумівши, що затягнув надто високо, на середині ноти раптом сповзає донизу. Вас не хвилює темп. Вам байдуже, що він на два такти випереджає мелодію, потім посеред рядка зупиняється, про щось там сперечається з піаністом, а після того починає куплет заново. Вас цікавить лише те, про що він співає.