Джеффри Линдсей – Ніжно відданий Декстер (страница 24)

— І які ж часові рамки це нам показує? — задала чергове запитання Дебора.

Шпільман знизав плечима.

— Від початку до кінця операції минуло чотири-шість тижнів. Він витратив не менше місяця, аби хірургічно розчленувати хлопця, беручи кожен раз по шматку. Нічого більш жахливого я не можу уявити.

— Він робив це перед дзеркалом, — підказав я, завжди готовий прислужитися. — Щоб жертва могла бачити.

Шпільман виглядав враженим.

— О Боже, — лікар просидів з хвилину на стільці, а потім зміг лише повторити: — О Боже, — опісля він потряс головою, глянув на «Ролекс» і сказав: — Послухайте, я б охоче допоміг, однак... — Шпільман знову підняв руки і впустив їх на стіл. — Не думаю, що можу сказати щось, що стане в нагоді хоч якось. Тому дозвольте мені заощадити ваш час. Той містер, як його... Чеснкі?

— Чатскі. — сказала Дебора.

— Так, Чатскі. Він подзвонив мені і запропонував провести сканування сітківки, щоб встановити особу пацієнта, порівнявши результати з якоюсь базою у Вірджинії, — Шпільман підняв брови і підібгнув губи. — Коротше. Вчора я отримав факс із повною ідентифікацією жертви. Я вам покажу його. — він підвівся і зник у коридорі. Коли лікар повернувся, в його руках був аркуш паперу. — Ось він. Мануель Борхес. Уродженець Ель-Сальвадору. Займається імпортом, — він поклав аркуш на стіл перед Деборою. — Я знаю, що це небагато, але, повірте, це все. Стан, у якому він перебуває... — він знизав плечима. — Я не думав, що ми навіть це зуміємо з'ясувати.

Невеликий динамік під стелею невиразно пробурмотів щось, що віддалено нагадувало уривок із телевізійного серіалу «Швидка допомога». Шпільман схилив голову набік і, помітно спохмурнівши, промовив:

— Мушу бігти. Сподіваюся, ви його зловите.

Він з такою поспішністю вискочив із дверей і пішов по коридору, що аркуш, який залишився на столі, затріпотів.

Я глянув на Дебору. Судячи з її вигляду, той факт, що ми дізналися ім'я та прізвище жертви, не дуже надихнув її.

— Що ж, — вимовив я. — Я розумію, що це не дуже багато.

Вона похитала головою

— Якби це було «не дуже багато», то це був би грандіозний успіх. Це ж просто — нічого. — вона глянула на факс, ще раз прочитала його і додала: — Ель-Сальвадор. Пов'язаний з якоюсь організацією «Фланець».

— Ці були на нашому боці, — сказав я. Вона підняла на мене очі. — Та зграя, яку підтримували США. Я виловив інформацію в інтернеті.

— Приголомшливо. Виходить, ми дізналися те, що нам вже було відомо.

Вона піднялася і рушила до дверей — не так жваво, як лікар Шпільман, але теж досить швидко, тож мені довелося поквапитись. А наздогнав я її лише у дверях на автостоянку.

Дебора вела машину швидко і в тиші, зціпивши зуби. Ми доїхали до будиночка на Пн-Зх. Четвертій Стріт, де і почалася ця історія. Жовта стрічка зникла, але Дебора припаркувала автомобіль у найкращому поліцейському стилі: там, де заманулося, і ми вийшли. Я рушив слідом за Деб по стежці до будинку, що був біля того, де ми знайшли людиноподібну підпірку для дверей. Дебора мовчки натиснула кнопку дзвінка, і через кілька миттєвостей двері відчинилися. З'явився середніх років чоловік в окулярах з тонкою золотою оправою і в селянській сорочці гуайавера¹⁷. Чоловік кинув на нас запитальний погляд.

— Нам треба поговорити з Аріель Мединою. — вимовила Дебора, пред'являючи свій значок.

— Мама зараз відпочиває.

— Це терміново.

Чоловік подивився на неї, потім на мене і сказав:

— Хвилиночку.

Він зачинив двері. Дебора дивилася в дверну панель, а я спостерігав, як грають її жовна. Через пару хвилин двері знову відчинилися.

— Заходьте. — запросив нас чолов'яга.

Ми пішли слідом за ним в маленьку напівтемну кімнату, де знаходились дюжини тумбочок, прикрашених сімейними фотографіями або релігійним начинням. Аріель — літня леді, що знайшла істоту на столі, після чого ридала на плечі Дебори, — сиділа на дивані з мереживними серветками на підлокітниках і спинці. Побачивши Дебору, вона вигукнула «Ааааа!», піднялася і обняла мою сестру. Дебора, якій слід було б чекати від старої кубинки гарячого прийому у вигляді обіймів, завмерла і лише після деякого часу відповіла на захоплення, ніяково поплескавши стареньку по спині. Сестричка відсунулася від старої леді, як тільки це дозволили зробити пристойності. Аріель повернулася на диван і вказала на подушку, яка лежала поруч з нею. Дебора присіла.

Літня леді тут же видала швидкий потік іспанських слів. Я трохи говорив по-іспанськи і часто міг зрозуміти навіть кубинців, але з розповіді Аріель вловлював у кращому випадку одне слово з десяти. Дебора безпорадно дивилася на мене; з якоїсь безглуздої причини в школі вона вибрала французьку, тому стара з тим же успіхом могла говорити з нею не по-іспанськи, а на староетруській.

— Por favor, Seсora¹⁸, — втрутився я. — Mi hermana no habla espaсol¹⁹.

— А?.. — Аріель обдарувала Дебору дещо менш захопленим поглядом і похитала головою. — Lazaro!

Син виступив вперед, а жіночка відновила свій монолог, ледве витримавши паузу; чоловік почав перекладати.

— Я приїхала сюди з Сантьяго-де-Куба в 1962 році. При Батисті я бачила жахливі речі. Люди зникали безслідно. Потім прийшов Кастро, і я спочатку сподівалася на краще, — Аріель похитала головою і розвела руками. — Хочете вірте, хочете ні, але тоді ми дуже на це розраховували. На те, що все буде по-іншому. Але незабаром все повторилося. Стало навіть гірше. Тому я приїхала сюди. У Сполучені Штати. Люди тут не зникають. Їх не вбивають на вулиці і не мучать. Так я думала. І ось тепер — це. — вона вказала на сусідній будинок.

— Мені треба поставити вам кілька запитань. — сказала Дебора, і Ласаро переклав її слова.

Аріель невимушено кивнула і продовжила свій захоплюючий монолог:

— Навіть при Кастро нічого подібного не траплялося. Так, вони вбивали людей або відправляли їх на острів Пен. Але тільки не це. Ніколи на Кубі. Тільки в Америці!

— Ви коли-небудь бачили сусіда? — перервала її Дебора. — Людину, яка це зробила, — Аріель мовчки вивчала мою сестру. — Мені треба знати. Трагедія повториться, якщо ми його не спіймаємо.

— Чому ви мене питаєте? Ця робота не для вас. Така красива жінка як ви повинна мати чоловіка. Родину.

— El victimo proximo es el novio de mi hermana²⁰. — знову допоміг я з поясненнями.

Дебора пильно подивилася на мене.

— Ааааа, — клацнула язиком Аріель і кивнула головою. — Не знаю що і сказати. Я бачила чоловіка, напевно, рази два, — старенька знизала плечима, а Дебора нетерпляче нахилилася вперед. — Завжди ввечері, доволі здалеку. Чоловік маленького зросту. Худий. З великими окулярами. Нічого іншого не помітила. Він ніколи не виходив із дому і поводився дуже тихо. Іноді слухав музику. — вона посміхнулася і додала: — Тіто Пуенте.

— Тіто Пуенте. — повторив Ласаро.

— Аа, — сказав я, і всі на мене подивилися. — Це би заглушило інші звуки. — вимовив я, трохи збентежившись від такої уваги.

— У нього була машина? — запитала Деб, і Аріель насупилась.

— Фургон, — відповіла вона. — Він водив старий білий фургон без вікон. Він був дуже чистим, але мав багато вм'ятин та іржавих плям. Я бачила його декілька разів, але він зазвичай тримав його у своєму гаражі.

— Думаю, номерного знаку ви не помітили? — запитав я, а вона, з обуренням глянувши на мене, відповіла за допомогою сина:

— А ось і помітила. Номер не запам'ятала — таке пам'ятають лише в старих фільмах. Але я знаю, що це був номерний знак Флориди. Жовтий, з картинкою дитини на ньому. — вона сердито втупилася на мене, оскільки я безсоромно захихикав.

Це було, звичайно, непристойно, і я, як правило, так не робив, але цього разу я нічого не міг із собою вдіяти.

Дебора теж суворо подивилася на мене.

— Що, диявол тебе забирай, ти знайшов тут смішного?

— Номерний знак, — відповів я. — Пробач, Дебора, але невже ти не пам'ятаєш, що зображено на жовтому знаку Флориди? І якщо цей хлопець замовив собі такий знак, то, враховуючи його вчинки...

Я проковтнув слину, щоб не вибухнути реготом, і це зусилля повністю виснажило мою здатність до самоконтролю.

— Ну, чорт забирай, і що смішного ти знайшов у жовтому номерному знаку?

— Це особливий знак, Деб. На ньому написано «Обираю життя».

А потім, я уявив собі, як доктор Данко походжає навколо своїх жертв, які билися в судомах, накачує їх ліками і робить акуратні надрізи, щоб зберегти їм життя. Боюсь, я знову засміявся.

— Вибираю життя! — вирвалось у мене.

Ох як мені хотілося зустрітися з цим хлопцем.

* * *

Назад до машини ми йшли мовчки. Дебра сіла на місце водія і подзвонила капітану Меттьюзу, передавши опис фургону, а він у свою чергу погодився, що тепер може дати сигнал усім постам. Поки сестричка тлумачила з начальством, я озирнувся по сторонах. Прикрашені кольоровими валунами доглянуті двори. Дитячі велосипеди, прив'язані ланцюгами до стійок веранд і стадіон «Апельсинова чаша», що возносилась на задньому плані. Вельми милий, спокійний райончик для проживання, праці на дому, вирощування дітей.. і для ампутації чиїхось ніг та рук.

— Залазь. — сказала Дебора, перервавши мої простакуваті роздуми.

Я сів у машину, і ми рушили в дорогу. Коли ми зупинилися на червоне світло, Дебора подивилася на мене з усмішкою:

— Ти вибрав досить вдалий час для реготу.

— Ну, справді, Деб, — сказав я. — Це перший раз, коли ми отримали натяк на індивідуальність нашого хлопця. Тепер ми знаємо, що у нього є почуття гумору. Думаю, це серйозний крок вперед.