Джеффри Линдсей – Ніжно відданий Декстер (страница 23)

І що? Відрізати собі руки і ноги? Найгірше, що вона могла зробити, це наказати мені полишити це, а самій знову стати сержантом Похмурим. Навіть це було б істотним поліпшенням у порівнянні з її теперішнім образом в'янучої лілії. У будь-якому випадку настав момент, який вимагав якихось людських реакцій, і, оскільки я після довгого і глибокого вивчення знав, як мала вчинити людина, я так і вчинив. Я легенько поплескав її по плечу і промовив:

— Ну-ну, Деб, буде, буде.

Це прозвучало навіть по-дурнішому, ніж я боявся, але вона притулилася до мене і схлипнула, тож, напевно, я все ж таки вчинив вірно.

— Невже можна полюбити когось за один тиждень? — запитала вона.

— Я не знаю, я взагалі на таке не здатний.

— Я не переживу цього, Декстер. Якщо Кайла уб'ють або він перетвориться на... Боже, я не знаю, що зроблю. — і тут вона повалилася на мене і розплакалась.

— Ну-ну, Деб, буде, буде.

Дебра голосно засопіла і висякалася в лежачий на столі паперовий рушник.

— Я б хотіла, аби ти перестав це казати.

— Пробач мені. Я не знаю, що я міг би ще сказати.

— Скажи мені, чого хоче цей хлопець. Скажи мені, як його знайти?

Я знову сів на маленький, розхитаний стільчик.

— Боюся, не зможу, Деб. Я не дуже уявляю, що він робить.

— Дурня.

— Ні, серйозно. Адже якщо підходити строго формально, то він насправді нікого не вбив.

— Декстер, — промовила Дебра. — ти вже розумієш цього типа краще, ніж розумів його Кайл, а він знав, з ким має справу. Ми повинні знайти його. Ми ЗОБОВ'ЯЗАНІ. — Деб прикусила нижню губу, і я почав побоюватися наступних всхлипувань, оскільки мене лишили абсолютно безпорадним; вона заборонила мені моє: «Ну-ну, Деб, буде, буде»... Проте, як і належить міцному сержанту, вона зібрала волю в кулак і лише висякалася.

— Я спробую, Деб. Чи можу я припустити, що ви з Кайлом провели всі основоположні дії? Поговорили зі свідками і все таке.

Вона похитала головою.

— Не було необхідності. Кайл знав... — вона завмерла, усвідомивши, що говорить в минулому часі. — Кайл ЗНАЄ, хто це зробив, і ЗНАЄ, хто буде наступним.

— Пробач.. він знає, хто наступний?

Вона нахмурилась.

— Не зовсім. Кайл сказав, що в Маямі є четверо хлопців, які є у списку. Один із них зник, Кайл зрозумів, що його уже схоплено, проте це дало нам якийсь час на те, щоб встановити нагляд за трьома іншими.

— Хто ці четверо хлопців, Дебро? І звідки Кайл про них знає?

Деб зітхнула.

— Кайл не назвав їх імен. Але вони всі були з якоїсь команди. В Ель-Сальвадорі. Разом з... тим доктором Данко. Тому... — вона розвела руками і безпорадно подивилася; дуже не схоже на неї. І хоча цей нещасний вигляд придавав їй чарівність маленької дівчинки, він змусив мене відчути себе обдуреним. Весь світ, весело обертаючись, поспішав до нових, жахливим халеп, а лихому Декстеру доводилось знову і знову приводити все в порядок. Несправедливо було, але нічого не поробиш.

Ближче до діла — що я міг зробити в тій ситуації? Я не бачив жодного способу знайти Кайла до того, як буде занадто пізно. І хоча я без сумніву був певен, що не говорив цього уголос, все ж Дебора відреагувала так, наче я все їй виклав.

Вона вдарила рукою по столу.

— Ми повинні знайти його, перш ніж він почне обробляти Кайла. Перш ніж він ПОЧНЕ, Декстер. Тому що... Я що, маю сподіватися на те, що Кайл втратить руку, коли ми до нього доберемося? Або ногу? Щоби не сталося, Кайл... — Дебора відвернулася, не закінчивши фрази, і втупилася в пітьму за французькими дверима, розташованими поруч зі столом.

Вона, звісно ж, була права. Було дуже мало шансів, що ми повернемо Кайла в цілісності. Ба навіть із усією удачею світу, мій блискучий інтелект не зміг би привести нас до Кайла ще до початку процедури. Та й потім... як довго він зуміє протриматися? Припустимо, у нього була деяка підготовка для подібних випадків, та й він знав, що його може спіткати, тому...

Секундочку. Я закрив очі, щоб гарненько подумати. Доктору Данко напевно відомо, що Кайл — професіонал. А як я вже говорив Деборі, мета доктора Данко полягала в тому, аби знищити жертву як особистість, перетворивши її в кричущий шматок м'яса. Отже..

Я відкрив очі.

— Деб, — сказав я. Вона поглянула на мене. — я перебуваю в рідкісному положенні, коли можу надати деяку надію.

— Викладай же!

— Це лише здогадка, але я думаю доктор Божевільний, скоріш за все, притримає Кайла на деякий час, не працюючи над ним.

Деб насупилась.

— Чого б це він став чекати?

— Щоб розтягнути все це, щоб розм'якшити Кайла. Кайл знає, що його очікує. Він готовий до цього. Ось і уяви, що він лежить у темряві пов'язаний, і його фантазія починає працювати. Крім того, — ця думка тільки що прийшла мені в голову, - до нього доктору треба обробити іншу жертву. Хлопця, який зник. Пов'язаний Кайл все чує: звук пилки і скальпеля, стогони і шепіт. Він навіть відчуває запахи, знаючи, що станеться, але не відає коли. Він стане напівбожевільним ще до того, як втратить перший ніготь на нозі.

— Ісусе, — прошепотіла Дебора. — і ти називаєш це надією?

— Звичайно. Адже ми отримуємо додатковий час на пошуки.

— Ісусе... — повторила вона.

— Але я можу і помилитися.

Вона знову подивилася в темряву за дверима.

— Будь ласка, не помиляйся, Дексе. Не цього разу.

Я похитав головою. Мені випала нудна робота, ніякого задоволення. Можна було почати з двох речей, але для цього слід було дочекатися ранку. Я озирнувся в пошуках годинника. Дисплей на відеомагнітофоні показував 12:00. 12:00. 12:00.

— У тебе є годинник? — запитав я.

Дебра насупилась.

— Для чого тобі знадобився годинник?

— Щоб дізнатися час. Думаю, для цього вони і треба.

— Яка до біса різниця, скільки зараз часу?! — вигукнула Деб.

— Дебора. В даний момент мало що відбувається. Нам треба повернутися до витоків і провести всю рутинну роботу, від якої відсторонив наш департамент Чатскі. На щастя, у тебе є значок, і ми можемо помахати їм, щоб відвідати деякі місця і задати деякі питання. Але нам доведеться чекати до ранку.

— Лайно! Ненавиджу чекати.

— Ну-ну, Деб, буде, буде.

Вона кисло на мене поглянула, але не заперечила.

Я теж не любив чекати, але останнім часом мені так багато довелося цим займатися, що очікування стало даватися мені легше. У будь-якому випадку ми почали чекати і подрімали на наших стільцях до сходу сонця. Після цього я, — оскільки за останній час дуже одомашнився, — зварив нам кави, по чашці за раз, оскільки кавоварка Дебори була пристроєм на одну порцію і призначалася тим людям, які не приймали гостей і взагалі не мали ніякого особистого життя. У холодильнику не виявилося нічого навіть віддалено схожого на їжу, якщо ви, звичайно, не були бродячим псом. Сумна ситуація: адже Декстер був здоровим хлопчиком із високим рівнем метаболізму, а думка про те, що цей день йому доведеться провести на голодний шлунок не звеселяла. Я знав: родина завжди на першому місці, — але хіба ж не опісля сніданку?

Ох, гаразд. Безстрашний Декстер ще раз принесе жертву. Справжнє благородство духу, однак подяки я не чекав; кожен робить те, що повинен робити.

Глава 15

Лікар Марк Шпільман був великим чоловіком і був схожим більше на відставного футбольного захисника, ніж на лікаря. Але саме він був черговим лікарем в той день, коли швидка допомога доставила в Меморіальний госпіталь імені Джексона все те, що залишилося від людини на столі, і це надходження не ощасливило нашого лікаря.

— Якщо мені коли-небудь доведеться ще раз побачити щось подібне, — сказав він нам. — то вийду на пенсію і займуся розведенням такс, — лікар похитав головою. — Вам відомо, що таке приймальний спокій швидкої допомоги в Джексоні. Це — одне з найбільш завантажених відділень. Всі найсхибленіші пацієнти надходять саме сюди, надходять прямо із цього схибленого міста. Але це... — Шпільман постукав кісточками пальців по столу світло-зеленої ординаторської, де ми з ним тоді перебували, і закінчив: — Щось зовсім інше.

— Які прогнози? — спитала Дебора, і лікар різко на неї подивився.

— Це жарт? Немає ніяких прогнозів, і не буде. Фізично від нього залишилося лише те, що здатне підтримувати життя.. якщо це можна назвати життям. Розумово? — він підняв руки долонями догори і безсило впустив їх на стіл. — Я не психіатр, але від нього практично нічого не залишилося, і просвітління чекати не доводиться. Залишається сподіватися, що під впливом наркотиків, якими ми його накачуємо, бідолаха помре перш, ніж дізнається, хто він. Що заради його ж блага має статися незабаром. У всякому разі, ми на це дуже сподіваємося, — лікар поглянув на свій годинник, дуже гарний дорогий «Ролекс», і додав: — Наша бесіда триватиме не дуже довго? Адже я на чергуванні, ви ж знаєте.

— При надходженні було виявлено сліди наркотиків в його крові? — запитала Дебора.

— Сліди, чорт забирай, — пирхнув Шпільман. — Кров хлопця являла собою суцільний коктейль. Мені ніколи не доводилося бачити подібної суміші. Там були усі ліки, які мали тримати його при тямі, одночасно пригнічуючи біль, щоб шок, викликаний численними ампутаціями, його не вбив.

— Чи не помітили ви чогось незвичайного в надрізах? — запитав я.

— У препаратора була хороша підготовка. Всі операції проведені з відмінною хірургічною технікою. Але цьому його могли навчити на будь-якому медичному факультеті. — Шпільман зітхнув, і на його губах промайнула апологетична усмішка. — Деякі рани вже встигли затягнутися.