Джеффри Линдсей – Ніжно відданий Декстер (страница 21)
— Я не знаю, як бути помітним. — буркнув я.
— Чудово. У такому випадку це для тебе раз плюнути.
Було ясно, що ні логіка, ні моє цілком виправдане роздратування позитивних результатів не принесли б, тож я відкрив дверцята, вийшов sз машини, проте від прощального пострілу все ж не відмовився. Схилившись до вікна Деб, я сказав:
— Сподіваюся, що залишуся в живих і буду мати можливість про це пошкодувати. — і ледве я встиг це вимовити, як поруч прогримів послужливий гуркіт грому.
Я попрямував у бік будинку. Під ногами шаруділо листя, на тротуарі валялася пара картонних упаковок від соку, що колись мали послужити ланчем для дітлахів. На галявину вискочила кішка і почала лизати лапи, поглядаючи на мене з безпечної відстані.
У будинку, поряд з яким стояло кілька машин, змінилася музика і хтось прокричав: «Ууу!». Мені було приємно усвідомлювати, що хтось прекрасно проводив час, коли я рухався назустріч смертельній небезпеці.
Я повернув наліво і почав описувати криву навколо cul-de-sac. Я глянув на будинок зі стоячим перед ним фургоном, і моя душа наповнилась гордістю через те, як непомітно я виконував своє завдання. Газон був недоглянутим, а на в'їзній алеї валялося кілька промоклих газет. В моєму полі зору не було частин пошматованого тіла, і ніхто не вискочив із дверей з метою прикінчити мене. Але коли я проходив повз будинок, то почув, як телевізор голосно шпарив по-іспанськи. Йшла якась телевізійна гра. Чоловічий голос перекрив істеричні крики ведучого, пролунав дзвін посуду. Сильний порив вітру приніс із собою не тільки перші великі краплі дощу, але і запах аміаку, який йшов із дому.
Я продовжував шлях повз будинок по напрямку до автомобіля. З неба впало кілька великих крапель, і знову прогримів грім. Однак злива затримувалась. Я забрався в машину.
— Нічого жахливо зловіщого, — доповів я. — Траву на газоні треба було б підстригти, а з будинку тхне аміаком. Звідти ж доносяться голоси. Або він розмовляє сам із собою, або там народу більше, ніж одна персона.
— Аміак. — сказав Чатскі.
— Так, думаю воно. Напевно просто чистячі засоби.
Кайл похитав головою.
— Хімчистки не використовують аміак, запах занадто сильний. Але я знаю, хто може це використовувати.
— Хто? — запитала Дебра з вимогою.
Він усміхнувся їй.
— Я скоро повернусь. — сказав він і вийшов з машини.
— Кайл! — вигукнула Деб, але він лише махнув їй рукою і пішов прямо до передніх дверей будинку. — Лайно. — пробурмотіла Деб, коли Кайл постукав у двері, поглядаючи на темні хмари, що сповіщали скору грозу.
Двері відчинилися. З-за них виник невисокий, кремезний чоловік зі смаглявим обличчям і чорними, спадаючими на чоло волоссям. Чатскі сказав йому щось, і якийсь час вони обидва стояли нерухомо. Менший чоловік спочатку подивився на вулицю, а потім підняв очі на Кайла. Той повільно витягнув із кишені руку і показав щось темноволосому.
— Ну і лайно. — повторила Деб. Вона почала гризти ніготь, звичка, яку я не бачив із того часу, коли вона ще була підлітком. Ніготь, судячи з усього, був смачним, оскільки, покінчивши з першим, Дебора перейшла до наступного. Вона була на третьому, коли двері відчинилися, і з них вийшов Кайл, він посміхався і махав рукою. Двері будинку зачинилися і він тут же зник за стіною дощу, оскільки небеса нарешті таки розверзлися. Кайл протупав до машини і ковзнув на переднє сидіння машини, будучи при цьому уже повністю промоклим.
— Прокляття! — видихнув Кайл. — Я повністю мокрий!
— Що за чортівня було оте все? — почала вимагати Дебора.
Чатскі підняв брови, хитро подивився на мене і, змахнувши волосся з чола, сказав:
— До чого ж елегантно вона висловлюється, чи не так?
— Кайл, будь ти проклятий!
— Запах аміаку, — промовив він. — Ні хірурги, ні професійні хімчистки даною субстанцією не користуються.
— Ми це вже чули! — випалила моя сестричка.
Кайл посміхнувся.
— Але аміак
— Ти зайшов прямо у метову кухню? Що, до диявола, тобі там знадобилося?!
Він посміхнувся і вийняв з кишені пакетик:
— Ось, прикупив трохи мету.
Глава 13
Дебора мовчала майже десять хвилин; вона просто вела машину, зціпивши зуби і дивлячись прямо перед собою. Я бачив, як грали її жовна і напружувались м'язи. Знаючи її як ніхто інший, я розумів, що вибух був неминучим, але оскільки я був недостатньо знайомим саме із
Ми майже доїхали до другої адреси, проїжджаючи в тіні Сміттєвої Гори, коли Деб нарешті вивергалась.
— Сране чортярство, це незаконно! — крикнула вона, шльопнувши для наголошення долонею по керму.
Чатскі поглянув на неї зі слухняною ніжністю.
— Так, я знаю.
— Я довбаний поліцейський офіцер, що приносив присягу закону! Я дала присягу покінчити з таким лайном, а ти...! — схоже, Деб була настільки обуреною, що вдавилася кінцем власного речення.
— Я повинен був переконатися, — холоднокровно промовив Кайл. — І це, як мені здається, було найкращим способом.
— Мені слід було б начепити на тебе
— Це було б потішно.
— Ти — сучий син!
— Це найменше, що я можу собі дозволити.
— Я не стану сприяти твоїм довбаним темним нахилам!
— Ні, не станеш. Я не дозволю тобі, Дебора.
З її грудей із свистом вирвалось повітря, і Дебра повернулася, аби спопелити Кайла поглядом. Він зустрів її очі. Мені ніколи не доводилося бути свідком мовчазної бесіди, і перший спектакль був карколомним. Погляд Деб метався з правого боку обличчя Кайла на лівий і назад. Він же просто дивився на неї, спокійно і не кліпаючи. Елегантна і навіть захоплююча картина; не менш цікава, ніж той факт, що за мовчазною дискусією Дебора забула, що була за кермом.
— Не хочу перебивати, — сказав я, — але чи це не фургон із пивом прямо перед нами?
Дебора миттєво подивилася вперед і вдарила по гальмах, дуже вчасно, аби ми не вдарилися в бампер зі стікером «Міллер Лайт».
— Я повідомлю цю адресу в Поліцію моралі, — сказала вона. — Завтра ж.
— Прекрасно. — промовив Чатскі.
— А ти викинеш цей пакет.
Він поглянув на неї із подивом.
— Він обійшовся мені в дві штуки.
— Ти його викинеш!
— Добре. — сказав він.
Вони знову почали витріщатися один на одного, поклавши на мене обов'язок спостерігача за летальними пивними фургонами. Все ж, було приємно бачити, що все вляглося і відновилася вселенська гармонія, тож переконавшись в думці, що любов завжди перемагає, ми могли знову зайнятися пошуками жахливого монстра тижня. Ми котили крізь залишки грози по швидкісному шосе з почуттям глибокого задоволення. Коли ми звернули на дорогу, яка привела нас до серії кривих вуличок, із хмар почало пробиватися сонце. З усіх цих вуличок відкривався приголомшливий вид на гігантську купу відходів, відому як Сміттєва Гора.
Будинок, який ми шукали, знаходився в центрі того, що могло би бути останнім рядом будинків напередодні краху ери цивілізації і воцаріння ери покидьків. Будинок стояв на самому вигині вулиці, тож нам довелося двічі повз нього проїхати і переконатися в тому, що ми шукаємо саме його. Це була скромна будівля блідо-жовтого кольору з білою окантовкою і відмінно скошеною галявиною перед фасадом. На стоянці поруч із будинком, так само як і на під'їзній алеї, машин не було, а плакат із написом «Продається» був заклеєним іншим, на якому яскраво-червоними буквами було накреслено «Продано».
— Може, він ще не в'їхав. — висловилась Дебора.
— Він повинен десь жити, — заперечив Чатскі, і з його логікою сперечатися було важко. — Зупинись. У тебе знайдеться блокнот?
Дебора припаркувала машину і нахмурилась.
— Під сидінням. Але він мені потрібен для роботи.
— Я його не вкраду, — пообіцяв Кайл і, порившись під сидінням, витягнув металеву дощечку з затискачем. Під затискачем знаходилась пачка з різними офіційними бланками. — Ідеально. Дай-но ручку.
— Що ти збираєшся робити? — запитала вона, простягаючи дешеву кулькову білу ручку з синім наконечником.
— Ніхто ніколи не зупиняє хлопця із такими прибамбасами. — з усмішкою сказав Чатскі.
І перш ніж ми встигли що-небудь сказати, він вийшов із автомобіля і попрямував по короткій під'їзній алеї із упевненим виглядом і швидкістю бюрократа, цілком відданого своїй справі з дев'ятої ранку до п'ятої вечора. На півдорозі він зупинився, заглянув у порожні бланки, перевернув декілька сторінок, щось прочитав, подивився на будинок і похитав головою.