Джеффри Линдсей – Ніжно відданий Декстер (страница 20)

Стільки спогадів; коли я діставав одне із скелець, мене переповнювало палке бажання покласти в шкатулку ще одне, — номер сорок один, хоча номер сорок, МакҐрегор, ще й навіть не почав засихати. Проте оскільки це було настільки скріплено з моїм наступним проектом — справа була незавершеною, і я відчував стурбованість через це. Як тільки я буду впевненим щодо Рейкера і знайду якийсь спосіб...

Я випрямився. Можливо, розкішний десерт забив мені черепно-мозкові артерії, але на час я забув про хабар Дебри.

— Дебора? — сказав я. — Ми на місці.

— Справді, без всякого лайна.

— Без будь-якого. Повна відсутність лайна; по-суті — все це завдяки моїй могутній мозковій праці. Чи не було випадково згадок про те, що ти в замін мені щось розповіси?

Вона покосилася на Чатскі. Він витріщався прямо перед собою, причому досі в сонцезахисних окулярах, які навіть і не мигнули їй у відповідь.

— Та-ак, гаразд, — сказала вона. — Будучи в армії, Доукс був у армійському спецназі.

— Це я знаю. Це було в його персональному досьє.

— Чого ти не знаєш, приятелю, — сказав Кайл, не ворухнувшись. — це те, що існувала темна сторона спецназу. Доукс і був на цій стороні, — лишень на мить на його обличчі виступила усмішка, така малесенька і раптова, що я міг навіть просто прималювати її уявою. — А коли ти переходиш на темну сторону — це назавжди. Назад ти не повернешся.

Деякий час я дивився на Чатскі, який сидів повністю без якихось рухів, а потім глянув на Деб. Вона знизала плечима.

— Доукс вбивав, — сказала Дебра. — Армія позичила його хлопцям в Ель-Сальвадорі, і він займався там розстрілами для них.

— Маєш зброю — можеш подорожувати. — додав Чатскі.

— Це пояснює його характер. — сказав я, подумавши, що це так само пояснювало і набагато більше, наприклад: відлуння, яке я чув від Доукса, коли мій Темний Мандрівник взивав до дій.

— Ти маєш зрозуміти, як все відбувається, — продовжив Чатскі. Було моторошно чути голос при абсолютно нерухомому обличчі. Здавалося, ніби говорив якийсь вмонтований в тіло магнітофон. — Ми думали, що рятуємо світ. Ніби віддаємо наші життя і надії заради чогось потрібного і славного, заради святої справи. Насправді виявилось, що ми просто продавали свої душі. Я, Доукс...

— І доктор Данко. — додав я.

— І доктор Данко, — Чатскі зітхнув і нарешті поворухнувся, повертаючи свою голову до Деб, а потім знову назад. Він похитав головою, а після багатьох хвилин, проведених ним у повній нерухомості, цей рух здався мені настільки театральним, що я ледь не зааплодував. — Доктор Данко почав як ідеаліст — так само як і всі ми. Ще в медінституті він здогадався, що у нього всередині була відсутня якась важлива деталь, бо він міг творити з людьми що завгодно, не відчуваючи ніякого співчуття або жалю. Абсолютно ніякого. Подібне трапляється значно рідше, ніж ви думаєте.

— О, не сумніваюсь щодо цього. — сказав я, і Деб покосилась на мене.

— Данко любив свою країну, — продовжував Чатскі. — Тому він також перейшов на темну сторону. Свідомо, аби реалізувати свій талант. І в Ель-Сальвадорі цей талант... розквітнув. Він приймав того, кого ми до нього приводили і просто.., — він замовк, вдихнув і повільно видохнув. — Лайно. Ви самі бачили, що він робить.

— Дуже оригінально, — вимовив я. — Творчо.

Чатскі видав короткий смішок, але я не почув у цьому нічого гумористичного.

— Творчо? Та-ак. Можна і так сказати, — Чатскі повільно покрутив головою наліво, направо, а потім ще раз наліво. — Я вже казав, що його не турбували подібні речі.. а в Ель-Сальвадорі йому почало це подобатись. Він був присутній на допитах, ставлячи питання про особисте життя полоненого. Коли ж він переходив до операцій, то звертався до людини по імені, як дантист чи педіатр, кажучи: «Спробуємо номер п'ять» або «номер сім», так, немов це були різні варіанти.

— Які варіанти? — запитав я.

Це питання здавалось зовсім природнім, ще й виражало ввічливий інтерес та стимулювало хід розмови. Але Чатскі різко повернувся і подивився на мене так, ніби я був об'єктом, що вимагав щонайменше пляшки рідини для чищення унітазу.

— Це тебе забавляє?

— Поки ні.

Він дивився на мене, як мені здалося, всю вічність; потім просто потрусив головою і повернувся до вітрового скла.

— Я не знаю, що за варіанти, приятелю. Не питав. Вибач. Ймовірно, це мало відношення до того, що відрізати першим. Аби тримати себе в тонусі. І він безперервно розмовляв з ними, називав їх по імені, пояснював, що робить чи зробить найближчим часом, — Чатскі здригнувся. — Від цього ставало ще гірше. Ти би бачиш, як це впливало на інших.

— А як щодо того, як це вплинуло на тебе? — втрутилась Дебора.

Чатскі опустив підборіддя на груди, а через якийсь час знову випрямився.

— І це теж... У будь-якому разі.. нарешті щось змінилося вдома, політика, там в Пентагоні. Новий режим і все таке. А нова влада не захотіла мати справу з усім тим, що ми там робили. Тож дуже скоро до нас дійшла звістка, що доктор Данко зможе купити нам політичний компроміс, якщо ми видамо його супротивній стороні.

— І ви віддали свого хлопця на вірну смерть? — запитав я. Це не здавалося справедливим... Я маю на увазі, що мене не дуже зачіпали всілякі моралі, але я хоча би грав по правилам.

Кайл трохи помовчав.

— Я ж казав, приятелю, що ми продали свої душі, — він посміхнувся. — Так, ми влаштували доктору Данко пастку, і вони схопили його.

— Але він живий. — помітила вічно практична Дебора.

— Нас обдурили. Його взяли кубинці.

— Які кубинці? Ти ж говорив про Ель-Сальвадор.

— У ті далекі часи за всіма сферами в Латинській Америці стояли кубинці. Вони підпирали одну сторону так само, як ми — іншу. І їм був потрібен наш доктор. Я ж сказав, ця людина була унікумом. Отже, захопивши доктора Данко, вони спробували звернути його у свою віру. Кубинці помістили доктора на острові Пен.

— Це якесь пристанище? — запитав я.

Чатскі пирхнув.

— Найостанніше пристанище, я б сказав. Острів Пен один із найсуворіших в'язниць у світі. Доктор Данко славно провів там час. Кубинці натякнули йому, що його здали ми, і він зламався. Кілька років по тому до них потрапив один із наших хлопців. Коли він знову з'явився, то був таким же. Ні рук, ні ніг. Нічого. Просто шматок м'яса. Доктор відмінно потрудився. І ось тепер... — Кайл знизав плечима. — Або вони його відпустили, або він зумів втекти. Не має значення. Він знає, хто його підставив, і у нього є список.

— У ньому і твоє прізвище? — запитала Дебора.

— Можливо.

— А Доукс? — поцікавився я, адже я теж був практичною істотою.

— Можливо, — повторив він, що, погодьтеся, не було дуже корисним. Всі ці відомості про Доукса, звичайно, були цікавими, але я знаходився тут по іншій причині. — Одним словом, ось проти кого ми йдемо. — закінчив Чатскі.

Нікому з нас нічого було на це сказати, включаючи і мене. Я прокрутив почуте й так і сяк у надії виявити щось таке, що можна було б обернути проти Доукса. І я зізнаюсь, що на той момент нічого не знайшов, що було принизливо. Однак я почав краще розуміти нашого дорогого доктора Данко. Отже, він спустошений зсередини. Хижак в овечій шкурі. І він знайшов спосіб спожити свій талант на велике, добре діло — зовсім, як наш старий, добрий Декстер. Але тепер він зійшов із рейок і став просто ще одним хижаком, і неважливо що до цього його призвело.

Дивно, але з цим прозрінням у киплячий котел темної підкірки Декстера сунула ніс ще одна думка. Легка фантазія стала набувати більш чіткі обриси і почала здаватися гарною ідеєю. Чому б не відшукати доктора Данко і не провести з ним Темний Танець? Він, подібно іншим у моєму списку, був просто злетівшим із котушок хижаком. Ніхто, навіть Доукс, швидше за все не буде нічого мати проти його кончини. Якщо раніше я лише мимохідь міркував про можливість відшукати доктора, то тепер завдання дійшло невідкладного характеру, зменшивши моє засмучення у зв'язку з неможливістю закінчити справу з Рейкером. Отже, він був схожим на мене, чи не так? Подивимося щодо цього. По моїй спині прокотилася хвиля холоду, і я раптом відчув, що згорав від бажанням зустрітися з доктором і обговорити його роботу більш глибинно.

Вдалині я почув перший гуркіт грому — наближалася післяполуднева гроза.

— От дідько! — вигукнув Чатскі. — Невже буде дощ?

— Кожен день в цей час. — сказав я.

— Погано. До початку дощу треба щось зробити. Твій хід, Декстер.

— Мій? — вимовив я, перервавши свої роздуми про медичного дисидента. Я погодився, щоб сюди приїхати, але про якісь реальні дії ми не домовлялися. У машині сиділо два загартованих у боях воїна, тож нащо піддавати небезпеці делікатного Декстера? Який сенс?

— Ти, — сказав Кайл, — Мені треба залишитися і подивитися, що станеться. Якщо це він, я з ним розберуся. Що ж до Деббі... — Чатскі посміхнувся їй, незважаючи на те, що вона насуплено на нього дивилася. — то вона дуже схожа на копа. Ходить як коп, дивиться як коп і може спробувати виписати йому штрафну квитанцію. Доктор вирахує її з відстані в милю. Тож, підеш ти, Декс.

— І піду нащо? — запитав я, і не буду приховувати, що досі відчував праведне обурення.

— Просто пройди разок повз будинок, по cul-de-sac¹⁴ і назад. Тримайте очі і вуха відкритими, але постарайтеся при цьому не бути занадто помітним.