Дуглас Адамс – Путівник по Галактиці для космотуристів (страница 30)

– Припустимо. Нехай чистота експерименту – ідеалізм, нехай пошуки істини в усіх її виявах – дурниця. Але варто копнути глибше й підступитися до істини на відстань витягнутої руки, як тобі починає здаватися, що так звані закони природи – не що інше, як блеф, – а весь Всесвіт, швидше за все, керується купкою якихось маніяків. Тому, коли справа доходить до вибору між організацією ще одного десятимільионнорічного дослідження з бозна-якими величезними витратами і дрібною підтасовкою тих самих фактів, я обираю останнє, – сказав Френкі.

– Але ж.., – почав був спантеличено Артур.

– Слухай-но, землянине, невже так важко зрозуміти, – перебив його Зафод. – Ти кінцевий продукт операційної матриці Землі. Адже ти був на ній до самого кінця...

– Е-е...

– Таким чином, твій мозок – органічна частина передостанньої конфігурації комп’ютерної програми, – пояснив Форд у якнайдоступнішій для Артура формі.

– Правда ж?

– Ну, – протягнув Артур. Він зовсім не вважав себе органічною частиною чого б то не було. І саме це, як йому здавалося, спричинило всі його життєві неприємності.

– Іншими словами, – сказав Бенджі, під’їжджаючи до Артура в своєму чудернацькому екіпажі, – шанси того, що структура питання закодована в звивинах мозку, досить високі. Ми його купуємо.

– Що, питання? – не зрозумів Артур.

– Так, – хором відповіли Форд з Тріліан.

– За купу грошей, – додав Зафод.

– Ні, – поправив Френкі, – ми купуємо мозок.

– Що?

– Невже ви ним так дорожите?– щиро здивувався Бенджі.

– Ми домовлялись, що ви досліджуєте мозок за допомогою приладів, – обурився Форд.

– Звичайно, – погодився Френкі, – але для цього його доведеться вийняти й приготувати.

– Препарувати, – поправив Бенджі.

– Нарізати дрібними шматочками.

– Ну, це вже ні, даруйте! – Артур рішуче звівся з крісла.

– Якщо ви так наполягаєте, – умовляв Бенджі, – ми його замінимо.

– На електронний, – підхопив Френкі. – Найпростішої моделі цілком вистачатиме.

– Найпростішої! – жахнувся Артур.

– Авжеж! – Зафод зловісно посміхнувся. – Досить записати на плівку "Що?", "Я не знаю", "Де мій чай?" – і ніхто не помітить заміни.

– Іще чого? – запротестував, задкуючи, Артур.

– Ти не згоден? – запитав Зафод і одразу ж скрикнув від болю, бо Тріліан штовхнула його під столом ногою.

– Я помічу, – сказав Артур.

– Не помітиш, – запевнив Френкі. – Ти будеш так запрограмований, що не помітиш.

Форд рушив до дверей.

– Добре, хлопці, – сказав він. – Будемо вважати, що ми не домовились.

– А ми вважаємо, що краще було б домовитись, – пропискотіли миші. їхня доброзичливість миттєво зникла, їхні келехи задзижчали, здійнялися в повітря й полетіли до Артура. Він, паралізований жахом, забився в найдальший куток і тремтів там, мов осиковий листок.

Тріліан ухопила його за руку, намагаючись підштовхнути до дверей. Ноги не слухались Артура, він був мов загіпнотизований дзижчанням винних келехів і не міг зрушити з місця. Його наче схопив правець. Форд і Зафод дружно ламали двері.

Тріліан закричала. Артур лиш безмовно відкривав рот. Під наступним ударом двері піддалися. З другого боку за ними чатували якісь мерзенного вигляду особи. Швидше за все, були магратейці. Але їхня зловісна зовнішність блякла в порівнянні з медичними інструментами, які вони принесли з собою. Почалося стовпотворіння.

Ось яка виникла ситуація. Артурові збирались розпиляти череп. Тріліан ніяк не могла захистити його. А Форд і Зафод без особливого успіху стримували наступ головорізів, дужчих і куди більше озброєних, ніж вони.

На їхнє щастя цієї миті загучали всі сигнали тривоги планети.

Розділ 32

– Увага! Увага! – розкотилось по планеті. – Тривога! Ворожий корабель у секторі 8а. Збройний напад. Служба охорони порядку...

Миші роздратовано ворушили вусами біля розбитих келехів.

– Прокляття, – біснувався Френкі, – стільки переживань через якихось два фунти поганючого мозку! – Він сердито поводив очима-намистинами й настовбурчував своє хутро.

– Єдине, що нам тепер лишається, – сказав Бенджі, сівши на задні лапки й замислено погладжуючи свої вуса, – це спробувати самим вигадати Вічне Питання,

– Важкувато буде, – Френкі замислився. – Як тобі "Що таке жовте й небезпечне?"

Бенджі пошкріб потилицю.

– Не піде. Для Вічного Питання слабувато. Вони помовчали.

– Придумав! – вигукнув Френкі. – "Скільки буде, якщо сім помножити на шість?"

– Та ні, – замахав Бенджі лапками, – надто конкретно. Пекучого інтересу не викличе.

Вони знову замовкли.

– Слухай-но, – сказав Френкі. – Скільки доріг пройти повинен кожен?

– Чудово! – вигукнув Бенджі. – Звучить багатообіцяюче. – Він кілька разів повторив фразу подумки. – Атож, годиться! Звучить багатозначно і водночас нічого не означає. Скільки доріг пройти повинен кожен? Сорок дві. – Пречудове, це те, що нам треба. Френкі, друже, ми врятовані!

Миші взялися за лапи й закружляли в танку.

Вони кружляли поміж тіл головорізів, що лежали з розтрощеними головами.

За півмилі звідси чотири постаті швидко прямували коридором. Вони зазирали в усі кімнати у пошуках виходу. Нарешті дісталися машинної зали і спинились, озираючись на всі боки.

– Зафоде, куди далі? – запитав Форд.

– Я б пішов туди, – Зафод рвонувся у прохід між комп’ютерним блоком і стіною. Друзі рушили за ним, та раптом Зафода відкинуло назад. Спрацювала електронна система захисту. Лазерний промінь випалив химерний візерунок на протилежній стіні.

– Зафоде Бібльброксе, ані з місця! – гримнув голос, підсилений мегафоном. – Здавайся, ти оточений!

– Лягаві, – прошипів Зафод, звиваючись від болю. – Давай, Форде, тепер твоя черга відшукати дорогу.

– За мною! – скомандував Форд, і усі четверо пірнули в прохід між двома блоками.

У дальньому кінці проходу стояла людина в скафандрі. У руці вона тримала переконливих розмірів бластер.

– Ти нам потрібен живим, Бібльброксе, – крикнув чоловік.

– Чудово, мене це влаштовує, – відповів Зафод, пірнаючи у вузьку щілину між комп’ютерними блоками. Інші рушили слідом.

– Їх двоє, – прошепотіла Тріліан, – ми пропали.

Друзі забилися в нору між блоками й стіною, зачаїлися у чеканні. Напівморок розітнули сліпучі спалахи – обидва поліцейські відкрили вогонь одночасно.

– Егей, здається, вони стріляють в нас, – сказав Артур, скручуючись у три погибелі. – А обіцяли узяти живими.

– Мені теж так здалося, – погодився Форд.

– Егей, – гукнув Зафод, визираючи із схованки, – хіба ми вам більше не потрібні живими? Запала тиша.

– Важко бути поліцейським, – промовив голос.

– Що він сказав? – здивовано прошепотів Форд.