Дуглас Адамс – Путівник по Галактиці для космотуристів (страница 29)
– Ходімте, – сказав Слартібартфаст, – вам слід зустрітися з мишами. Ваша поява на Магратеї викликала небувале зацікавлення, її вважають третьою за неймовірністю подією в історії Всесвіту.
– А які перші дві?
– О, швидше за все ті дві можна пояснити випадковим збігом, – відмахнувся Слартібартфаст. Він одчинив двері й пропустив Артура.
Артур востаннє оглянув кабінет, тоді – себе. Він все ще був у тому заляпаному брудному костюмі, що в ньому в четвер уранці валявся в калюжі.
– Усе моє життя, – промимрив він собі під ніс, – суцільне непорозуміння.
– Даруйте? – перепитав старий.
– Ні, нічого, – мовив Артур, – я пожартував.
Розділ 31
Усі знають, що слова, кинуті на вітер, інколи призводять до катастрофічних наслідків, однак масштаби катастрофи все ще непередбачені.
Так трапилось і того разу, коли Артур вимовив сакраментальну фразу "Усе моє життя – суцільне непорозуміння". У матерії простору-часу утворилась крихітна чорна дірочка, через яку слова прослизнули в часі назад – у минуле, в просторі – у віддалену Галактику. Там саме два народи, незвичного вигляду, але досить агресивно настроєні, стояли на порозі кривавої космічної війни.
Їхні лідери зібралися на вирішальну зустріч.
У кімнаті переговорів панувала напружена тиша.
За столом сиділи і пасли один одного очима головнокомандуючий ВЛ’Хург – він красувався в своїх формених чорних інкрустованих діамантами шортах і Г’Гугвунтт у хмаринці запашного зеленого диму – ватажок армади до зубів озброєних військових кораблів. Обидва флоти були готові будь-якої миті кинутися в бій. ВЛ’Хург вимагав від цієї ницої тварюки Г’Гугвунтта забрати назад слова, нечемно сказані на адресу його покійної матері.
Г’Гугвунтт ховався за завісою густих випаровувань.
У цю мить фраза "Усе життя – суцільне непорозуміння" досягла столу переговорів.
Зовсім випадково на мові ВЛ’Хурга вона означала одну страшну лайку, тож ворогуючим сторонам не лишалось нічого іншого, як розв’язати жахливу бійню, що затяглася б на багато століть.
Через кілька тисяч років, коли населення їхньої Галактики помітно зменшилось, воюючі сторони визнали прикру помилку, якої припустилися. Вони владнали непорозуміння, об’єднали свої флотилії й оголосили немилосердну війну нашій Галактиці. На той час стало абсолютно точно відомо, що саме вона є джерелом бузувірської фрази.
І ще кілька тисяч років могутні кораблі продирались крізь космічні хащі, аж поки досягли першої планети ворожої Галактики. Це була Земля. Із виттям кинулись вони на планету. Але – чи то внаслідок грубого прорахунку в масштабах, чи то в результаті іншого прорахунку – весь озброєний до зубів флот з’їло якесь цуценя.
Вчені, які досліджують причинно-наслідкові зв’язки в історії Всесвіту, схильні твердити, що такі прорахунки неминучі й що ми не в змозі цьому завадити.
"Це – життя", – пояснюють вони.
Короткочасний політ коридорами на аерокарі – і Слартібартфаст з Артуром підлетіли до дверей. Вони вийшли з аерокара й опинились у вітальні зі стендами й дипломами на стінах. Відразу ж на протилежному кінці вітальні спалахнуло яскраве світло й там відчинилися ще одні двері. Вони зайшли.
– Артуре, ти живий! – вигукнув чийсь голос.
– Хіба? – спантеличено озвався Артур. – То це ж чудово. Світло в кімнаті було тьмяне, і тільки через хвилину він зміг розгледіти Форда, Тріліан і Зафода. Вони сиділи за великим столом, заставленим розписними тарілками з дивовижними наїдками та екзотичними плодами і наминали за обидві щоки.
– Що з вами трапилося? – запитав Артур.
– Дрібниці, – промурмотів Зафод, обгризаючи підсмажену ніжку, – спочатку нас приспали, потім – прочистили клепки, а тепер хочуть ублаготворити нас частуванням. – Ось, – він видобув з каструлі кавалок м’яса, що ширив відразливий запах, – відбивна з носорога з Веги. Справжня смакота для любителів пангалактичної кулінарії.
– Але де господарі? – запитав Артур. – Я не бачу...
– Сідай до столу, землянине, – пропищав тоненький голосок. Артур озирнувся і раптом побачив.
– О Боже! – вигукнув він. – На столі миші!
Настала незручна мовчанка. Усі дивилися на Артура. Він же не міг відвести очей від двох келехів, у яких сиділо по білій мишці. Зрештою Артур відчув, що всі мовчать, й озирнув присутніх.
– Ой! – сказав він, зрозумівши, що повівся неввічливо. – Вибачте. Я... я не знав, що...
– Познайомся, Артуре, – прийшла на допомогу Тріліан, – це – Бенджі.
– Хелло, – сказала одна з мишей. Вона торкнулась вусиками сенсорного пристрою всередині келеху й він під’їхав до краю столу.
– А це – Френкі.
– Дуже приємно, – пропискотіла друга миша і теж підсунулась ближче.
– Невже, це ті ж... – Артур запитально поглянув на Тріліан.
– Так, – допомогла вона йому. – Це ті самі миші, яких я привезла із Землі. Тріліан поглянула на Артура, і йому здалося, що вона злегка знизала плечима.
– Передайте йому тацю з арктуріанським мегавіслюком. Слартібартфаст кахикнув.
– Перепрошую, – почав він.
– Дякуємо вам, Слартібартфасте, – пискнув Бенджі, – ви вільні.
– Що? Ох,... так, звичайно, – він розгубився, не сподіваючись, що його так зразу відшиють. – Іду до своїх улюблених фіордів.
– Здається, у цьому не буде потреби, – пропискотів Френкі. – Ми, очевидно, відмовимося від Землі № 2, – він подивився червоними очима на Артура. – Тепер ми знайшли аборигена, який перебував на планеті до останньої хвилини.
– Що? – загорлав Слартібартфаст. – Невже ви так вважаєте! Моя майстерня захаращена тисячами льодовиків, які я хочу помістити в Африку.
– Чудово! – сказав Френкі. – Тоді перш, ніж ви їх демонтуєте, покатайтеся на лижах.
– На лижах! – розпачливо вигукнув старий. – Але ж це – шедевр! Ламані лінії скель, крижані шпилі, бездонні ущелини! Їздити по витворах мистецтва – блюзнірство.
– Дякуємо, Слартібартфасте, – повторив сухо Бенджі, – можете йти.
– Так, сер, – старий вклонився. – Дякую вам, сер. Прощавайте, землянине, – він махнув рукою Артурові, – сподіваюсь, що ваше життя невдовзі владнається.
Кивнувши іншим, він вийшов похнюплений. Артур журливо подивився вслід. Усе трапилося так швидко, що він навіть не встиг подякувати старому за прийом.
– А тепер, – сказав Бенджі, – за роботу! Форд і Зафод цокнулися склянками.
– За роботу! – підхопили вони.
– Не зрозумів, – сказав Бенджі.
– Пардон, я думав, що ви пропонуєте тост, – Форд обвів поглядом товаришів.
Миші нетерпляче забігали в своїх келехах. Зрештою вони заспокоїлись, і Бенджі звернувся до Артура з такими словами:
– Землянине, я змалюю тобі ситуацію двома словами. Як тобі відомо, останніх десять мільйонів років ми здійснювали безпосереднє керівництво твоєю планетою. І все це для того, щоб сформулювати це кляте Вічне Питання.
– Навіщо? – запитав Артур.
– Ми вже про це думали, – пояснив Френкі. – Але одержана відповідь не стикується з таким запитанням.
– Ні, ви мене не зрозуміли, – пояснив Артур, – я запитав, навіщо вам усе це?
– Он ви про що, – сказав Френкі. – Гадаю, спонукала нас звичка бути чесними з собою. Справа в тім, що ми по зав’язку ситі чеканням, і нам зовсім не всміхається все починати спочатку через цих вогонів, що вийшли на стежку війни. Від одного їхнього імені в мене зводить щелепи! Нам з Бенджі ще пощастило: ми встигли завершити свій шмат роботи і вчасно вилетіли з Землі на короткі канікули. Ваші друзі люб’язно допомогли нам дістатися до Магратеї.
– Магратея – вхід до нашого виміру, – пояснив Бенджі.
– Коли ми зв’язались зі своїми, – провадив його колега, – нам запропонували дуже вигідний контракт по організації п’ятивимірного гала-шоу – мосту між Магратеєю й нашою Галактикою. Ми не можемо пропустити такої нагоди.
– Я б теж не упустив, – сказав Зафод. – А ти, Форде?
– Ще б пак, – відповів Форд. – Я б учепився в неї зубами. Артур подивився на них, міркуючи, до чого це вони ведуть.
– Але для шоу нам потрібен
– Уяви собі, що вони сидять у студії, в затишній обстановці і кажуть, що їм відома Відповідь на Питання про Суть Життя, Існування Всесвіту й про Усе Інше. Це – чудово! Але якщо вони зрештою признаються, що Відповідь – "сорок два", шоу одразу ж скінчиться. Ніякого продовження.
– Нам треба, щоб усе хоча б
– Знаєте що? – вигукнув Артур. – Якщо Вічне Питання повинне лише виглядати переконливо, то знаєте, як це зветься? Мишачим шарудінням. Миші наїжачились.