Дуглас Адамс – Путівник по Галактиці для космотуристів (страница 31)
– Він сказав, що бути поліцейським нелегка справа.
– Зрозуміло, що так. Але то вже його клопіт.
– Я теж так вважаю.
– Алло, послухайте, – закричав Форд, – у нас задосить власних клопотів. Нічого на нас перекладати ще й ваші. Пауза. Тоді – голос.
– Тепер вислухайте мене, – лунав голос. – Вам пощастило, що ви маєте справу не з бовдурами, а з людьми інтелігентними. Ці кретини давно б вас застрелили. Вони спершу стріляють, а потім думають. Як на мене, то ми б могли заприязнитись, якби мали трохи більше часу. Ми не з тих поліцаїв, що вештаються по всіх усюдах і стріляють людей, щоб потім похвалятися подвигами у портових шинках. Ми влаштовані інакше – спочатку стріляємо, а тоді годинами не можемо знайти собі місця від докорів совісті.
– А я до того ж пишу романи, – гукнув другий поліцейський, – щоправда, досі не вдалося нічого надрукувати. Тож попереджаю: зі мною не жартуйте! Форд вирячив очі.
– Що це за хлопці?
– Не знаю. Краще б вони вже стріляли! – похмуро відповів Зафод.
– Значить, робимо так, – загукав голос. – Ви виходите поодинці з піднятими руками. Тільки без дурниць, або ж ми перетворимо вас на решето.
– А що вам більше до вподоби? – запитав Форд.
Через мілісекунду повітря знову наповнилося озоном від бластерних черг, що влучали в комп’ютерний блок.
Стрілянина тривала кілька секунд. Коли вона нарешті вщухла, луна пострілів котилася ще кілька секунд.
– Живі?! – гукнув один із поліцейських.
– Так, – почулася відповідь.
– Лише не подумайте, що нам це дає велике задоволення, – гукнув другий.
– Ми так не думаємо, – запевнив Форд.
– Слухай-но, Бібльброксе. Уважно.
– Це ще навіщо? – гукнув Зафод.
– А для того, – прокричав поліцейський, – що я тобі зараз одну розумну річ скажу, ти не ображайся. Тож, або ви здаєтесь, і ми вас трохи відлупцюємо. Зовсім трохи – ми ж проти фізичного насильства. Або ж ми зараз підірвемо цю чортову планету з усим мотлохом, а заодно ще кілька інших.
– Але це божевілля! – верескнула Тріліан. Ви цього не зробите!
– Ще й як зробимо, – запевнив її поліцейський. – Правда ж зробимо? – спитав він свого напарника.
– Звичайно, які можуть бути сумніви, – відповів той.
– Але навіщо? – запитала Тріліан.
– Бо навіть таким високоосвіченим лібералам, як ми, слід виконувати свій обов’язок.
– Я їм не вірю, – промимрив Зафод, хитаючи головами.
– Ну то що, іще постріляємо? – запитав один поліцейський у іншого.
– Чому б ні?
І вони знову натисли на гашетки.
Тріскотня і спека сягнули апогею. Поступово стіна блока буфетного регістру почала стікати на підлогу, язики розплавленого металу підступали до ніг. Втікачі притислись один до одного тісніше. Вони чекали свого кінця.
Розділ 33
Але кінець так і не настав, принаймні поки що.
Раптом, мов по команді, стрілянина припинилась. У тиші, що запала, виразно пролунав придушений стогін, за ним глухий удар. Усі четверо обмінялися здивованими поглядами.
– Що сталося? – запитав Артур.
– Мабуть, їм набридло стріляти, – сказав Зафод, знизавши плечима.
– Чому?
– Не знаю. Чому б тобі не піти й не розпитати про все у них?
– Е ні.
Вони почекали.
– Алло, – гукнув Форд. Ніякої відповіді.
– Дивно.
– Може, це пастка?
– Вони б до такого не додумалися.
– А що це гупнуло?
– Не знаю. Почекали ще трохи.
– Добре, – сказав Форд, – я піду у розвідку. Він оглянув інших.
– Чому ніхто не каже: "
Ніхто не промовив ані слова.
– Гаразд, – Форд підвівся на повний зріст.
Нічого не сталося.
І через секунду чи дві теж нічого не сталося. Форд, напружуючи зір, вдивлявся в густий дим, що йшов з палаючого комп’ютера.
Обережно він вийшов на відкритий простір.
Нічого не сталося.
За двадцять футів лежало тіло в скафандрі. Поліцейський простягся, широко розкинувши руки. Приблизно на такій самій відстані з протилежного боку лежав другий поліцейський. Більше нікого не було видно.
Саме це й викликало найбільші підозри.
Крадучись, Форд наблизився до нерухомого поліцейського. Той не подавав ознак життя, лежав нерухомо. Форд підійшов упритул і наступив на пістолет, затиснутий у руці. Він нахилився й витяг зброю з покоцюрблених пальців.
Поліцейський був мертвий.
Оглянувши його, Форд зрозумів, що він з Капи Благулона, – мешканцям цієї планети у бідній на кисень атмосфері Магратеї доводилось носити скафандр і дихати метановою сумішшю.
Електронна мінісистема життєзабезпечення була повністю виведена з ладу.
– Дивно, – подумав Форд. Він знав, що кожна індивідуальна система безпосередньо з’єднується з центральним бортовим комп’ютером за допомогою інфрадельтахвиль. Такий зв’язок вважався надзвичайно надійним, позбавленим впливу будь-яких випадковостей. Вивести її з ладу могли хіба що перешкоди в діапазоні, але таких випадків у практиці використання інфрадельтахвиль зареєстровано не було.
Форд оглянув другий труп. І тут сталося щось неймовірне. Сталося, мабуть, одночасно.
Друзі були так само здивовані, як і Форд, але причина смерті їх не зацікавила.
– Гайда звідси, – сказав Зафод. – Якщо вони прилетіли сюди за нами, то скоро тут буде підкріплення. – 3 цими словами він вихопив бластер, перетворив безневинний арифмометр, що випадково уцілів, на пару й вибіг у коридор. Він мало не зробив решето з аерокара, який стояв за дверима.
Аерокар був порожній. Він належав Слартібартфасту.
На панелі приладів була пришпилена записка з намальованою стрілкою.