Дуглас Адамс – Путівник по Галактиці для космотуристів (страница 10)
–
–
– Що за галас?
– Це я кричу, – вигукнув Артур.
– Ні! Не ти, – прошепотів Форд. – Здається, ми вляпалися. За дверима почулися кроки.
– Дентразі? – перейшов на шепіт Артур.
– Ні, вони не носять взуття на залізних підборах.
– Хто ж це?
– Якщо пощастить, то вогони одразу викинуть нас за борт.
– А якщо ні?
– Якщо ні, – Форд спохмурнів, – і капітан не жартував відносно того, що він прочитає нам свої вірші, то…
Розділ 7
За якістю вогонська поезія посідає у Всесвіті третє місце з кінця. Друге місце стійко утримують ацготи Крії. Коли перший поет Крії – маестро Хрюканос Вітроутробний закінчив декламувати поему "Ода грудочці шпаклівки, яку одного прекрасного ранку я знайшов у себе під пахвою", четверо слухачів померли від внутрішнього крововиливу. Президент Середньогалактичного Комітету Красних Мистецтв вижив лише завдяки тому, що своєчасно встиг перегризти собі одну з ніг. Хрюканос, як повідомлялось, був "розчарований" прохолодним прийомом. Він приготувався приголомшити публіку двадцятитомною епічною поемою "Мої улюблені банні бульки", але трапилось непередбачене. Збунтувався його власний шлунок. Пряма кишка, рятуючи життя й цивілізацію, зав’язалась вузлом на артеріях, що живлять мозок.
Найбридкіші ж віршики з усіх, які будь-коли були написані, зникли разом із своїм творцем – Паулою Ненсі Мільстоун Дженнінгс (м. Грінбридж, графство Есекс, Англія) – при знищенні планети Земля.
Простетник Вогон Джелтц повільно розтяг вуста у подобі посмішки. Він посміхався так ретельно зовсім не з бажання створити ефект. Просто забув послідовність м’язових зусиль. Він уже трохи розслабився після того, як нагримав на полонених для профілактики, і тепер почувався значно краще. Крім того, на нього очікувала маленька розвага.
Полонених прив’язали до "поетичних крісел" – пристосувань для кращого сприйняття віршів. Вогони не мали особливих ілюзій щодо того, як сприймають їхню поезію інші. Спершу вони писали вірші з надією довести цивілізованому світові, що у них є підстави називатись культурною расою, але тепер їхня поетична діяльність мала на меті лиш одне: витворювати вірші, нестерпні для слухачів.
По чолу Форда Префекта котилися великі краплини холодного поту. На скронях приліпилася електроди датчиків, приєднаних до купи електронного обладнання – підсилювачів фантазії, модуляторів уяви, алітеративних випрямлювачів і протиставлюючих дамперів. Усе це призначалось для підсилення якісного сприйняття поезії. Жоден нюанс авторської думки не повинен обійти невдячного слухача.
Артура Дента проймала нервова трясця. Він і уявлення не мав про випробування, яке чекала на цього, але з досвіду знав, що події мають тенденцію розгортатися від поганого до гіршого.
І вогон почав. Огидним пасажем.
О мужеложка – лісова смердючка, – продекламував він. Форд забився в корчах. Ефект виявився гірший, ніж він сподівався.
– Твоє лайно лижу я і ковтаю, Як трупний мед Із мертвої бджоли.
– Aaaaapppxxxxx, – викручувався Форд Префект. Він закинув голову, з рота падали клапті піни. Біль накочувався хвилями, потім відступав. На мить, коли до нього повернулась свідомість, він побачив, що поруч б’ється в корчах його друг. Він зціпив зуби.
– О, вирви швидше, заклинаю. Гноївки дух з моєї кишки, – провадив безжалісний вогон. – І нутросмороди мої докинь у фарш гидоти Та ще додай холерної блювоти.
Його голос загримів у патетичному захваті:
– Спогань мене своїми бридотами, А я тебе почастую нечистотами.
– Нннннннннннніііііііііііііііііі, – заволав Форд Префект, коли останні, підсилені електронікою, поетичні образи завершальної строфи заполонили його мозок. Тіло востаннє сіпнулось і обм’якло.
Артур теж не подавав ознак життя.
– А зараз, земляни, – завуркотів вогон (він не здогадувався, що з двох його полонених лише Артур народився на Землі, втім, йому було глибоко байдуже, звідки вони родом), – вибирайте – або жахлива смерть у безповітряному просторі, або ж.., – він помовчав, щоб нагнати побільше жаху, – або ж ви розповісте, як вам сподобались вірші.
Він знову посміхнувся й відкинувся у кріслі, аби сповна насолодитися реакцією на свої слова.
Форд жадібно хапав ротом повітря. Він провів набряклим язиком по пересохлому піднебінню й застогнав.
– Цілком пристойні вірші, – бадьоро промовив Артур. Стогін раптово увірвався.
Вогон здивовано підняв брову так, що вона затулила йому ніс, і це зробило його трохи менш огидним.
Такого повороту ніхто не чекав.
– Справді? – пробелькотів приголомшений вогон.
– Звичайно, – стверджував Артур, – окремі метафізичні образи, як на мене, дуже переконливі.
Форд поступово почав виходити із ступору, і мозок його вже працював над новим варіантом. Трохи фантазії – і їм пощастить виплутатися навіть із цього безвихідного становища.
– Продовжуйте... – вогон був улещений.
– О, так... еее... досить незвичайний розмір, – продовжував Артур, – сміливо контрастує з... еее.., – він затявся.
– ...контрастує з сюрреалізмом основної метафори, такої притаманної ...е.., – кинувся Форд на допомогу другові, але теж заплутався.
– ...гуманізмові...
– ...вогонізмові... – засичав Форд.
– О, так, даруйте, вогонізмові чуйній душі поета, – Артур відчув новий сплеск натхнення, – який пронизує увесь вірш, то затіняючи, то наголошуючи нюанси, піднімає їх до висот фундаментальної дихотомії, – він досяг вершини фрази, – від чого у слухача виникає глибоке і живе сприйняття... сприйняття... е... – натхнення раптом полишило його.
– ...того, чому присвячено вірш, – довершив Форд останній удар. – Добре спрацювали, старий, – прошепотів він убік.
Вогон пильно подивився на полонених. На мить його ница, расистська душа відтанула. Але лише на мить. Ні, подумав він, рішення міняти пізно.
– То ви хочете сказати, – мовив він голосом, подібним до рипіння нейлонової сорочки, яку кицька дере пазурями, – ви хочете сказати, що я пишу вірші лише тому, що в глибині свого безжалісного і ницього єства прагну любові?
– Справді так, – Форд стримав нервовий усміх, – хіба не всі ми десь у глибині... е...
Вогон підстрибнув.
– Помиляєтесь, панове, – закричав він. – Я пишу вірші саме для того, щоб позбавити любові своє безжалісне і нице єство. А зараз я вас викину за борт. Варта! Відвести цих волоцюг до шлюзу № 3 і викинути геть.
– Що? – не повірив своїм вухам Форд.
Молодий вартовий з гору заввишки виник позаду і одним помахом руки вихопив їх із крісел.
– Але ви не посмієте викинути нас у відкритий космос, – закричав Форд. – Ми пишемо книжку.
– Опиратися марно! – гаркнув вартовий. Це була перша фраза, якої він навчився, коли вступив до лав сторожового корпусу вогонів.
Капітан споглядав усе подальше з підкресленою байдужістю. Артур у відчаї озирався довкола, шукаючи підтримки.
– Я не можу зараз помирати! – заволав він. – У мене болить голова. Не можу ж я з’явитися на небесах із головним болем. Я не матиму ніякого задоволення!
Вартовий міцно тримав величезними ручищами полонених, що пручалися. Він поклав низький уклін капітанській спині і попрямував із рубки. Грюкнули сталеві двері. Капітан лишився сам. Він щось бубонів собі під ніс, вдоволено поплескуючи зошит із віршами.
– Хм.. контрастує з сюрреалізмом основної метафори.., – на мить він замислився, тоді вуста його розплилися в зловісній усмішці. – Треба було з них ще познущатись перед смертю.
Звуки відчайдушного опору двох гуманоїдів, затиснутих під гумовими вогонськими пахвами, відлунювали у сталевому коридорі.
– Хай тобі біс! – простогнав скручений Артур. – Відпусти мене, звірюко! Вартовий незворушно прямував далі.
– Не бійся, – прохрипів Форд, – я зараз щось придумаю, – але його тон не обнадіював.
– Опиратися марно! – гаркнув про всяк випадок вартовий.
– І помовч краще, – видушив із себе Форд. – Хіба можна продуктивно мислити, коли ти варнякаєш чорті-що?
– Боже, – простогнав Артур, – хотів би я подивитись на тебе, якби сьогодні знищили твою планету. Я планував провести цей день зовсім інакше. Спочатку – почитати в ліжку, потім – розчесати собаку. Зараз лише чотири години, а мене вже хочуть викинути з НЛО, та ще за шість світлових років від решток Землі, – він захрипів, бо вогон затис його сильніше.
– Гаразд, гаразд, – заспокоював Форд, – без паніки!
– Хто тут балакає про паніку? – обурився Артур. – Знаю, що ти скажеш – не треба нудити світом. Усе влаштується. Треба звикнути до обставин.
– Замовкни, Артур, ти впадаєш у істерику! – Форд спробував зосередитись, але цієї миті вогон гаркнув знову: