Дуглас Адамс – Путівник по Галактиці для космотуристів (страница 11)

– Чинити опір марно!

– І ти теж замовкни! – відрізав Форд.

– Чинити опір марно!

– Слухай, друже, спочинь, – сказав Форд. Він вигнувся, щоб зазирнути в очі своєму катові. У голові йому сяйнула думка.

– Ти маєш від цього задоволення? – запитав він раптом. Вогон закляк на місці з ідіотським виразом на обличчі.

– Задоволення? – прогудів він. – У якому розумінні?

– У тому розумінні, – пояснив Форд, – чи тобі це подобається? Горлати, марширувати, викидати людей з кораблів...

Вогон утупився у низьку сталеву стелю, волохаті брови його майже повністю зійшлися, відбиваючи напружену роботу мозку. Він роззявив рота.

– Живеться мені непогано, – вимовив він зрештою.

– Та вже ж, – погодився Форд.

– Форде, що ти замислив? – запитав пошепки Артур.

– Нічого, просто проводжу соціологічне дослідження, – відказав той. – Тож живеться тобі непогано. Далі? – поновив він перервану розмову.

Вогон подивився на нього згори униз. Думки неквапно текли по його нечисленних звивинах.

– Так, – повторив він. – Але часом буває, я почуваюсь паскудно. Хоча... – він замислився, і як наслідок знову почав вивчати стелю, – хоча горлати мені подобається. – Він наповнив повітрям легені й гаркнув: – Чинити опір мар...

– Ну, звичайно, це ми вже чули, – поспішив зупинити його Форд. – Гарно ж це у тебе виходить! Але якщо частіше тобі паскудно, – Форд говорив навмисне повільно – щоб усі слова досягли мети, – заради чого ти так чиниш? Заради дівчини? Заради служби? Заради чоловічого самоствердження? Чи, може, ти вважаєш, що нудотній щоденній рутині немає кращої альтернативи?

Артур переводив погляд з одного обличчя на інше. Він нічого не розумів.

– Е.., – промимрив вартовий, – е... е... не знаю. Я думаю... мені здається... я просто виконую накази. Моя тітка завжди казала, що військова служба – прекрасне заняття для молодого вогона. Дають уніформу, портупею, бластер... і думати ні про що не треба...

– От бачиш, Артуре, – сказав Форд із виглядом людини, що нарешті знайшла правильну відповідь, – а ти вважаєш, що в тебе одного є проблеми.

Артур подумав, що правильніше було б сказати, що в нього були проблеми. Якщо відкинути проблеми, пов’язані із зруйнуванням Землі, і те, що зараз вогон майже задушив його, у нього не було ніяких проблем. А коли його й зовсім викинуть у космос...

– Спробуй стати на його місце, – не вгавав Форд. – На місце нашого бідолашного друга, життя якого цілком складається із марширування й викидання людей з кораблів...

– І горлання, – додав вартовий.

– Звичайно. І горлання, – погодився Форд. Він приязно поплескав по товстезній руці, що стискала його шию.

– ...А він навіть не розуміє, заради чого усе це! Артур погодився, що це досить-таки прикро. Погодився кивком голови, бо говорити не мав сили,

– Ну, коли ви мені співчуваєте, я гадаю...

– Молодець, – підбадьорив його Форд.

– Але ж, – загудів він знову, – що ви пропонуєте?

– Усе дуже просто! – Форд говорив бадьоро, але повільно. – Слід лише не робити те, що не приносить тобі насолоди. Піди і скажи їм, – вів він далі, – що не будеш виконувати більше ідіотські накази, – він не встиг розвинути свою думку, бо напружена розумова робота вимагала від вогона м’язових зусиль,

– Ууууууууууууммммммммнннннннн, – промимрив вартовий, – мені не до душі подібні розмови.

Форд зрозумів, що рятівний круг вислизає у нього з рук.

– Послухай, друже, дай час, – заторохтів він, – це лише початок. Ми ще багато чого можемо тобі розповісти.

Вартовий знову стиснув їх своїми ручиськами і, згадавши про наказ доставити полонених у шлюзову камеру, попрямував туди. Форд явно допік його до живого.

– Якщо вам байдуже, – сказав він, – то я спочатку виконаю наказ, а тоді повернусь до себе і погорлаю досхочу.

Форду Префекту зовсім було не байдуже.

– Зажди, послухай, – заговорив він швидше. І не так бадьоро.

– Ооооооооооххххххххх, – сказав Артур, не маючи нічого конкретного на меті.

– Та постривай, – не вгавав Форд, – адже на світі так багато цікавого. Музика і живопис, наприклад. Хрррр!

– Чинити опір марно! – гаркнув вартовий. Тоді додав: – Знаєте, якщо все піде гладко, то мене, чого доброго, ще призначать старшим офіцером-горланом. А вакансій і на посаду офіцерів-негорланів не так багато. Краще я буду мовчати.

Вони підійшли до шлюзу – масивного круглого люка. Вартовий почаклував над замком, і люк відсунувсь убік.

– Дякую за пораду, – сказав вогон. – Бувайте! – І він проштовхнув Форда і Артура через люк у маленьку камеру. Артур, важко дихаючи, упав на сталеву підлогу, Форд кинувся до люка й підставив плече під кришку, що зачинялася.

– Але ж послухай, – закричав він вартовому, – існує величезна кількість речей, про які ти не маєш щонайменшої уяви... Що ти скажеш на.., – він відчайдушно копирсався у пам’яті, шукаючи якийсь переконливий приклад. На думку спала мелодія, яку він чув лише в обробці, – П’яту симфонію Бетховена.

– Та-та-та-там, – проспівав він. – Невже в тобі нічого не зворухнулось?

– Нічого, – відповів вартовий, – анічогісінько. Але я проспіваю це своїй тітці.

Він, може, і сказав ще щось, але слова його загубились назавжди. Цієї миті кришка щільно причинилась, раптово зникли усі зовнішні звуки, крім віддаленого гуркоту двигунів.

Форд роззирався довкола, переводячи подих.

– У хлопця великі задатки, – він притулився до холодної стіни шлюзу, – так я й думав.

Артур лежав там, де впав, не підводячи голови. Чулося лише його важке дихання.

– Тепер нам гаплик, так?

– Так, – луною озвався Форд, – гаплик.

– Ти так нічого й не придумав? Ти казав, що збираєшся щось вчинити? У тебе є план?

– О, так, у мене є план, – зітхнув Форд. Артур очікуюче поглянув на нього.

– Але, на жаль, щоб його здійснити, нам треба було залишитися з того боку цього чортового люка, – він пхнув кришку ногою.

– Це був гарний план?

– Чудовий.

– Розкажи.

– Я не встиг продумати деякі дрібниці. Надто мало часу.

– Ну, ...а що ж далі? – запитав Артур.

– Далі? Через кілька секунд ця штука попереду відчиниться, і нас виштовхнуть прямісінько у відкритий космос. Боюсь, що нам не лишиться нічого іншого, як померти від задухи. Щоправда, коли глибоко вдихнути, то можна протриматись зайвих тридцять секунд.., – сказав Форд.

Він заклав руки за спину, закинув голову й почав наспівувати стародавній бойовий бетельгейзький гімн. Раптом Форд здався Артурові зовсім чужим.

– Отож, – підсумував Артур, – скоро ми помремо.

– Так, – кивнув Форд, – якщо тільки... Ні! Стривай! – і він кинувся до протилежної стіни, до чогось, що була поза увагою Артура. – Що це за перемикач? – заволав він.

– Що! Де? – вигукнув Артур, озираючись довкола.

– Ні, нічого. Я пожартував, – сказав Форд. – Звичайно, ми помремо. Він притулився до стіни і продовжував наспівувати з того самого місця, на якому зупинився.

– Знаєш, – сказав Артур, – за подібних обставин, коли я зачинений у шлюзовому відсіці вогонського корабля разом з товаришем з Бетельгейзе і через кілька секунд на мене чекає жахлива смерть у відкритому космосі, то я починаю жалкувати, що в дитинстві не зважав на мамині поради.

– А що ж вона тобі говорила?

– Не знаю. Я ж не слухав.