Дуглас Адамс – Бувайте, і дякуємо за рибу (страница 10)
— Після третього удару буде…
Наступні двадцять хвилин він сидів і спостерігав за тим, як простір між кораблем та Іпаном зменшується. В цей час комп'ютер докучав Фордові, вивергаючи потоки чисел, за якими встановлювалась траєкторія навколо маленького супутника. По ній він буде обертатись у вічній темряві.
— Одна… п'ятдесят дев'ять…
Його початковим планом було вимкнути всі зовнішні сигнали і випромінювання, яке надходить від корабля, щоб бути настільки непомітним, що лише впритул можна було б розгледіти корабель. Але у Форда з'явилась ідея, яка йому більше сподобалась. Його корабель тепер буде випромінювати один вузенький безперервний промінь, який буде передавати вхідний часовий сигнал на планету, з якої цей сигнал і походить. До неї він надійде аж через чотириста світлових років, але коли надійде, то точно спричинить багато метушні.
— Біп… біп… біп.
Він хихикнув.
Форд не вважав себе людиною, яка полюбляє посміюватись і хихотіти, але мусив визнати, що посміювався і хихотів майже безперервно ось уже більш ніж пів години.
— Після третього удару…
Корабель уже майже ідеально увійшов на свої орбіту навколо маленького, відомого, але ніколи не відвідуваного супутника. Майже ідеально.
Залишалось лише одне. Він знову запустив комп'ютерну симуляцію запуску маленької рятувальної шлюпки: балансування дій, реакцій, дотичних сил, всю математичну поезію руху. І, на його думку, все було чудово.
Перед тим як піти, він вимкнув світло.
Перед тим як його маленька, схожа на сигару, рятувальна шлюпка відстикувалась і почала свою триденну мандрівку до орбітальної космічної станції Порт Сезефрон, корабель за кілька секунд випустив вузенький довгий промінь, який почав свою, ще довшу мандрівку.
— Після третього удару буде дві… тридцять… і п'ятдесят секунд.
Він посміювався і хихотів. Хоча міг би реготати на все горло, якби мав достатньо простору для цього.
— Біп… біп… біп.
— Квітневі зливи я особливо ненавиджу.
Артур крадькома пирхнув, чоловік, здавалось, твердо вирішив поговорити з ним. Він поцікавився, чи йому слід пересісти за інший столик, але здається жодного вільного в кафе вже не залишилося.
Чоловік шалено розмішував каву.
— Прокляті квітневі дощі. Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу.
Артур втупився у вікно насупившись. Легенький, сонячний дощик накрапав над автомагістраллю. Ось вже два місяці, як він повернувся додому. Сповзти назад до старого життя насправді було сміхотворно легко. У людей, як виявляється, надзвичайно коротка пам'ять. І він не був виключенням. Вісім років божевільних мандрівок по Галактиці тепер здавалися не більш ніж поганим сном, чи швидше схожими на фільм, який він записав на касету і поклав за шафу і більш ніколи не дивився.
Лише один ефект затримався: він був радий, що повернувся додому. Тепер, коли земна атмосфера щільно зімкнулась над його головою, він думав, звісно помилково, що всі звичні речі дають йому незвичну насолоду. Споглядаючи сріблясте мерехтіння краплин дощу, він відчув, що повинен протестувати.
— Якщо чесно, то мені вони подобаються, — раптово сказав Артур, — і з доволі очевидних причин. Краплини легенькі і освіжаючі. Вони мерехтять і допомагають почуватися краще.
Чоловік глузливо пирхнув.
— Всі так кажуть, — повідомив він, із сердитим поглядом, зі свого кутка.
Він був водієм вантажівки. Артур знав це, тому що чоловік сам зауважив:
— Я водій вантажівки. І я ненавиджу їздити в дощ. Оце так іронія, га? Проклята іронія.
Якщо в його зауваженні і було щось нелогічне, Артур все одно не зміг визначити, що саме, тому просто пробурчав щось дружнє, але не підбадьорююче.
Хоча водій, як був нестриманий так і залишився.
— Всі вони так кажуть про ці прокляті квітневі дощі, сказав той знову. — Такі триклято чудові, такі триклято освіжаючі, така триклята чарівна погода.
Він нахилився вперед, і скривив лице так, наче збирався сказати щось про уряд.
— Що я хочу дізнатися, так це, — не вгавав він, — якщо на вулиці збирається чудова погода,
Артур здався. Він вирішив покинути свою каву, яка була надто гарячою, щоб пити її зараз, і надто кепською, щоб пити холодною
— Ну, що ж, — сказав він, і піднявся з-за столу. — Бувай.
Він зайшов до магазину на станції техобслуговування, пройшов через автопарк до машини, зазначивши, що він в цей час насолоджується легкою грою дощу на лиці. Над пагорбами Девона, він помітив, навіть з'явилась ледь помітна веселка. Він насолоджувався цим також.
Артур заліз до свого потертого, але обожнюваного старого чорного Гольфа GTi, вдарив по газам, промчав повз острівці заправних колонок і виїхав на слизьку дорогу до автомагістралі.
Він і надалі думав, що атмосфера Землі замкнулась над його головою остаточно. А дарма.
Він і надалі думав, що зможе залишити позаду складну павутину нерішучості і невпевненості, в яку його затягнули галактичні подорожі. А дарма.
Він і надалі думав, що зможе забути що ця велика, важка, жирна, брудна, оповита веселками Земля, — всього на всього мікроскопічна крапка на мікроскопічній крапці, загубленій в неуявних нескінченних просторах Всесвіту. А дарма.
Він їхав далі, щось мугикав під ніс, і дарма думав, що минулі пригоди не повернуться.
Причина, через яку все було дарма, стояла біля слизької дороги з парасолькою.
В Артура відвисла щелепа. Він вивихнув ногу об педаль газу, його занесло, а машина ледве не перекинулась.
— Фенні! — закричав він.
Ледве уникнувши зіткнення всією машиною, він натомість влучно поцілив в неї дверима, коли потягнувся, щоб відчинити їх.
Удар змусив її випустити парасольку, яка наче дика, полетіла вздовж дороги.
— От лайно! — крикнув Артур, коли бажаючи допомогти, він вистрибнув зі своїх дверей, його ледве не перечавив «МакКіна перевезення в будь-яку погоду», і він з жахом спостерігав, як парасольку Фенні роздавили натомість.
Вантажівка потроху зникала з поля зору.
А парасолька валялась на дорозі наче роздавлений хатній павук. Легенькі пориви вітру змушували її ще трохи сіпатись.
Артур підняв парасольку.
— Ех, — сказав він. Це не сильно допомогло повернути річ назад власниці.
— Звідки ти знаєш моє ім'я? — запитала вона.
— Ем, ну…, — сказав він. — Слухай, я дістану тобі нову…
Він поглянув на неї і замовк.
Вона була досить високою, з темним волоссям, яке спадало хвильками на серйозне лице. Стоячи отак, дівчина здавалась майже похмурою, наче статуя в англійському садку, яку поставили в честь відомої, але не дуже популярної події. Вона мала ефект, ніби дивилась на щось інше, ніж те, на що здавалося, що вона дивиться.
Але коли вона посміхнулась, ось як зараз, це було так, наче вона раптом прибула звідкілясь. Теплота і життя залили її обличчя і неймовірно витончений рух тіла. Ефект був вражаюче збентежуючий, і він здивував Артура, як ніколи в житті.
Вона посміхнулася, закинула свою сумку на заднє сидіння, а сама застрибнула на переднє.
— Не хвилюйся за парасольку, — сказала дівчина, сівши до машини. — Це братова, вона йому все одно не подобалась, і він все рівно її мені не дав би. — Вона засміялась і затягла ремінь безпеки. — Ти не друг мого брата, чи не так?
— Ні.
Її голос, був єдиною її частиною, яка не сказала: «Добре».
Її присутність тут, в авто, його авто, було дуже незвичним для Артура. Він почувався так, наче дозволив авто поволі вислизати, наче йому було важко думати чи дихати, і він сподівався, що жодна з цих функцій не була життєво важливою для керування авто, бо в іншому випадку вони були в халепі.
Те що він відчув в іншому авто, авто її брата, тоді коли він якраз повернувся виснажений і спантеличений від тих кошмарних років, які провів серед зірок і космічних подорожей, було не відчуття неврівноваженості, або якщо то все таки було воно, то тепер він був вдвічі неврівноваженіший, і міг, майже впевнено, повністю відкинути, не важливо що саме − те на чому балансують врівноважені люди.
— То… — сказав він, сподіваючись на захоплюючий початок розмови.
— Він мав мене підвезти — мій брат — але подзвонив і сказав, що не зможе. Я запитала про автобуси, але він почав шукати інформацію в календарі, а не в розкладі. Тому, я вирішила, що поїду автостопом. То…
— То…
— То так, я тут і опинилась. І що я хотіла б дізнатись, так це звідки ти знаєш як мене звати.