Дуглас Адамс – Бувайте, і дякуємо за рибу (страница 11)
— Думаю, нам слід спершу розібратися, — сказав Артур, оглянувся через плече і виїхав на автомагістраль, — куди тебе підвезти.
Дуже близько чи, на що він дуже сподівався, далеко. Близько — означало б, що вона живе десь поруч, а далеко — що він може підвезти її туди.
— Я б хотіла поїхати до Таунтона, — сказала вона, — будь ласка. Якщо ти не проти. Це недалеко. Ти можеш висадити мене біля…
— Ти живеш в
— Ні, в Лондоні, відповіла вона. — В мене потяг, менш ніж за годину.
Це було найгірше, що могло трапитись. Таунтон був лише в кількох хвилинах їзди звідси. Він запитав себе, що ж йому робити, і поки він цікавився, то раптом відчув, що каже: — О, я можу підвезти тебе до Лондона. Давай я підвезу тебе до Лондона…
Бездарний ідіот. Чому на Землі йому доводиться казати «давай», в такий дурний спосіб? Він вів себе наче дванадцятирічний.
— Ти їдеш до Лондона? — запитала вона.
— Я власне ні, — відповів він, — але…
Бездарний ідіот.
— Це дуже люб'язно з твого боку, — сказала вона, — але ні. Мені більше подобається подорожувати потягом.
І раптом вона зникла. Чи швидше, та частина її, яка повернула до життя зникла. Вона відсторонено дивилась у вікно і щось мугикала.
Він не міг в це повірити.
Тридцятисекундна розмова і все, він її втратив.
Я дорослий чоловік, подумав він, який поводиться прямо протилежно до століттями накопичених правил про те, як потрібно себе вести дорослому чоловіку.
Таунтон − 5 миль, повідомляв вказівник.
Артур вчепився в кермо настільки сильно, що машину почало похитувати. Він збирався зробити щось хвилююче.
— Фенні, — сказав він.
Вона повернула голову прямо на нього.
— Ти так мені і не сказав…
— Слухай, — сказав Артур, — я розповім тобі історію, яка буде звучати певною мірою дивно. Дуже дивно.
Вона все ще дивилась на нього, але нічого не казала.
— Слухай…
— Ти сам сказав.
— Справді? Ну. Є щось, про що я мушу з тобою поговорити, і щось, про що я мушу тобі розповісти… історія, яку я маю тобі розповісти…
Він молов нісенітницю.
— … вона займе більш ніж п'ять миль, — він трохи притишив голос під кінець фрази і сказав їй дещо нескладно, від страху.
— Ну що ж…
— Я припускаю, — сказав він, — просто припускаю, — він не знав, що трапиться далі, тому на його думку краще просто відкинутись назад і слухати, — що з однієї незвичної сторони ти дуже важлива для мене, і це, хоча ти про це навіть не здогадуєшся, дуже важливо для тебе, але все це не має значення, через те, що в нас є лише п'ять миль і я просто тупий ідіот, який не знає як сказати щось важливе тому, кого я щойно зустрів, при цьому не врізаючись у вантажівки. То що ти думаєш… — він замовк безпомічно, і подивився на неї, — Я… маю зробити?
— Слідкуй за дорогою! — скрикнула вона.
— От лайно!
Він ледве не врізався в бік вантажівки із сотнею італійських пральних машин.
— Я думаю, — сказала вона, зітхнувши з полегшенням, — мені слід пригостити тебе випивкою перед тим як від'їде мій потяг.
В станційних пабах, з невідомих причин, є щось таке похмуре, щось по-особливому неохайне. А ще особлива блідість пирогів зі свининою.
Гіршими за пироги зі свининою були лише сендвічі.
В Англії вкоренилась думка, що робити сендвічі цікавими, привабливими чи хоч якимось чином смачними − це щось гріховне, чим займаються лише іноземці.
«Зроби їх сухими»,− інструкція, яка закопана десь глибоко у національній свідомості, −«зроби їх гумовими. Якщо ви хочете зберегти бутерброди свіжими, то просто промийте їх раз в тиждень.»
Споживаючи під час ланчу сендвічі, в пабі, в суботу британці шукають як спокутувати національні гріхи. Вони не всі знають, які ж саме ці гріхи, та навіть і не горять бажанням взнати. Гріхи це не те, про що кожен воліє дізнатись. Але якими б їхні гріхи не були, вони більш ніж достатньо спокуті спожитими сендвічами.
Якщо є щось ще гірше за сендвічі, то це сосиски, які стоять відразу за ними. Безрадісні трубки, повні хрящів, які плавають у морі з чогось гарячого і сумного, притиснуті шпилькою у вигляді кухарського капелюха, який являє собою пам'ятку, про якогось шеф-кухаря, який ненавидів весь світ, і помер, забутий усіма, серед своїх котів на задвірках Стіпні.
Сосиски існували спеціально для тих, хто точно знав свої гріхи і хотів спокутувати щось конкретне.
— Десь має бути краще місце, — сказав Артур.
— Часу майже не залишилося, — сказала Фенні, поглянувши на годинник. — Мій потяг відправляється за пів години.
Вони сіли за маленький хиткий столик. На ньому залишилися кілька брудних кухлів і вологих підставок із надрукованими жартами. Артур взяв Фенні томатного соку, а собі пінту жовтої води з бульбашками. І пару сосисок. Він не знав навіщо. Він купив їх, щоб було чим займатись поки газ вийде з рідини.
Бармен вмочив здачу в озерце пива на барній стійці, за що Артур був особливо вдячний.
— Добре, — сказала Фенні, поглянувши на свій годинник, — розказуй, що ти там мусив розповісти.
Це прозвучало, наскільки можливо − надзвичайно скептично, і Артурове серце впало. Навряд чи найкращим рішенням буде спробувати пояснити їй, такій раптово холодній і закритій, що одного разу, під час чогось, схожого на позатілесний сон, він отримав здатність до телепатії і відчув її душевний розлад, який був пов'язаний з тим фактом, незважаючи на всю його суперечливість, що Землю було знищено, щоб побудувати нову гіперкосмічну магістраль, і про який знав на Землі лише він сам, фактично спостерігаючи цю подію із вогонського корабля, і крім того його тіло і розум нестерпно боліли за неї, і йому слід лягти спати з нею, на скільки в людських силах можливо, швидко.
— Фенні, — почав було він.
— А чи не бажаєте придбати кілька квитків нашої лотереї? Чи хоча б одненького.
Він різко поглянув вверх.
— Щоб зібрати гроші для Анджі, яка виходить на пенсію.
— Що?
— А також потребує апарат для діалізу.
До нього нахилилась доволі худенька жінка середнього віку, в манірному в'язаному вбранні і з манірною невеликою завивкою, з манірною невеликою посмішкою, яку напевне не раз облизували невеликі манірні песики.
Вона тримала маленьку книжечку з гардеробними квитками.
— Лише десять пенсів за один, — сказала вона, — тому ви можете придбати навіть два. Не залазячи до заначки!
Вона коротко і дзвінко засміялась, а потім незвично довго зітхнула. Слова «Не залазячи до заначки» очевидно дали їй більше задоволення ніж будь-що, з тих часів, як кілька солдатів було розквартировано до неї під час війни.
— Ее, так, звісно, — сказав Артур, похапцем риючись у кишені. Результатом цих дій стали кілька монет.
З повільністю, яка може довести до сказу будь-кого, і манірною театральністю, якщо таке визначення існувало, жінка відірвала два квитки і подала їх Артуру.
— Я
— Так, дякую, — сказав Артур, доволі грубо ховаючи квитки до кишені і поглядаючи на годинник.
Він повернувся до Фенні.
Це саме зробила і жінка з лотерейними білетами.
— А як що до вас, молода леді? — сказала вона. — Це на апарат діалізу для Анджі. Розумієте, вона виходить на пенсію. Так?
Вона розтягнула свою маленьку посмішку ще далі по лицю. Їй варто було б зупинись, такими зусиллями в неї скоро трісне шкіра.