Донато Карризи – Ловець тіні (страница 9)
Якомусь профану оті слова могли б здатися недозволеними, ніби викликаними щирим захопленням. Однак Моро просто уникав того, щоб припуститися помилки багатьох поліціянтів: недооцінити противника.
Віцеквестор вийшов з потоку світла проєктора, щоб поглянути на присутніх.
— Це вбивство скоєне не на сексуальному підґрунті. Попри те що вбивця вибрав парочку, яка кохалася, він не ґвалтує своїх жертв. Лікарі нас запевнили, що дівчина не зазнала насильства, а попередні результати автопсії виключають його і щодо юнака. Отже, наш злочинець, коли вбиває, не слідує інстинктові чи нетерплячці досягти оргазму. Він не мастурбує над тілами, якщо це те, на що ви сподіваєтеся. Убиває, зникає і насамперед — спостерігає. Від цієї миті й надалі спостерігає за нами, за поліцією. Він уже вийшов з тіні, знає, що не може дозволити собі помилок. Однак не тільки він під спостереженням, ми з вами — також. Зрештою переможе не найкращий, а той, хто зуміє скористатися помилками суперника. А в нього перед нами є перевага… — Віцеквестор крутнув зап’ястям, щоб показати присутнім наручного годинника. — Час. Ми повинні випередити цього сучого сина. Однак це не значить, що ми маємо поспішати. Поспіх — поганий спільник. Ми повинні діяти так само непередбачувано, як і він. Тільки так ми зможемо його зупинити. Тому що він — будьте певні! — вже замислив щось нове.
Він зупинив перегляд фотографій саме на останній — на передньому плані Діани Дельґаудіо.
Сандра уявила собі відчай дівчини, яка в напівпритомному, непорушному стані намагалася усвідомити, що ще жива. Дивлячись на її напружене обличчя, вона однак пригадала дивне відчуття, яке охопило її, поки вона робила ті знімки. Розмазаний від сліз макіяж був ще доволі прийнятним. Тіні на повіках, рум’яна, губна помада.
Так, там справді було щось неправильне.
— Погляньте як слід, — вів далі віцеквестор, урвавши її думки, — він це робить тому, що йому це подобається. Якщо Діана Дельґаудіо з якоїсь дивовижної причини зможе вижити, у нас буде свідок, здатний його впізнати.
Ніхто не прокоментував того твердження навіть простим кивком. Ішлося лише про малесеньку, приховану надію, та й годі.
Несподівано Моро звернувся до Сандри:
— Агентко Веґа.
— Слухаю, синьйоре.
— Ви добре виконали свою роботу сьогодні вранці.
Від того компліменту Сандрі стало незручно.
— Ми хочемо, щоб ви долучилися до нашої команди, агентко Веґа.
Вона боялася цього запрошення. Будь-хто з колег на її місці неймовірно зрадів би, якби йому запропонували місце в команді Моро. Але не вона.
— Не знаю, чи я здатна виправдати вашу довіру, синьйоре.
Стоячи в тіні, віцеквестор примружився, щоб краще її роздивитися:
— Зараз невдалий момент для скромності.
— Я не про скромність. Просто мені ще не доводилося працювати над злочинами такого характеру.
Сандра помітила, що комісар Креспі несхвально хитає головою.
Моро вказав на двері:
— Тоді сформулюймо це інакше: ви потрібні не нам, не членам команди ЦОС, ви потрібні двом іншим молодим особам, що живуть собі десь і гадки не мають, що невдовзі настане їхня черга. Тому що так воно й буде. Я це знаю, і ви теж, агентко Веґа. І оцією нашою дискусією ми з вами вже змарнували чимало часу, який у них ще є.
Він говорив рішуче. У Сандри не стало духу заперечити Моро. До того ж він уже відвернувся від неї, перейшовши до наступного питання.
— Наші спеціалісти завершують огляд місця злочину в сосняку біля Остії, потім ми зможемо проаналізувати всі деталі, визначити динаміку та
Віцеквестор першим рушив до дверей, за ним і решта посунула до виходу. А от Сандра надалі сиділа на своєму місці, дивлячись на фото Діани на екрані. Поки всі розходилися, вона не могла відвести погляду від того зображення. Їй кортіло, щоб хтось вимкнув проєктор, подальше відображення тих знімків здавалося недоцільним та образливим.
Моро організував для них щось на кшталт емотивного тренінгу, а наступного дня вимагав «тверезого і раціонального» мислення. Однак уже тепер від Діани Дельґаудіо не залишилося двадцятирічної дівчини зі своїми мріями, амбіціями, планами на майбутнє. Вона втратила свою особистість. Перетворилася на матеріал для розслідування, узагальнений образ людини, що стала об’єктом злочину, а тому можна було знехтувати визначенням «жертва», що поступово забувалося. Ота зміна відбулася саме тут, у всіх на очах, під час зборів.
«Звикання, — гірко подумала Сандра. — Антитіла, що допомагають копам пережити зло». Таким чином у той час, коли ніхто вже більше не звертав уваги на фото Діани, поліціянтка відчула своїм обов’язком віддати їй останню шану, принаймні залишившись наодинці в залі. І що довше вона дивилася на той знімок переднім планом, то ясніше виникало в ній усвідомлення, що перед її очима є якась неточність.
Якась деталь не на своєму місці.
У макіяжі, який покривав обличчя дівчини, було щось недоречне. Нарешті Сандра збагнула.
Губна помада.
6
— Учіться фотографувати порожнечу.
Саме так сказав одного разу їхній інструктор із фотоогляду місця злочину в академії. У той час Сандрі виповнилося двадцять з лишком, і їй та одногрупникам оті слова здалися безглуздими. Вона вважала їх пустопорожнім висловом — одним з тих, якими бувалі копи так люблять повчати новачків, видаючи це за життєву мудрість або абсолютну догму, на кшталт «учися у своїх ворогів» чи «колеги ніколи не кидають колег у біді». Для неї — такої самовпевненої, такої зухвалої — ці вислови були часткою промивання мізків, яким частували студентів, щоб тільки не казати їм правди. Тобто що людська раса — справжнє лайно і що вони, коли почнуть працювати в цій галузі, дуже швидко з огидою усвідомлять свою приналежність до неї.
— Байдужість — ваш найбільший спільник, адже має значення не те, що перебуває перед вашим об’єктивом, а те, чого там немає, — додав інструктор і повторив: — Учіться фотографувати порожнечу.
Проголосивши це, по одному запустив до сусідньої кімнати для виконання практичного завдання. Там було влаштовано щось на кшталт інсценування мебльованої світлиці пересічного житла. Та спершу він попередив, що в тому приміщенні стався злочин. Їхнє завдання — зрозуміти, який саме.
Ніякої крові, ніяких тіл чи зброї. Звичайна пересічна обстановка.
Щоб виконати завдання, їм треба було навчитися не звертати уваги на плями від дитячого харчування на дивані, що свідчили про наявність малюка в цьому житлі. А також на запах дезодоранту для приміщень — напевно вибраного клопіткою господинею; на недорозгаданий кросворд, покинутий на кріслі, — хтозна, коли тепер його розгадають; на туристичні буклети, розкидані на столі й залишені тим, хто не знав, що попереду на нього чатує якесь лихо, і гадав, що на нього чекає щасливе майбутнє.
Елементи різко обірваного існування. Однак урок був зрозумілий: емпатія відволікає. А для того, щоб фотографувати порожнечу, слід було насамперед створити її в собі.
І Сандра її створила, і сама тому здивувалася. Вона зуміла поставити себе на місце жертви, не пройнявшись її емоціями. Послуговувалася її баченням, а не своїм власним. Уявила, що жертва, напевно, впала на підлогу, а тому й собі лягла. І таким чином побачила під одним стільцем напис:
ФАБ
Ота сцена й була репродукцією злочину, що стався, коли жінка перед смертю знайшла в собі сили, щоб написати власною кров’ю перші літери імені свого вбивці.
І в такий спосіб надала свідчення проти свого благовірного.
Пізніше Сандра дізналася, що на цілих двадцять п’ять років бідолашна жертва опинилася в категорії зниклих без вісті, а її чоловік тим часом гірко оплакував дружину на публіці та в численних телевізійних зверненнях-репортажах. І що прихована на зворотному боці сидіння стільця правда вилізла на поверхню, лише коли він вирішив продати будинок разом з меблями. Напис виявив новий господар будинку.
Думка про те, що справедливість, нехай із запізненням, однак взяла гору, Сандру дещо втішила. Убивця ніколи не повинен почуватися в безпеці. Однак, попри факт розгадки таємниці, тіла жінки так і не знайшли.
— Учіться фотографувати порожнечу, — вкотре повторила Сандра самій собі, сидячи в салоні власного автомобіля. Зрештою саме цього вимагав віцеквестор Моро: зануритися у власну емоційність на певний час, але потім, випірнувши з неї, відновити необхідну холоднокровність.
Утім Сандра не повернулася додому, щоб роздумувати над власними почуттями перед зборами наступного дня, коли мало офіційно розпочатися полювання на вбивцю. Перед її очима окрім лобового скла стояв сосновий ліс Остії, освітлюваний прожекторними установками. Гудіння дизельних генераторів і засліпливе галогенне світло нагадували їй про сільські народні гуляння. Але до літа було ще далеко, та й музику ніхто вмикати не збирався. Навколо панувала холодна зима, а в лісі лунали лише голоси поліціянтів у білих комбінезонах, які рухалися по сцені злочину, наче то був танок привидів.