Донато Карризи – Ловець тіні (страница 8)

На фотографії обличчя дівчини залишалося непорушним.

Сандра різко повернулася до огородженого червоно-білою стрічкою периметра. Потім побігла.

На знімку Діана Дельґаудіо перевела очі в бік об’єктива.

5

— Як таке взагалі могло статися?!

Крики квестора[4] відбивалися від оздобленої фресками стелі залу засідань і відлунювали по всьому третьому поверху історичної будівлі на Віа-Сан-Вітале, де було розташоване головне управління поліції Рима.

Прочухана призначали всім, хто того ранку був на місці злочину.

Діана Дельґаудіо вижила. Та через те, що дівчині відразу не надали медичної допомоги, тепер вона борсалася між життям і смертю в операційному залі.

Головним адресатом люті квесторового наганяю був судмедексперт. Лікар Астольфі сидів, похнюпившись, під градом засудливих поглядів присутніх. Адже саме він першим оглянув тіла й засвідчив дві смерті, тепер йому доведеться відповідати за такий грубий недогляд.

За його словами, у дівчини не було пульсу. Нічна температура, впливу якої зазнало оголене тіло, а також поранення були несумісні з життям.

— За тих обставин достатньо було об’єктивного аналізу, щоб дійти висновку: робити щось із тілом було запізно, — захищався Астольфі.

— Але попри все це вона вижила! — дедалі більше лютував квестор.

Ішлося про «щасливу комбінацію подій». Основним фактором виявився ніж, що стирчав з грудей. Він застряг між ребрами, убивця навіть не спробував його вийняти й змушений був покинути в тілі жертви. А це запобігло надмірній втраті крові. До того ж лезо пройшлося по м’яких тканинах, не зачепивши артерій. А ще — врятувати життя дівчині допомогла цілковита непорушність, спричинена фактом, що тіло було міцно прив’язане до сидіння альпіністським шнуром. Ця обставина допомогла стабілізувати внутрішні кровотечі, і вони не стали летальними.

— Таким чином гіпотермія перетворилася на перевагу, — завершив судмедексперт, — вона уможливила збереження життєвих функцій.

Сандра не вбачала нічого «щасливого» в тій послідовності. Хай там як, але клінічна картина Діани Дельґаудіо була дуже важка. Навіть якщо результат відчайдушного операційного втручання, якого дівчина щойно зазнала, буде успішним, ніхто не зміг би передбачити, яке життя на неї чекає.

— Ми ж бо щойно повідомили батька й матір, що їхня донька померла, — промовив начальник поліції, даючи зрозуміти присутнім, якої шкоди ця помилка завдала іміджу поліції.

Сандра поглянула довкола себе. Можливо, хтось із колег вважав, що в тих батьків принаймні залишалася якась крихта надії. Напевно, і комісар Креспі думав так само. Але в його випадку католик-практикант узяв гору над копом. Для справжнього вірянина всі вчинки Господа слідують певній меті й у всіх діях, навіть найболючіших, завжди приховано якесь послання, якийсь іспит чи урок. Однак вона не вірила. Навпаки, вона була переконана, що зовсім згодом доля знову постукає у двері тих батьків — як той кур’єр, що помилився з доставкою пакунка з подарунком і повернувся, щоб його забрати.

Якась частка душі Сандри тішилася тим, що всі вказали на Астольфі як на відповідального за вранішню помилку.

Однак певною мірою була винна й вона.

Якби Сандра наприкінці фотографічного вивчення місця злочину не заплющила очей, поки «дзеркалка» робила останні кадри, вона б раніше помітила рухи в погляді Діани. Її мовчазне й відчайдушне прохання про допомогу.

Її відволік тоді мобільний дівчини, але це не могло правити за виправдання. Сама лише думка про те, що могло статися, якби вона це помітила аж кілька годин по тому — можливо, вже повернувшись додому або в лабораторії поліції, — була нестерпна.

Вона теж могла стати співучасницею убивства тієї ночі. «Я її врятувала? Справді я?» — запитувала вона себе. Правда полягала в тому, що Діана врятувалася сама. А заслуга дісталася Сандрі, і це несправедливо. І тепер вона має мовчати, щоб урятувати імідж поліції. Ось чому вона не могла суворо засуджувати судмедексперта.

А тим часом квестор закінчив давати прочухана підлеглим.

— А тепер щезніть з моїх очей!

Усі почали підводитися з місць, а найпершим із зали вилетів Астольфі.

— Ви затримайтеся, агентко Веґа.

Сандра негайно перевела погляд на командира, запитуючи очима причину. Але той відразу звернувся до Креспі:

— І ви теж, комісаре.

Сандра помітила, що за порогом у коридорі вже топчуться інші колеги, інша команда, готова зайти до залу.

То були члени ЦОС — Центральної оперативної служби. Особливого підрозділу, що спеціалізувався на розслідуваннях справ про організоване злочинство, роботі під прикриттям, відстежуванні за кордоном та арешті втікачів, серійних злочинах і злочинах, вчинених із особливою жорстокістю.

З-поміж колег, що всідалися на місця, Сандра впізнала віцеквестора міської поліції Моро.

То був молодий поліціянт, який уже побував у бувальцях. Моро заслужив собі таку славу після того, як арештував одного з босів мафії, котрого розшукували майже тридцять років. Моро поклав для його арешту всі сили, цілком відмовившись від приватного життя й пожертвувавши своїм шлюбом, так що зрештою навіть сам утікач від закону похвалив його, коли той надівав йому наручники.

Моро дуже поважали. Усім хотілося працювати під його керівництвом. То була еліта з еліт Державної поліції. Однак віцеквестор зазвичай працював з тими самими, усього в його команді було чоловік п’ятнадцять. Перевірені, з якими він виконував складну роботу, поділяв тяжкі будні служби. Ті, хто давно звик виходити з дому на світанку, не маючи уявлення, коли знову побачать своїх рідних. Моро добирав собі неодружених; казав, що не любить виправдовуватися перед вдовами та сиротами. Вони між собою були мов єдина родина. Навіть поза роботою багато часу проводили разом. У єдності була їхня сила.

В очах Сандри вони були чимось на кшталт монахів дзен. Пов’язані спільною обітницею, що виходила далеко за межі присяги погонам, які вони носили.

— Він зробить це знову.

Моро оголосив це, повернувшись спиною до присутніх, бо саме йшов вимкнути світло в залі. Ота інформація впала на присутніх одночасно з темрявою. Тиша, що зависла по тому, змусила Сандру здригнутися. На мить їй здалося, що вона загубилася в темряві. Однак через секунду засліпливий промінь відеопроєктора повернув їй навколишній світ.

На екрані з’явилася одна з фотографій, зроблених на місці злочину вранці нею самою.

Машина з розчахненими дверцятами, дівчина з ножем, що стирчить у неї з грудей.

Ніхто з присутніх не відвів зляканого погляду. То були професіонали, готові до всього, хоча слід було зауважити, що з плином годин жаль і відраза поступилися місцем зовсім іншому почуттю. Тому, що слідча називала «ілюзією відстані». Ішлося не про байдужість, а про звикання.

— Це лише початок, — говорив далі Моро. — Мине день, місяць, десять років, і він знову почне діяти, не сумнівайтеся. А тому ми повинні зупинити його раніше. У нас немає іншого виходу.

Він рушив до центру екрана. Тепер зображення падало й на нього, а тому важко було розгледіти вираз його обличчя, так ніби воно бездоганно замаскувалося в тому жаху.

— Ми зараз ретельно просіюємо всі подробиці життя двох жертв, щоб перевірити, чи не міг один з них викликати ненависть або образу до себе чи до своїх рідних: колишні ображені наречені, коханці, родичі з причаєним бажанням помсти, розлючені кредитори чи боржники, зв’язки зі злочинним світом, грубість, вчинена з якоїсь причини… Хоча наразі стовідсоткової певності в тому, що я сказав, у мене немає. Ба більше, я майже переконаний, що можна відкинути всі ці гіпотези.

Віцеквестор вказав правицею на екран:

— Утім зараз я не говоритиму вам про розслідування, докази та методи слідства. Залишмо ненадовго всю роботу копів, забудьмо й процедуру. Я хотів би, щоб ви зараз зосередили увагу лише на оцих знімках. Дивіться як слід.

Моро замовк і став гортати зображення за допомогою пульта дистанційного керування.

— Вам не здається, що в усьому цьому криється певний метод? Цей тип не вдається до імпровізацій, він підготувався. Нехай вам видасться це химерним, однак у його діях немає ненависті. Він ретельний, скрупульозний. Затямте собі ось яку річ: для нього це — робота, і він виконує її дуже добре, хай йому біс!

Підхід Моро вразив Сандру. Віцеквестор знехтував традиційними методами слідства, адже вимагав від них емоційної реакції.

— Я хочу, щоб ви добре запам’ятали ці фотографії, бо, якщо ми не намагатимемося знайти раціональне пояснення вчинкам злочинця, то ніколи його не зловимо. Замість цього ми повинні відчувати те, що відчуває він. Спершу вам таке не сподобається, але це єдиний спосіб, повірте мені.

На екрані з’явилися знімки мертвого юнака першим планом. Рана на потилиці, кров, його бліде, виставлене на загальний огляд оголене тіло — усе це скидалося на сцену з вистави. Сандра не раз бачила, як дехто з колег від виду таких сцен посміхався. Ішлося не про зневагу чи цинізм. То була певна форма самозахисту. Їхній мозок відмовлявся сприймати побачене, як відмовився б сприймати будь-яку безглуздість чи абсурдність. Моро намагався уникнути такої реакції. Йому була потрібна лише їхня лють.

Віцеквестор гортав фотографії далі.

— Не дайте хаосу цієї розправи вас обдурити: це тільки видимість, він нічого не залишає на волю випадку. Він усе продумав, усе запланував і здійснив. Він аж ніяк не божевільний. Навіть майже напевне він добре інтегрований у суспільство.