Донато Карризи – Ловець тіні (страница 7)

Перейшла до заднього сидіння. На ньому безладно було скидано одяг обох жертв. Відчула, як кольнуло в серце. Уявила, як ці двоє закоханих готувалися до романтичного вечора разом: хвилювалися, стоячи перед шафою, роздумуючи, що одягти, аби мати привабливіший вигляд, — цілком альтруїстичне бажання.

Вони вже були роздягнені, коли той монстр їх порішив, чи то він примусив їх роздягнутися? Спостерігав нишком за ними, коли вони кохалися, чи втрутився, щоб перервати їхні пестощі найважливішої миті? Сандра відмахнулася від отих думок: шукати відповіді — то не її справа. А тому спробувала знову зосередитися.

Поміж одягу лежала чорна сумочка, з якої лунало дзеленчання мобільного. На щастя, він замовк ненадовго, надавши присутнім кількахвилинну перерву, однак скоро знову задзвонив би. Поліціянтка квапилася з роботою. То було джерело болю. А їй не хотілося перебувати поряд з тим пристроєм.

Через розчинені дверцята з боку пасажира видно було оголене тіло дівчини. Сандра присіла поряд з нею.

— Жінка, приблизний вік: двадцять років. Тіло без одягу.

Руки притиснуті вздовж тіла, міцно прив’язана альпіністським шнуром до сидіння, нахилена під кутом приблизно сто двадцять градусів. Один з обертів шнура проходив на рівні підголівника і її задушив.

Просто в центрі того жаху стирчав здоровенний мисливський ніж. Ручка ножа стриміла прямо з грудей. «Убивця загнав його з такою силою, що потім не зміг витягти й був змушений залишити тут», — дійшла висновку Сандра.

«Дзеркалка» зафіксувала стрічку крові, що спускалася по животу жертви і, промочивши наскрізь сидіння, утворила невелику калюжу на килимку, поміж голими ногами й парою взуття на високих підборах. «Парою вишуканих босоніжок на високих підборах», — виправила себе подумки поліціянтка. Сандра вже яскраво уявляла собі той романтичний вечір.

Нарешті вона зібралася на силі й перейшла до фотографування обличчя зблизька.

Голова була дещо нахилена ліворуч, чорне волосся скуйовджене. У Сандри на мить виникло мимовільне сестринське бажання пригладити його. Помітила, що дівчина дуже гарненька, з ніжними рисами обличчя, які лише молодість здатна дарувати. А там, де сльози його ще не змили, можна було помітити сліди макіяжу. Схоже, його нанесли ретельно, щоб причепуритися, але не здаватися вульгарною, що наштовхувало на думку: дівчина робила це професійно.

«Можливо, працювала косметологом-естетисткою або в крамниці косметики», — подумала Сандра.

От тільки рот був якось неприродно перекошений донизу. І яскрава помада покривала губи.

Сандру охопило бентежне відчуття. Було щось неправильне в усій сцені, але вона ніяк не могла збагнути, що саме.

Вона зазирнула далі в салон, щоб краще роздивитися обличчя. Пам’ятаючи про правила фотослідчих, намагалася віднайти потрібний кут для знімання, щоб уникнути прямого погляду жертви. До того ж у неї самої не стало б духу зазирнути в ті очі, ба більше — не хотілося, щоб вони дивилися на неї.

Мобільний знову задзвонив.

Порушуючи інструкції своєї професійної підготовки, поліціянтка мимохіть замружилася, надавши можливість «дзеркальці» самостійно виконати останні знімки. І мимоволі подумала про тих, хто був причетний до цього місця, хоча фізично їх тут не було. Про матір та батька дівчини, які чекали на відповідь, що могла б звільнити їх від облоги тривоги. Про батьків юнака, які, можливо, ще не помітили, що їхній син не повернувся додому тієї ночі. Про призвідника того страшного болю, що тепер, користуючись власною невидимістю, за багато кілометрів звідти насолоджувався таємним задоволенням убивць — садистичним лоскотанням у серці.

Сандра Веґа зачекала, поки дзеркальний фотоапарат завершить покладене на нього завдання, по тому вибралася з того тісного салону, де тхнуло сечею і замолодою кров’ю.

— Хто?

Те запитання не давало спокою всім присутнім. Хто був той призвідник? Хто таке міг учинити?

Якщо немає можливості створити опис чудовиська, ним може бути хто завгодно. Поглядаєш на кожного з підозрою, запитуючи в себе, що криється за зовнішністю, та усвідомлюючи, що й на тебе поглядають так само, з тим самим запитанням у погляді.

Коли одна людина забруднює себе страшним злочином, вона ставить під сумнів не лише себе саму, а й усю людську расу, до якої належить.

Ось чому поліціянти того ранку уникали зустрічатися поглядами одне з одним. Лише арешт винуватця звільнив би їх від прокляття недовіри.

Бракувало інформації про жертв.

Імені дівчини ще не знали. Що для Сандри було на користь. Вона не хотіла його знати. Однак через номерний знак автомобіля дізналися ім’я юнака.

— Його звали Джорджо Монтефйорі, — сказав Креспі судмедекспертові.

Астольфі записав ім’я в одному з численних бланків у своїй теці. Щоб зробити це, він обперся об капот фургона з моргу — авто саме під’їхало, щоб забрати тіла.

— Я хотів би негайно зробити автопсію, — мовив патологоанатом.

Сандра подумала, що його завзяття спричинене бажанням надати інформацію слідству, однак змінила думку, щойно почула його пояснення.

— Сьогодні мені ще треба розібратися з автомобільною аварією, а потім написати акт експертизи для трибуналу, — буденним тоном повідомив він.

«Бюрократ», — подумала Сандра. Її дратувало, що оті двоє молодих утрачених життів не діставали того співчуття, на яке мали право.

Тим часом слідча група експертів уже стала до роботи. І саме тієї миті, коли вже можна було нарешті прибрати мобільний дівчини, той знову замовк.

Сандра перевела погляд із судмедексперта й комісара поліції, що розмовляли між собою, на одного з експертів, який саме вийняв мобільний із сумочки в машині й рушив до червоно-білої стрічки огорожі, щоб передати його поліціянтці.

Отже, саме їй доведеться відповісти, щойно мобільний знову задзвонить. Сандра їй не заздрила.

— Устигнеш до обіду?

Сандра відволіклася, а тому прослухала останню фразу Креспі.

— Що?

— Я запитав, чи зможеш ти підготувати матеріал до обіду, — повторив комісар, вказуючи на «дзеркалку», що вже лежала в багажнику.

— Так, звісно, — квапливо запевнила його Сандра.

— А можеш негайно?

Їй кортіло втекти звідси та зробити все вже в квестурі. Утім, зважаючи на наполягання свого керівника, вона не могла відмовити.

— Добре.

Узяла ноутбук, щоб під’єднати до нього фотоапарат і таким чином перекинути фотографії з його картки пам’яті. Зробивши це, вона змогла б надіслати їх електронною поштою і нарешті звільнитися від усього того жаху.

Вона однією з найперших прибувала на місце злочину, однак разом з тим і найпершою залишала його. Її робота на цьому була завершена. На відміну від колег, вона могла все забути.

Поки вона під’єднувала фотоапарат до ноутбука, інший поліціянт приніс Креспі гаманець мертвої дівчини. Комісар відкрив його, сподіваючись знайти якийсь документ. Сандра впізнала дівчину на особистому посвідченні.

— Діана Дельґаудіо, — прочитав Креспі тихо, — двадцять один рік, хай йому грець.

Мовчання, що зависло по тому, надало сцені ще більшого драматизму.

Не підводячи очей від документа, комісар перехрестився. Він був релігійний. Сандра знала його не дуже добре, утім їй було відомо, що він не любить грати на публіку. У квестурі його поважали радше за багаторічну службу, аніж за якісь особливі заслуги. Можливо, саме такий і потрібен для цього розслідування. Особа, яка змогла б вести цей жахливий злочин і не намагалася б використати його на власну користь, щоб привернути увагу преси або отримати підвищення по службі.

Для двох молодих жертв жалісливий коп — саме те, що треба.

Креспі знову звернувся до поліціянта, котрий приніс гаманець. Віддав його назад, глибоко зітхнув:

— Добре, ходімо сповіщати батьків.

Вони пішли, залишивши Сандру за роботою. Тим часом фотографії, які вона зробила, почали з’являтися на екрані одна за одною, поки переміщувалися з пам’яті одного пристрою на другий. Проглядаючи їх, Сандра вдруге швиденько пройшлася по виконаній за ранок роботі. Знімків було майже чотириста. Вони мигкотіли, як фотограми німого фільму.

Жінку відволікло дзеленчання мобільного, якого всі так чекали. Вона повернулася до колежанки, що втупилася поглядом в екран, перевіряючи ім’я того, хто телефонував. Провела рукою по чолу, зрештою відповіла:

— Добрий день, синьйоро Дельґаудіо, з вами говорить поліція.

Сандра не знала, що казала мати дівчини, однак могла собі уявити, що відчуваєш, коли чуєш у відповідь чужий голос і слово «поліція». Те, що до цієї миті було поганим передчуттям, починало набувати обрисів чудовиська, нашпигованого нестерпним болем.

— До вас зараз їде патрульна машина, щоб пояснити ситуацію, — намагалася заспокоїти жінку колежанка.

У Сандри не було сил слухати далі. Вона спробувала знову зосередитися на знімках, які миготіли на екрані комп’ютера, сподіваючись, що програма швидко все завантажить. Вона давно вирішила, що не матиме дітей, бо її найбільшим страхом у житті було побачити їх на фото, як оці, що пробігали тієї миті перед очима. Обличчя Діани. Байдужий вираз. Волосся скуйовджене. Макіяж потік від сліз. Отой скривлений у сумній посмішці рот. Погляд, що довершував пустопорожню виставу.

Програма комп’ютера вже майже завершила операцію перекидання, коли на екрані промайнув знімок першого плану, який відрізнявся від решти.

Сандра інстинктивно натиснула на кнопку «стоп» і зупинила операцію. Із серцем, що калатало, як несамовите, вона вручну повернулася на кілька знімків назад, щоб перевірити. Усе навколо зникло, ніби його затягнуло чорною дірою. Існувало лише оте зображення на екрані. Як вона могла не помітити?!