Донато Карризи – Ловець тіні (страница 64)
— Колись я була одружена, — сказала поліціянтка, щоб викликати в ній цікавість. — У мене був чудовий чоловік, його звали Давід. Він помер.
Міна відірвала очі від тарілки й витріщилася на неї.
— Довга історія, — додала Сандра.
— Якщо ти не хочеш її розказувати, тоді навіщо мені про це говориш?
Сандра поклала виделку на стіл і поглянула на неї.
— Тому що не тільки тобі одній спало на думку вчинити якусь неймовірну й водночас ефектну дурницю, щоб позбавитися болю.
Міна мимохіть схопилася правицею за зап’ястя лівої руки:
— Кажуть, якщо з першого разу не вийде, то вдруге вже легше. Брешуть. Та я не втрачаю надії одного дня це таки зробити.
— А втім, тоді, коли минулої ночі монстр стріляв у тебе, ти чомусь не стояла непорушно, чекаючи кулі.
Жінка замислено мовчала. Потім розреготалася.
— А й справді!
Сандра й сама не втрималася від сміху.
Та вже за хвилину Міна посерйознішала:
— Чому ти мені допомагаєш?
— Коли я комусь допомагаю, я почуваюся краще. А тепер, будь ласка, доїдай. Бо я дуже хочу спати.
Міна не рухалася.
— Що не так? — запитала її Сандра, помітивши, що жінку щось тривожить.
— Я сказала тобі неправду.
Навіть не знаючи, яку неправду приховує Міна, Сандра не здивувалася.
— Хай би що це було, усе можна виправити.
Міна кусала губу:
— Неправда, що я не бачила його в обличчя.
Сандра не поворухнулася. Вона заклякла від здивування.
— Ти кажеш, що змогла б упізнати вбивцю?
Дівчина кивнула:
— Гадаю, змогла б.
Сандра підвелася.
— Тоді ми повинні негайно піти в поліцію.
— Ні! — вигукнула Міна, схопивши її за руку, і тихо додала: — Прошу тебе!
— Треба негайно зробити умовний портрет за описом, поки згадка не вивітрилася з голови.
— Та я його ніколи не забуду, поки дихатиму, повір!
— Помиляєшся: вже за кілька годин пам’ять стирає або перекручує частину деталей.
— Якщо я піду до поліції, то мені кінець!
Що вона мала на увазі? Чому так боялася органів правопорядку? Сандра ніяк не могла цього збагнути, але мала якось діяти.
— Зможеш описати словами?
— Так. А чому ти питаєш?
— Тому що я вмію малювати.
У секретній комірчині на горищі вілли стояв триніг, а на ньому — професійний фотоапарат. Перед ним — щось на кшталт кольорового змінного тла для фотозйомки. Окрім цього, Маркус помітив у приміщенні кілька предметів, які можна було використовувати для створення інтер’єру: високий табурет, диван, тахта. А ще — стілець перед столиком-трюмо, на якому лежало все, чого потребувала жінка, щоб причепуритися. Рум’яна різних тонів, пудра, пензлі, губні помади.
Однак Маркусові відразу впала в око неймовірна кількість жіночого вбрання на вішаках, що висіли на стояку для одягу. Він освітив їх ліхтариком, провів по них рукою. Різні за кольором, фасоном, вишукані, вечірні, з шовку, з мережива… Пенітенціарій умить зауважив одну деталь, що його вразила.
Розмір того вбрання на різний штиб був не для жінки.
Проте він боявся, що справжній сюрприз чекав на нього за дебелою завісою, яка відгороджувала куток кімнати. І справді: коли він її відхилив, то, як і сподівався, опинився у фотолабораторії, де Анатолій Агапов проявляв фотографії. Там стояли ванночки, проявники та реагенти, бачок, збільшувач, лампа із червоним світлом.
На столику в кутку Маркус побачив пачку розкиданих абияк фотографій. Мабуть, відбракованих. Простягнув руку до них. Поклав ліхтарик на стіл, щоб мати обидві руки вільними й переглянути знімки.
Світлини були найрізноманітніші: такі, що бентежили уяву, і відверто непристойні. На всіх була знята та сама дівчинка — Ганна. Одягнена в те, що висіло на вішаках.
Дівчинка усміхалася і здавалася задоволеною, коли вдивлялася в об’єктив. Однак Маркус усе одно зміг розгледіти в її обличчі глибоко приховану тривогу.
На перший погляд здавалося, що нічого лихого, ніякого натяку на секс. Усе скидалося на гру. Та якщо придивитись уважніше до тих знімків, можна було помітити в них щось нездорове. Хворобу чоловіка, який замінив свою померлу дружину донькою і підживлював своє божевілля бридким ексгібіціонізмом.
Ось чому він завжди випроваджував прислугу до заходу сонця. Хотів залишатися на самоті, щоб займатися оцим. І Віктор успадкував батькове збочення? Через це фарбував і фотографував жертв жіночої статі?
Поки пенітенціарій тепер уже механічно проглядав світлини і в його душі наростала лють, він натрапив на родинний знімок. Світлина була схожа на ту, що раніше йому показала стара домоправителька, а потім він і сам знайшов таку в шухляді письмового столу в кабінеті Анатолія Агапова. Батько разом зі своїми дітьми-близнятами. Автознімок, на якому Ганна усміхалася, в той час як Анатолій тримав за руку лише Віктора.
Тільки на цій світлині
На ній були тільки батько й син. Той самий ракурс, та сама сцена. І освітлення. Як таке може бути? Маркусові спало на думку порівняти світлину з тією, що лежала в його кишені.
Окрім цієї важливої відмінності, вони були однакові. Поміж них оригіналом, без сумніву, була та, на якій батько тримав за руку Віктора.
— Господи, допоможи мені, — почув пенітенціарій власний голос.
То був фотомонтаж.
Ганни не існувало.
9
Сонячна дівчинка існувала лише на світлинах.
Ішлося про оптичну ілюзію. Плід відбитку з фотоплівки. Насправді її не було.
На відео з інституту «Гамельн» дев’ятирічний Віктор казав правду: він не убивав своєї сестри тільки тому, що ніякої Ганни просто не існувало. Однак Кропп і помічники йому не повірили. Ніхто не повірив.
Ганна була плодом хворобливої фантазії його батька.
«У схованки», — повторив подумки Маркус. Саме так висловилася колишня домоправителька.
Анатолій Агапов придумав дівчинку, щоб задовольнити власне збочення, або просто збожеволів. І змушував сина коритися власному божевіллю, наказуючи вдягатися в жіноче вбрання.
Віктор із часом усвідомив, що батько більше любить уявну сестру, а тому почав і сам переконувати себе в тому, що він — це вона, щоб завоювати любов батька.
Отоді його особистість і роздвоїлася.