Донато Карризи – Ловець тіні (страница 65)

Але він цілковито не втамував чоловічого у своїй особистості, тому подеколи в ньому прокидався Віктор і починав страждати, бо почувався недолюбленим, позбавленим батьківської уваги.

Хтозна, скільки часу тривала ця історія, як усе це витримував хлопчик. Але одного дня він вибухнув, вирішивши покласти всьому край — «убити» Ганну, щоб покарати батька.

Маркус пригадував, що йому сказала домоправителька: Анатолій Агапов не тямився від горя. Він відправив труну з донькою на батьківщину, приховавши все й уникнувши скандалу завдяки своєму статусу дипломатичної недоторканності.

У тій труні не було нікого, тепер пенітенціарій це знав.

«Убивши» Ганну, Віктор досягнув мети, він звільнився. Утім не міг передбачити, що батько у своєму божевіллі вирішить заточити його в «Гамельні» разом з дітьми, які справді вчинили жорстокі злочини, і довірити лікування сина Кроппу та його асистентам.

Маркус не міг уявити гіршої долі для хлопчика. Віктор, зазнавши одних мук, тепер мав призвичаюватися до інших, не менш страхітливих, тоді як не мав за собою анінайменшої провини.

Зрештою з плином років усі ці обставини Вікторового життя й перетворили його на монстра.

«Він убивав закохані парочки, тому що бачив у них себе і свою сестру. Мотив — зазнана ним несправедливість», — повторював подумки пенітенціарій.

Однак було в цьому ще щось.

Та про це Маркус мав поговорити із Сандрою. Він зупинився на заправці, щоб зателефонувати.

Навчання в школі для фотоекспертів слідчого відділу передбачало курс зі створення умовного словесного портрета.

Студенти брали на себе то роль свідка, то роль художника. Мета проста: навчитися спостерігати, описувати та відображати. Інакше майбутні фахівці цілком би перекладали всю роботу на фотоапарат. А їхнє завдання полягало в тому, щоб керувати об’єктивом, ніби «малюючи» з його допомогою.

Для Сандри було неважко відобразити портрет монстра за наданим Міною описанням. Нарешті вона показала тій результат.

— Схоже?

Дівчина уважно придивилася до малюнка.

— Так, це він, — сказала вона рішуче.

Тоді Сандра й собі уважніше поглянула на результат роботи. Як і передбачала, здивувалася нормальності обличчя вбивці.

Монстр був звичайним чоловіком, яких багато.

Очі маленькі, карі, лоб високий, ніс дещо завеликий, губи тонкі, ніякої бороди чи вусів. На умовних портретах вираз обличчя завжди був нейтральний. Ані ненависті, ні злоби. Нічого не виявляло темних глибин душі особи, яку вони представляли. Ось чому це не викликало страху.

— Добре, чудова робота, — сказала Сандра жінці, усміхаючись.

— Дякую, давно мене ніхто не хвалив, — відповіла та й нарешті теж полегшено всміхнулася.

— Іди спати, ти ледве на ногах тримаєшся, — сказала їй Сандра, яка надалі почувалася так, ніби вона старша сестра Міни.

А сама подалася до сусідньої кімнати, де відсканувала отриманий портрет, щоб відіслати його імейлом комісарові Креспі та в ООГ.

«На згадку про віцеквестора Моро», — подумки мовила агентка.

Та перш ніж вона встигла закінчити роботу, задзвонив мобільний. Номер незнайомий. Сандра все одно відповіла.

— Це я, — відразу промовив пенітенціарій. Його голос був схвильований.

— У нас є умовний портрет монстра, — похвалилася Сандра. — Я зробила все так, як ти мені сказав: знайшла повію із Сабаудії, а вона описала мені вбивцю. Вона зараз у мене вдома, і я збираюся надіслати…

— Не треба, — перебив її Маркус. — Вона бачила Віктора, а ми повинні шукати Ганну.

— Тобто як?

Пенітенціарій коротко розповів їй про свій візит на віллу Агапових і про сонячну дівчинку.

— Я таки мала рацію: усі відповіді були на місці першого злочину, в сосновому лісі під Остією. Убивця-оповідач; фінал історії збігається з початком. Та найважливішими є ті докази, які на перший погляд здавалися другорядними: слово «вони», написане Діаною Дельґаудіо, той факт, що убивця перевдягався.

— Поясни краще, — попросив він.

— На мить прокинувшись із коми, Діана хотіла повідомити нас: Ганна і Віктор обоє були присутні на місці злочину. Вони.

— Як таке можливо? Її не існує.

— Убивця перевдягається — ось у чому заковика! Із часом Віктор остаточно перетворився на Ганну. Насправді коли малим хлопчиком він перевтілювався в сестричку, то більше не поводився як замкнутий у собі й мовчазний хлопчина. Він ставав жвавою дівчинкою, яка подобалася всім і яку всі дуже любили. Підростаючи, він зробив вибір — і вибрав Ганну, щоб його приймали в суспільстві.

— Але щоб убивати, він знову стає Віктором. А тому перевдягається.

— Авжеж. А після вбивства знову перевтілюється в Ганну. Ось чому в автівці закоханих під Остією ви знайшли чоловічу сорочку, залишену випадково замість тієї, що належала Джорджо Монтефйорі.

— Отже, нам слід шукати жінку, — підбила підсумки Сандра.

— Пам’ятаєш про ДНК? Дарма, що в поліції та в карабінерів є ця ниточка. Він добре знає, що надійно сховався, адже ви шукаєте чоловіка.

— Але він і справді чоловік, — зауважила Сандра.

— Генетичні сліди, залишені на віллі в Сабаудії, варто розглядати не як особистий знак, а як виклик. Ніби він вам проголошує: ви нізащо мене не знайдете.

— Чому?

— Як на мене, тому що він почувається впевненим у своєму переродженні, адже за ці роки змінив стать, — заявив Маркус. — Ганна хотіла знищити Віктора, однак він час від часу вигулькує з її підсвідомості. Ганна знає, що Віктор може зробити їй зле, як того разу в дитинстві, коли він намагався її вбити. Тому й дозволяє йому вбивати закохані парочки, що дає йому змогу пережити минуле і вважати, ніби то він бере гору. Такий своєрідний спосіб тримати його під контролем. Він бачить парочки не як закоханих, а як брата й сестру, пам’ятаєш?

— Про що ти говориш? Я тебе не розумію. Ти сказав, що Віктор у дитинстві намагався вбити Ганну?

— Так. Гадаю, Віктор у дитинстві вчинив якийсь акт самознищення, приміром перерізав собі вени.

Перед заходом сонця прислуга залишала дім.

Віктор дивився на них з вікна своєї спальні. Проводжав їх поглядом, коли вони віддалялися, йдучи в’їзною алеєю, аж до воріт. І відчував завжди те саме бажання: піти разом з ними.

Утім не міг. Він жодного разу не залишав віллу.

Сонце теж його покидало, спускаючись до небокраю. І наростав страх. Йому дуже хотілося, щоб прийшов хтось і забрав його звідси. Адже у фільмах таке траплялося, хіба ні? Коли головному героєві загрожувала небезпека, завжди хтось поспішав на допомогу й рятував його. Віктор заплющував очі й відчайдушно молився, щоб так і сталося. Часом він справді міг переконати себе, що так воно й буде. Однак за ним ніхто не приходив.

Та не всі вечори були однакові. Інколи час спливав спокійно й він міг присвятити себе числам — останньому прихистку, що в нього ще залишався. Але в інші вечори тишу будинку порушував голос його батька.

— Де ти є? Де моя маленька дівчинка, моя улюблена лялечка? — повторював він солодким голосом.

Ота солодкавість була потрібна, щоб виманити його. У минулому він кілька разів намагався втекти від батька. Знав такі місця, де ніхто й нізащо його не знайшов би: вони знаходили їх з Ганною, коли разом бавилися в схованки у великому будинку. Але вони не могли ховатися завжди.

Отже, з плином часу Віктор навчився не виявляти супротиву. Ішов до сестриної спальні, вибирав сукню в шафі, надягав на себе. І перетворювався на Ганну. Потім сідав на ліжко й чекав.

— А ось і моя маленька лялечка! — вигукував батько з посмішкою і розводив руки для обіймів.

Потім брав її за руку, і вони разом піднімалися на горище.

— Лялечки повинні довести, що вони заслуговують на свою вроду.

Віктор сідав на високий табурет і спостерігав за тим, як батько налаштовує фотоапарат та освітлення навколо. Батько був перфекціоністом. Налаштувавши обладнання, переходив до вибору одягу, який тримав у секретній комірчині, вручав Вікторові й пояснював, що слід робити. Та спершу він сам особисто накладав макіяж. Особливу слабкість відчував до губної помади.

Інколи Ганна намагалася противитися батьковим забаганкам. Тоді його охоплювала лють.

— Це твій брат тебе навчив, хіба ні?! Завжди він, отой малий, ні на що не здатний виродок!

Ганна знала, що батько міг заподіяти зле братові: він показував їй револьвера, який тримав схованим у шухляді.

— Я покараю Віктора так само, як покарав оту ні нащо не здатну його матір! — погрожував він.

І Ганна здавалася перед його натиском, завжди здавалася.

— Молодець, моя лялечко, цього разу мотузок нам не знадобиться.

Віктор вважав, що, якби була жива мама, усе було б інакше. У нього залишилося дуже мало спогадів про неї. Наприклад, запах її рук. Тепло грудей, коли вона пригортала його до себе, щоб приспати, і співала колискову. Більше нічого. Зрештою вона була поряд лише протягом перших п’яти років його життя. Однак він знав: вона була вродлива. «Найвродливіша з усіх», — так говорив її чоловік у ті дні, коли лють на її загублену душу не затьмарювала йому розум. Адже тепер він уже не міг сердитися на неї, не міг висловити їй усю свою відразу.

Віктор знав: позаяк тепер Анатолій Агапов не мав можливості звернутися безпосередньо до дружини, він перетворив на предмет своєї ненависті його.