Донато Карризи – Ловець тіні (страница 63)
І ось він тут. Сподівався, що знайде завершення історії, яке шукав.
Він укотре скористався словами старої домоправительки як підказкою. Коли він запитав у неї, що за чоловік був Анатолій Агапов, вона відповіла: «Він був чоловіком суворим, жорстоким. Гадаю, йому не подобалося жити в Римі. Він працював у російському посольстві, однак багато часу проводив удома, зачинившись у своєму кабінеті».
Кабінет. Саме звідти слід розпочинати пошуки.
Йому довелося поблукати будинком, перш ніж він знайшов кабінет. Важко було відрізнити одну кімнату від другої — ще й через те, що всі меблі було накрито білою тканиною, яка захищала їх від пилу. Піднімаючи край то одного, то другого покривала, Маркус дізнався, що всі предмети щоденного вжитку, усі меблі та інші домашні речі залишилися на своїх місцях. Той, хто колись вирішить купити віллу (за умови, що це таки станеться), отримає все, що належало Агаповим, навіть не знаючи їхньої історії та драми, яка сталася поміж цими предметами.
У кабінеті була велика книжкова шафа. Перед нею — дубовий письмовий стіл. Швидкими рухами Маркус звільнив усі меблі від покривал, що їх приховували. Сів у крісло за столом — у те саме, що колись, напевно, правило за командний пост Анатолію Агапову. Понишпорив у шухлядах. Однак друга праворуч чомусь не висувалася. Пенітенціарій обома руками вчепився за круглу ручку й потягнув на себе, аж поки та нарешті не піддалася, різко висунувшись та з гуркотом упавши на підлогу, від чого по всьому будинку прокотилася луна.
У шухляді лежала рамка для фото, яка тепер опинилася на землі лицевим боком донизу. Маркус перевернув її. Вона містила вже знайому світлину: ту, що йому раніше дала домоправителька, а потім спалив Фернандо.
Ця була така сама.
Світлина давня, пожовкла від часу — мабуть, ще з вісімдесятих років. Напевно, то був автознімок. У центрі світлини — Анатолій Агапов, не надто високий, огрядний, років п’ятдесяти, у синьому костюмі, краватці й жилеті. Волосся зачесане назад, акуратна чорна борідка. Праворуч від нього — Ганна в сукенці з червоного оксамиту, волосся не дуже довге, але й не коротке, перев’язане стрічкою. Вона єдина усміхалася. Ліворуч від чоловіка — Віктор, теж у костюмі та з краваткою, волосся підстрижене під горщик, чуб низько спадає на очі, вираз обличчя сумний.
Батько з двома дітьми, своїми майже однаковими близнюками.
На знімку була одна деталь, яка дратувала пенітенціарія від самого початку.
Маркус довго роздумував над причиною, адже, як казала домоправителька, саме дівчинка була татовою пестункою.
«Тільки вона й могла викликати на його обличчі усмішку».
Отож він укотре задумався: побачене на знімку було жестом любові чи способом виявити свою владу? А якщо батькова рука була повідком для Віктора? На той момент він не мав пояснення, а тому запхав світлину до кишені й вирішив продовжити огляд будинку.
Поступово, поки він переходив з однієї кімнати до другої, йому пригадувалися інші фрази старенької з будинку-інтернату, пов’язані з близнюками.
«Більше ми бачили Ганну. Вона інколи втікала з-під батькового контролю й прибігала до нас на кухню, а ще любила спостерігати за нами, коли ми виконували якусь хатню роботу. Така сонячна дівчинка була».
«Сонячна дівчинка». Маркусові сподобалося оте визначення. Вона втікала з-під батьківського контролю? Що це означало? Він уже не раз про це запитував себе й тепер укотре замислився над цим запитанням.
«Діти не ходили до школи, у них навіть домашнього вчителя не було. Синьйор Агапов особисто їх навчав. І друзів у них теж не було».
Коли Маркус запитав про Віктора, домоправителька заявила: «Ви мені, мабуть, не повірите, однак за шість років я бачила його лише вісім чи дев’ять разів, не більше». А згодом додала: «Віктор не розмовляв. Він мовчки спостерігав. Кілька разів я заставала його за тим, що він нишком підглядав за мною, сховавшись у кімнаті».
І в той час, коли світло ліхтарика ковзало по кімнатах, Маркусові здалося, ніби він ще відчуває тут присутність Віктора в кожному куточку, за диваном або за шторою. Тепер то була лише ледве вловима тінь, породжена його уявою. А можливо — самим будинком, що й досі тримав у собі сліди дитинства того сумного хлопчика.
На верхньому поверсі він знайшов дитячі кімнати.
Розташовані поряд, вони були подібні одна до одної. Ліжка з дерев’яними різьбленими узголів’ями, столик зі стільцем. У спальні Ганни переважав рожевий колір, а у Вікторовій — коричневий. У Ганниній кімнаті стояв ляльковий будиночок, повністю умебльований. У Вікторовій — невелике піаніно.
«Він завжди безвилазно сидів у власній кімнаті. Час від часу ми чули, як він грає на піаніно. Грав дуже добре. А ще він був справжнім генієм у математиці. Одна з покоївок, коли прибирала в нього в кімнаті, знайшла купу аркушів, списаних розрахунками».
Їх там справді знайшлося чимало. Маркус побачив купу аркушів на книжних полицях, разом з підручниками з алгебри та геометрії і старою рахівницею. У Ганниній кімнаті стояла велика шафа, набита дівчачим одягом. Кольорові стрічки, вишикувані в ряд блискучі черевички, капелюшки. Подарунки люблячого батька своїй мазунці. Віктор тяжко переживав змагання із сестрою. Чудовий привід для вбивства.
«А якими були стосунки між двома дітьми? Віктор та Ганна дружили?»
«Інколи ми чули, як діти сварилися, однак разом проводили багато часу. Найбільше їм подобалося грати в схованки».
«Схованки, — повторив подумки Маркус, — улюблена забавка привидів».
«Як померла Ганна?» — запитав він тоді стареньку.
«О господи! Одного ранку я приїхала на віллу разом з рештою прислуги, і ми побачили синьйора Агапова, який сидів на сходах, що вели до будинку. Обхопив голову руками й не тямився з горя. Казав, що його Ганнуся померла, що лихоманка забрала її в нього».
«І ви повірили?»
«Спершу повірила, аж поки ми не знайшли кров у ліжку дівчинки й ніж».
«Ніж, улюблена зброя монстра разом з револьвером
«Пан Агапов був чоловіком дуже владним, що ми могли вдіяти? Він відразу відправив труну з тілом до Росії — мовляв, для того щоб Ганнусю поховали поряд з матір’ю. А по тому звільнив нас усіх».
Анатолій Агапов скористався своєю дипломатичною недоторканністю, щоб приховати те, що трапилося. Віддав Віктора до «Гамельну», а сам зачинився в стінах цього будинку до самої смерті.
Чоловік був удівцем, проте тільки тепер Маркус зауважив, що протягом усього перебування на віллі він не знайшов анінайменшого натяку на матір і дружину, що так рано пішла з життя.
Жодної світлини, жодної реліквії. Нічого.
Огляд вілли завершився на горищі, посеред старих меблів та іншого непотребу. Та було там і ще дещо.
Замкнені двері.
Окрім внутрішнього дверного замка, вхід стерегли ще три навісних, різні за розміром. Пенітенціарій навіть не став роздумувати, навіщо скільки пересторог. Не вагаючись, він вхопив старого стільця та взявся лупцювати по дверях. Раз, удруге, знову… Аж поки ті не піддалися.
Він навів світло ліхтарика на отвір перед собою і вмить збагнув причину, чому в цілому будинку не знайшлося ані сліду від синьйори Агапової.
8
Вона постелила їй на ліжку у своїй квартирі на Трастевере.
Поки Міна приймала душ, вона взялася куховарити для неї. Кортіло перевірити її наплічник: можливо, знайшла б там документ зі справжнім ім’ям. Та зрештою стрималася. Дівчина тільки почала їй довіряти, Сандра була впевнена, що зможе переконати Міну відкритися більше.
Між ними було лише кілька років різниці, і Сандра, попри те що була молодша, від перших хвилин інстинктивно повелася як старша сестра. Бо співчувала Міні, здогадувалася, що в тієї було нелегке життя, можливо, з буремним і сумним минулим. Подумала, чи серед численних перехресть, які траплялися на її шляху, було бодай одне, коли вона могла піти менш безпечною дорогою.
Сандра накрила на стіл і ввімкнула телевізор. Саме показували новини. Звісно, розповідали про останній злочин монстра в Сабаудії. Журналісти описували його як часткову поразку вбивці, адже цього разу можливій жертві жіночої статі пощастило — вона втекла. Особистості вбитого чоловіка ще не розголошували.
«Схоже на те, що карабінери з ООГ краще зберігають таємниці, аніж поліціянти із ЦОС», — зауважила подумки Сандра. Подумала: якщо вірити словам Міни, той чоловік повинен був мати дружину або наречену. Чи сповістили тим часом принаймні її? Відчула жалість до тієї жінки, хоча й не знала її. Тієї миті помітила Міну, яка стояла на порозі кухні, закутана в Максів халат, що його вона сама їй до цього дала. Та з нажаханим виразом обличчя втупилася в екран телевізора. Сандра вхопила пульт і вимкнула його, щоб не розтривожити бідолашну ще більше.
— Зголодніла? — запитала Сандра. — Сідай, усе готово.
Їли вони майже мовчки, тому що дівчина несподівано притихла. Можливо, у її думках почали прокидатися емоційні згадки про те, що сталося, і насамперед — усвідомлення небезпеки, якої вона уникнула. До тієї миті адреналін у крові пригнічував будь-які реакції, а тепер — нормальна реакція людини в шоковому стані.
Сандра помітила, що Міна під час їжі тримала ліву руку під столом. Можливо, просто не хотіла, щоб трапилося, як у клубі