Донато Карризи – Ловець тіні (страница 55)

— Тобто… це все сатаністи?

Ерріаґа розкрив таємницю другого рівня. Додавати ще щось не мало сенсу. Ті, хто визнавав за святиню антропоморфну фігуру чоловіка з вовчою головою, були сатаністами. Однак сенс того вислову був занадто широкий і багатосторонній, щоб якась там простакувата дурепа в поліційній формі могла його збагнути.

То вже був третій рівень таємниці, що мусив залишатися недосяжним.

А тому Баттіста Ерріаґа вирішив її задовольнити:

— Так, це сатаністи.

Сандра відчула розчарування. Розчарування через те, що віцеквестор Моро і, можливо, комісар Креспі не повідомили їй про цей аспект справи, применшивши роль Астольфі та її власне відкриття щодо судмедексперта. Та ще більше вона була розчарована фактом, що ті, хто захищав монстра, виявилися зрештою банальними поклонниками диявола. Якби не було жертв, вона б, напевно, розреготалася перед такою абсурдністю.

— Чого вам треба від мене? Навіщо ви примусили мене прийти сюди?

Ось вони й дійшли до суті справи. У Баттісти Ерріаґа було для неї завдання, дуже делікатне. Він сподівався, що ця жінка з ним упорається.

— Я хочу допомогти вам зупинити соляного хлопчика.

Частина четверта

Сонячна дiвчинка

1

Він випив дві чарки горілки, і тепер його хилило в сон, але зовсім не хотілося йти спати.

У приміщенні закладу було людно, і лише він сам сидів за столиком. Він далі крутив у руках ключі від будинку на морі. Коли він звернувся до свого приятеля з проханням, той не став особливо розпитувати. Досить було сказати, що йому треба десь пожити кілька днів, поки не знайде собі постійного житла. З іншого боку, причина для такого прохання була очевидна: досить було поглянути на вираз його обличчя.

Макс був упевнений, що між ним та Сандрою все скінчилося.

У нього в кишені ще лежав футляр з обручкою, від якої вона відмовилася. Якщо по правді, вона його навіть не відкрила, щоб побачити, що всередині.

— Fuck! — промовив, перш ніж хлюпнути решту горілки в склянку.

Він подарував їй своє кохання, оточив увагою — де він помилився? Гадав, що в їхніх стосунках усе добре, а насправді між ними завжди стояв триклятий привид її колишнього чоловіка. Він не був з ним знайомий, не знав його в обличчя, однак той завжди був поряд. Якби Давід не загинув, якби вони просто розлучилися, як мільйони подружніх пар у світі, вона, можливо, почувалася б вільною і змогла б кохати Макса так, як він на те заслуговує.

Так, ось у чому річ: він заслуговував на її кохання, він у цьому не сумнівався.

Однак попри факт, що правда була на його боці, йому невідомо чому хотілося себе ганити. Його провина в тому, що він був занадто бездоганний, — він і сам це знав. Треба було вимагати більше й не догоджати їй в усьому. Можливо, якби він поводився з нею більш відсторонено, усе склалося б інакше. Зрештою Давід був справжнім егоїстом, заради неї не відмовився від своєї роботи кореспондента в «гарячих точках», роз’їжджав по всьому світі. Хоча й добре знав, що Сандра страждає через його відрядження й тривалі чекання без можливості отримати бодай якусь звістку, дізнатися, чи все гаразд у нього і чи взагалі він живий-здоровий.

— Fuck you! — вилаявся він, цього разу звертаючись до привида Давіда.

Треба було й собі поводитися так само, тоді він її, можливо, не втратив би. А тепер доводиться картати себе, заливаючи горе горілкою.

Макс хотів уже був замовити цілу пляшку, не переймаючись тим, що зранку йому треба буде проводити урок у ліцеї, коли раптом помітив жінку, яка, сидячи біля барної стійки, попивала фруктовий коктейль та уважно спостерігала за ним. Вона була дуже вродлива, але неяскравою вродою. «Невимушено спокуслива», — завважив він подумки. Макс підняв догори склянку, хоча вже й порожню, ніби пропонуючи випити за її здоров’я. Звісно, він не належав до того типу чоловіків, що дозволяють собі таке ставлення, але тепер начхати на все.

Вона відповіла, легенько хитнувши своїм коктейлем. Потім рушила до його столика.

— Чекаєш на когось? Можна скласти тобі компанію? — промовила, захопивши його зненацька.

Макс не знав, що відповісти, зрештою відбувся коротким:

— Сідай, якщо хочеш.

— Мене звати Міна. А тебе?

— Макс.

— Міна та Макс: М-М, — промовила весело.

Йому здалося, що він розчув у неї східноєвропейський акцент.

— Ти не італійка.

— Авжеж, я румунка. Проте й ти не схожий на італійця. Чи я помиляюся?

— Я англієць, але живу тут уже багато років.

— Я весь вечір за тобою спостерігаю.

Дивно, а він лише зараз помітив.

— Тебе хтось розлютив?

Максові не хотілося розводитися про свою біду.

— Жінка, з якою ми збиралися тут зустрітися, мене кинула.

— О, то мені сьогодні поталанило, — зауважила вона з хитрою усмішкою.

Він придивився до неї краще: чорна сукня відомого бренду з глибоким вирізом на грудях, нігті тонких пальців з бездоганним червоним манікюром, широкий золотий браслет на лівому зап’ясті, на шиї ланцюжок з діамантом у хтозна-скільки каратів. Він помітив, що макіяж у неї дещо надмірний. А от парфуми, поза сумнівом, були французькі. «Якось вона тут не у своїй тарілці», — подумав він. Він не вважав себе сексистом, однак мусив визнати, що часом оцінював жінок за рівнем добробуту, якого вони вимагали від своїх партнерів. Можливо, через те, що багато хто з них втрачав до нього інтерес, щойно розумів, що він простий викладач у ліцеї. А тому він завжди спершу довго все обдумував і лише потім поглиблював знайомство, аби вони не відшили його першими. Отже, краще не тішити себе ілюзіями щодо цієї: він не міг собі її дозволити. Він би пригостив її напоєм, не сподіваючись ні на що більше, лише щоб мати в обмін за це її товариство. А потім — кожен своєю дорогою.

— Можна запропонувати тобі ще один? — Він кивнув на її коктейль.

Міна знову всміхнулася:

— Скільки грошей у тебе в кишені?

Він не відразу збагнув сенс її такого відвертого запитання.

— Не знаю, а чому ти питаєш?

Вона нахилилася до нього так близько, що він міг відчути її солодке дихання.

— Ти справді не розумієш, що я тут роблю, чи хочеш побавитися таким чином?

Повія? Він повірити не міг.

— Ні, вибач… просто я… — спробував він невдало виправдатися.

Вона на таке весело засміялася.

Він спробував узяти ситуацію під контроль:

— П’ятдесят євро, але я можу зняти ще карткою.

Максові самому не вірилося, що він верзе. Його раптом охопило бажання порушити правила пристойності. Правила зберігати вірність коханій Сандрі, правила, за якими він проживав власне життя — пристойне й дещо нуднувате.

Міна тим часом, здавалося, обдумувала його пропозицію та не зводила з нього очей. Так, ніби бачила його наскрізь краще за будь-кого.

— Згода, до того ж ти ще й гарненький, — винесла вирок. — Зроблю тобі знижку, все одно вечір пропав.

Макс зрадів, як мала дитина.

— Я на машині, можемо кудись від’їхати у спокійне місце.

Жінка ображено крутнула головою.

— Я здаюся тобі однією з тих, хто робить це на задньому сидінні?!

Насправді — аж ніяк.

— До того ж з отим чудовиськом, що рискає довкола…

Справді, вона мала рацію, як він міг забути про римського монстра. Органи правопорядку настійливо радили парочкам не усамітнюватися в безлюдних місцях, щоб кохатися в машині. Утім у нього був будинок у Сабаудії. Щоправда, до нього далеченько, але він міг заплатити їй щось зверху, аби переконати. Хоча тепер зима, і в будинку, напевно, холодно. Але вони могли б розпалити камін.

— Ходімо, я повезу тебе до моря.

Вогонь весело потріскував, кімната вже нагрівалася, а він уже не боявся. Він збирався зрадити Сандру, однак сумнівався, чи можна було назвати це зрадою. Вона не сказала відкрито, що не кохала його, утім сенс її слів полягав саме в цьому. Він навіть не подумав, що сказали б учні, якби побачили його зараз, коли він лежав у ліжку в будинку, що йому не належав, і чекав, коли повія-екскортниця вищого класу вийде з ванної, щоб зайнятися з нею сексом.

Ні, він і сам не хотів себе таким бачити. А тому вирішив притлумити всі муки совісті.