Донато Карризи – Ловець тіні (страница 54)
Він не встиг договорити, знесилів і впустив телефон.
Пенітенціарій та поліціянт обидва лежали на землі, боком, за кілька метрів один від одного. І дивилися один на одного. Навіть звільнившись, Маркус усе одно не зміг би нічим йому допомогти.
Так вони лежали й дивилися, їх огорнуло тишею сільської ночі, і тільки великий місяць був німим свідком їхнього мовчазного діалогу. Моро помирав, а пенітенціарій намагався очима підтримати його, вселити крихту мужності. Вони не знали один одного, ніколи раніше не розмовляли, але обидва були живими людьми. І цього було досить.
Маркус бачив мить, коли життєва іскра погасла в його погляді. П’ятнадцять хвилин по тому почулося виття сирен.
Рудоволосій жінці вдалося втекти. Пенітенціарій згадав про Сандру й про те, що їй, можливо, загрожувала небезпека.
9
Великий повний місяць так низько скотився до небокраю, що здавалося, от-от опуститься в чашу Колізею.
О четвертій ранку Сандра йшла по Віа-деї-Форі-Імперіалі в напрямку історичної пам’ятки, що її вважали головним символом Рима. Якщо вона добре пам’ятала те, чого їх навчали на уроках історії в школі, Колізей, урочисте відкриття якого відбулося у вісімдесятому році нашої ери, мав 188 метрів у довжину, 156 метрів у ширину і 48 метрів у висоту. Його арена була 86 метрів завдовжки і 54 метри завширшки. Їм навіть задавали вивчити відповідного віршика, щоб краще запам’ятати оті розміри, та найбільше Сандру вражав той факт, що споруда свого часу могла вмістити до сімдесяти тисяч глядачів.
Його тепер усім добре відома назва насправді була не офіційною, а швидше простонародним прізвиськом. Офіційно він називався Амфітеатр Флавіїв, а Колізеєм, тобто колосом, його прозвали через колосально велику бронзову статую імператора Нерона, що в ті часи стояла якраз навпроти амфітеатру.
На арені помирали без розбору люди й тварини. Перші — гладіатори, їх так називали через вид меча, «гладіо», яким вони були озброєні. Вони вбивали один одного або боролися з дикими звірами, яких звозили до Рима з найдальших куточків Імперії. Публіка обожнювала насильство, а деяких гладіаторів прославляли, як у наш час прославляють спортивних чемпіонів. Доки ті не помирали, звісно.
Із часом Колізей перетворився на символ послідовників Христа. А все через легенду, що не мала під собою ніякого фактичного підґрунтя, буцімто там римляни-язичники згодовували християн левам. Та легенда, можливо, знадобилася для того, щоб посилити згадку про справжні переслідування через їхню віру. Щороку в ніч з четверга на п’ятницю перед католицьким Великоднем від Колізея вирушав Хресний хід під проводом Папи на згадку про мученицьку смерть Христа.
Однак Сандрі мимоволі замість цієї легенди спадала на думку зовсім інша — та, яку їй розповів Макс, перш ніж піти з дому. «
Станція метро якраз навпроти монумента була ще зачинена, а майданчик перед нею — порожній. Ані туристів у черзі, ні самодіяльних акторів, одягнених, як римські центуріони, яким платили за можливість сфотографуватися разом. Лише кілька бригад працівників міської служби вдалині, що прибирали навколо, очікуючи на нову орду відвідувачів.
Зважаючи на таку безлюдність, Сандра була впевнена, що відразу помітить того, хто запросив її сюди. Утім з обережності прихопила із собою службовий пістолет, яким користувалася хіба що на поліційному полігоні раз на місяць, щоб не втратити навичок.
Почекала майже двадцять хвилин, але так ніхто й не з’явився. Поки вона роздумувала, чи не стала жертвою чийогось тупого жарту і чи не час іти геть, озирнулася знічев’я та помітила в залізній огорожі амфітеатру лаз. Одного прута в ґратах не було. Лаз для неї?
«Можливо, — сказала вона сама собі. — Та я нізащо туди не полізу».
Їй раптом захотілося, щоб Маркус був поряд. Його присутність надавала їй сміливості.
«Ти прийшла сюди не для того, щоб тепер розвернутися й піти. Отже, вперед!»
Сандра вийняла пістолет і, тримаючи його внизу вздовж стегна, пролізла через отвір у ґратах.
Вона опинилася в коридорі, що був частиною туристичного маршруту, і рушила в напрямку стрілок на табличках, які вказували дорогу відвідувачам.
Намагалася розчути якийсь звук, шерхіт — щось таке, що засвідчить: вона тут не сама.
Уже збиралася була піднятися сходами з травертину, які вели до кавеї[19], де колись влаштовувалася публіка, як почула чоловічий голос:
— Не бійтеся, агентко Веґа.
Він лунав з нижнього ярусу, з галерей, що перепліталися внизу й навколо арени. Сандра завагалася. Вона побоювалася іти туди.
Однак голос наполягав:
— Якби я хотів заманити вас у пастку, то не вибрав би цього місця.
Сандра замислилася. У його словах був здоровий глузд.
— Тоді чому тут? — запитала вона вголос, усе ще згори сходів.
— Не зрозуміли? Це ж випробування.
Жінка почала поволі спускатися сходами. Вона видавалася бездоганною мішенню, однак вибору не було. Намагалася призвичаїтися до темряви, а опинившись унизу, озирнулася довкола.
— Стійте там, де стоїте, — наказав голос.
Сандра повернулася й побачила темний силует. Чоловік сидів на капітелі, що впала з колони хтозна скільки століть тому. Не могла розгледіти обличчя, але зауважила, що на голові в нього кепка.
— Ну, то я витримала випробування?
— Не знаю ще… Я бачив вас по телевізору, коли ви перехрестилися навпаки. А тепер скажіть мені: ви одна з них?
Знову оте слово: «вони». Збіг з тим, що Діана Дельґаудіо написала на аркуші, змусив її здригнутися.
— Які такі «вони»?
— Ви розгадали загадку есемесок. Як вам це вдалося?
— Мій хлопець викладає історію, це його заслуга.
Баттіста Ерріаґа знав, що вона каже правду. Навів довідки щодо поліціянтки, коли шукав її номер телефону.
— «Вони» — це поклонники диявола?
— Ви вірите в демона, агентко Веґа?
— Не дуже. А треба?
Ерріаґа не відповів.
— Що вам відомо про цю історію?
— Знаю, що хтось захищає римського монстра, хоча не можу збагнути навіщо.
— Ви говорили про це зі своїм керівництвом? Що кажуть?
— Не вірять. Наш патологоанатом, лікар Астольфі, саботував слідство, перш ніж накласти на себе руки, але, на їхню думку, він скоїв це в стані тимчасового потьмарення розуму.
Ерріаґа коротко засміявся.
— Схоже, ваше керівництво дещо від вас приховало.
Сандра вже давно це підозрювала, але, почувши таке відкрито, розлютилася.
— Тобто як? Про що ви говорите?
— Про чоловіка з вовчою головою… Я впевнений, ви про нього не чули. Ідеться про символ, знайдений у різних формах, але завжди пов’язаний зі злочинами. Ось уже понад двадцять років поліція тримає такі справи в цілковитій таємниці. На цей час їх налічували двадцять три, але запевняю вас: їх значно більше. Річ у тім, що в усіх цих злочинах немає нічого спільного, окрім отієї антропоморфної фігури. Кілька днів тому її знайшли у квартирі Астольфі.
— Навіщо така секретність? Не розумію.
— Поліціянти не в змозі пояснити, хто і що криється за такою поведінкою. Хай там як, але навіть думка про те, що це може якось виходити за межі суто раціонального сприйняття, змушує їх тримати все в таємниці й не розглядати глибше.
— Але ж вам відома причина, чи не так?
— Люба Сандро, ви поліціянтка й тому вважаєте за норму, що всі навколо стоять на боці добра, та ще й щиро дивуєтеся, коли хтось вболіває за зло. Не хотілося б мені змушувати вас змінити думку, однак дехто вважає, що охорона темного боку людської природи необхідна для виживання нашої раси.
— Присягаюся, що я все одно нічого не розумію.
— Погляньте навколо, придивіться до цього місця. Колізей завжди був місцем насильницької смерті. Люди повинні б утікати світ за очі від такого видовища, а замість того охоче за ним спостерігали, ніби за веселою розвагою. Можливо, вони були лютими чудовиськами, наші предки? Ви справді гадаєте, що за багато століть щось змінилося в людській природі? Люди спостерігають по телевізору за подіями, пов’язаними з римським монстром, з тією самою нездоровою цікавістю, як колись за цирковою виставою в Давньому Римі.
Сандра мусила визнати, що таке порівняння не здалося їй аж таким недоречним.
— Юлій Цезар був кривавим завойовником, не менш кривавим за Гітлера. Однак сьогодні туристи купують футболки з його профілем. Одного дня, через кілька тисячоліть, можливо, робитимуть так само і з нацистським фюрером? Погодьтеся, ми з легкістю прощаємо гріхи минулого й цілими родинами приходимо до Колізею, щоб усміхнено фотографуватися там, де колись панувала жорстокість, де на людей чатувала смерть.
— Я згодна з тим, що людська раса за своєю природою схильна до садизму та байдужості, але навіщо захищати зло?
— Тому що війни звіку-правіку є рушієм прогресу: руйнують, щоб побудувати краще. І намагаються удосконалитися в усіх сферах, щоб узяти гору над іншими, щоб їх підкорити собі. І щоб їх самих не підкорили.
— А диявол тут до чого?
— Не диявол, а релігія. Кожна релігія світу думає, що володіє абсолютною правдою, попри те що та правда часто вступає в конфлікт з правдою інших вірувань. Ніхто не переймається тим, щоб відшукати спільну правду, кожен стоїть на своєму, не відступаючи ані на йоту від власних переконань. Вам це не здається безглуздим, зважаючи на той факт, що Бог — один-єдиний? Тоді чому для сатаністів має бути інакше? Вони не вважають, що стоять на хибному шляху, їм навіть на думку не спадає, що в їхніх учинках є щось неправильне. Вони виправдовують насильницьку смерть так само, як ті, хто закликає до війни заради віри. Адже християни теж влаштовували хрестові походи, а мусульмани досі ведуть джихад.