Донато Карризи – Ловець тіні (страница 56)
Поки вони їхали до будинку в Сабаудії, Міна задрімала. Він нишком поглядав на неї протягом усієї поїздки, намагаючись збагнути, якою була насправді оця тридцятип’ятирічна чи тридцятишестирічна дівчина, що ховалася за спокусливою маскою для принаджування чоловіків. Намагався уявити, яким було її життя, її мрії, чи закохувалася вона колись і чи не була закоханою зараз.
Нарешті вони доїхали, і дівчина відразу почала роззиратися. Вілла стояла в дуже красивому місці, біля моря. Праворуч тягнувся у водну далечінь мис Чирчео з його природним заповідником. Тієї ночі над мисом висів великий повний місяць. Макс зазвичай не занадто уважно споглядав такі пейзажі, а от на дівчину це справило неймовірне враження.
Міна запитала, де в будинку ванна. Потім зняла черевички на високих підборах і піднялася сходами, що вели на другий поверх. Він залишився внизу й насолоджувався отим її видом — ніби янгол входив до раю.
Простирадла великого ліжка були чисті. Макс роздягнувся, ретельно склав одяг, як то робив завжди вдома, хоча навіть цього не зауважив. Звичка, вироблена добрим вихованням, що аж ніяк не відповідало тому, що він збирався робити — учинок, який геть не відповідав його принциповій вдачі.
Міна попередила відразу: їхні стосунки не повинні були тривати більше години. І ніяких поцілунків, таке правило. Вийняла із сумочки пачку презервативів і вручила йому, не сумніваючись, що він знає, як ними користуватися.
Макс вимкнув світло і з нетерпінням став чекати тієї миті, коли вона от-от з’явиться у дверях — можливо, у спокусливій білизні. Відчував довкола її парфуми, від яких паморочилося в голові й виникало напруження внизу живота. Що завгодно, аби не думати про біль, завданий Сандрою.
Коли він побачив спалах по той бік дверей у темряві, то вирішив, що йому здалося. Та вже за мить блимнуло вдруге. Тоді він мимохіть поглянув у вікно. Утім небо було чисте, ніяких ознак близької грози, лише блідий місяць на безхмарному небі.
Лише після третього спалаху він збагнув, що йдеться про спалахи фотоапарата.
І вони наближалися.
2
Його зачинили в кімнаті без вікон.
Однак спершу поліціянти дозволили лікареві його оглянути. Переконавшись у задовільному стані його здоров’я, перевели його сюди. Двері замкнули, і відтоді Маркус більше нічого не знав і нікого не бачив.
У кімнаті не було нічого, окрім стільця, на якому він сидів, і сталевого столу. Єдине джерело освітлення — неонова лампа на стелі, а на одній зі стін — вентилятор, що подавав свіже повітря до приміщення й наповнював його невпинним і дратівливим деренчанням.
Він утратив відчуття часу.
Коли в нього запитали його особисті дані, він надав ті, якими користувався під прикриттям. Позаяк ніяких документів у нього при собі не виявили, Маркус продиктував номер телефону, що існував саме для таких непередбачуваних ситуацій. На тому номері вмикався автовідповідач одного зі службовців аргентинського посольства у Ватикані. Насправді те повідомлення отримав би Клементе й згодом з’явився б до комісаріату з фальшивим дипломатичним паспортом, у якому б зазначалося, що він — Альфонсо Ґарсія, особливий уповноважений з релігійних питань і працює на уряд Буенос-Айреса.
Ще жодного разу пенітенціарію не доводилося користуватися такою складною процедурою. Теоретично італійська поліція мала б відразу відпустити його, зважаючи на статус дипломатичної недоторканності. Однак цього разу ситуація справді була складна.
Ішлося про смерть віцеквестора. А Маркус був її єдиним свідком.
Він гадки не мав, чи Клементе вже взявся до роботи, щоб визволити його звідси. Поліція не могла затримувати його на нескінченний період часу, однак вистачило б доби, щоб з’ясувати, що не існує ніякого Альфонсо Ґарсії, який працює на уряд Аргентини, і тим самим знищити його прикриття.
Але тієї миті Маркус хвилювався не за себе. Він боявся за Сандру.
Почувши розмову між Фернандо та рудоволосою жінкою, він усвідомлював, що Сандрі теж загрожує небезпека. Невідомо, як вона зараз почувалася і чи з нею все гаразд. Він не міг дозволити, щоб з нею щось сталося. А тому попри всі настанови Клементе він вирішив: щойно агенти знову переступлять поріг приміщення, він усе їм розповість. Про те, що вів паралельне розслідування щодо римського монстра і що в цій справі була замішана група осіб, які прикривали убивцю. І сказав би, де шукати Кроппа. Таким чином він зміг би захистити Сандру.
Він не був упевнений, що йому повірять, однак зробив би все, щоб вони з увагою поставилися до його слів.
Так, Сандра — понад усе. Передусім.
Відтоді, як його зірвали з ліжка посеред ночі, комісар Креспі не зупинявся ані на мить. Його організм просто кричав, вимагаючи дозу кофеїну, у скронях стугоніло від головного болю, але в нього не було ані хвилинки вільної, щоб прийняти аспірин.
Комісаріат на площі Евкліда, що у кварталі Паріолі, просто вирував. До складського приміщення, де знайшли бездиханне тіло Моро, заходили й виходили люди. Проте досі ніхто не продав їх журналістам — зауважив Креспі. Колеги занадто поважали віцеквестора, щоб зрадити його пам’ять. А тому його смерть дотепер залишалася в таємниці. І як довго це триватиме? До полудня голова органів правопорядку в усякому разі провів би пресконференцію, щоб повідомити про те, що сталося.
Та наразі доводилося чекати, лишалося забагато запитань без відповідей. Що робив Моро в тому відлюдному місці? Чий труп знайшли за кілька метрів від нього? Якою була динаміка стрілянини? Експерти бачили сліди відбитків коліс на землі, а тому визначили, що окрім автівки віцеквестора там був ще один автомобіль. Отже, хтось скористався ним, щоб утекти? І який стосунок мав до всього цього загадковий аргентинський дипломат, якого знайшли зв’язаним і з кляпом у роті?
Його привезли до комісаріату на площі Евкліда, позаяк вона була найближча. А ще для того, щоб прибрати його з очей журналістів, які швидко пронюхали б про все, що трапилося. Звідси здійснювали керівництво слідством. Не знали, яким чином це пов’язано з історією римського монстра, але нізащо не дозволили б, щоб до убивства їхнього колеги долучилися карабінери.
Ще й тому, що протягом останніх годин ООГ доводилось розбиратися з іншою халепою.
Як стало відомо Креспі, минула ніч видалася дуже насиченою. Відразу після четвертої ранку на номер екстреної служби надійшов дивний телефонний дзвінок. Якась дівчина з помітним слов’янським акцентом перелякано повідомила про напад, що стався на морському узбережжі Сабаудії.
Коли карабінери прибули на віллу, застали там тільки мертве тіло чоловіка в спальні. Постріл пістолета точно в серце, за першими результатами огляду, кулі випущено з револьвера
Однак спеціалісти з ООГ не були певні, що не йшлося про збіг або наслідування. Дівчина втекла, але вже після того, як повідомила поліцію, і зникла невідомо куди. Тепер її шукали й паралельно шукали можливі сліди ДНК в будинку, щоб порівняти їх з ДНК убивці, який у них уже був.
На відміну від убивства Моро, те, що скоїлося в Сабаудії, вже стало набутком публіки, хоч і в дуже загальній формі. Креспі знав, що саме це й було основною причиною, чому преса досі не рознюхала про смерть віцеквестора.
Тепер їм конче хотілося дізнатися ім’я нової жертви монстра.
Отже, в поліції було достатньо часу, щоб розкрутити отого Альфонсо Ґарсію, перш ніж з’явиться якийсь службовець із посольства й почне вимагати звільнення затриманого, посилаючись на дипломатичну недоторканність. Чоловік надав Креспі номер телефону, за яким могли підтвердити його особистість, але той не дуже квапився.
Хотів притримати його для себе. І примусив би його все розповісти.
Однак насамперед треба було терміново випити кави. А тому він вийшов у холодний римський ранок, перетнув площу Евкліда, щоб зайти до невеликого бару.
— Комісаре, — покликали його.
Креспі вже мав увійти, втім повернув голову. Він побачив чоловіка, який квапливою ходою ішов йому назустріч і махав рукою. На журналіста він не був схожий. Поза всяким сумнівом, філіппінець. Креспі навіть прийняв його за прислугу одного із сусідніх палаців, яких було чимало у кварталі Паріолі.
— Добрий день, комісаре Креспі, — промовив Баттіста Ерріаґа, підійшовши ближче. Він захекався після бігу. — Можна поговорити з вами хвилинку?
— Я дуже поспішаю, — сухо відповів той.
— Я не затримаю вас надовго, обіцяю. Хотів запропонувати вам випити кави.
Креспі кортіло спокійно насолодитися своїм еспресо і якомога швидше відкараскатися від незнайомця.
— Не хотілося б видатися нечемним, адже я навіть не знаю, як вас звати і звідки вам відомо моє ім’я, однак у мене зовсім немає часу, я вам сказав.
— Аманда.
— Що, перепрошую?
— Ви її не знаєте, але вона дуже розумна дівчинка. Їй чотирнадцять років, вона навчається в ліцеї. Як усі в її віці, має тисячі мрій і тисячі планів у голові. Дуже любить тварин, а віднедавна ще й цікавиться хлопцями. Один за нею упадає, вона це помітила, і тепер хоче примусити його освідчитися. Можливо, наступного літа отримає свій перший поцілунок.
— Про кого ви говорите? Не знаю я ніякої Аманди!
Ерріаґа ляснув себе долонею по лобі:
— Звісно, який же я йолоп! Ви її не знаєте, тому що насправді її ніхто не знає. Насправді Аманда повинна була з’явитися на світ чотирнадцять років тому, однак її матір збила машина на пішохідному переході на околиці міста. Водій не зупинився, щоб надати першу допомогу, втік, тож його так і не знайшли.