Донато Карризи – Ловець невинних душ (страница 9)

Нахабство Шалбера довело Сандру до сказу. Зо хвилину вона була не в змозі вимовити ані слова. Коли врешті наважилася, у її голосі звучала злість:

— Ідіть під три чорти, пане Шалбер!

Сандра роз’єднала зв’язок. Вона була розлючена. Схопивши порожній келих, кинула його в стіну. Цей чоловік не мав права так поводитися. Вона припустилася помилки, дозволивши йому говорити, мала закінчити цю розмову раніше. Сандра встала з канапи й нервово заходила кімнатою сюди й туди. Аж до цієї хвилини не хотіла визнавати, що Шалбер мав рацію: вона боялася. Його дзвінок не заскочив її, бо здавалося, що підсвідомо вона на нього чекала.

«Справжнє безумство, — подумала жінка. — То був нещасний випадок. Випадок!»

Сандра потроху заспокоювалась. Роззирнулася. Полиці з Давідовими книжками. Купа пачок анісових цигарок на столі. Ненависний лосьйон після гоління у ванній. Стілець у кухні, на якому він сидів, коли в неділю вранці читав газету.

Перше правило, яке засвоїла Сандра Веґа: будинки ніколи не брешуть. «Тут, в Осло, дуже зимно, і я не можу дочекатися повернення». Але їхнє помешкання, мабуть, таки було не без брехні, адже Давід помер у Римі.

23:36

Мертвий розплющив очі.

Його оточувала темрява. Він змерз, був дезорієнтований і наляканий. Але всі ці відчуття були йому знайомі.

Він пригадав постріл із пістолета, запах пороху, а потім чад обгорілого тіла. М’язи раптом припинили слухатися, і він упав на підлогу. Перевірив, чи зможе простягнути руку. Мав лежати в калюжі крові, але крові не було. Мав бути мертвий, але вижив.

Щонайперше ім’я.

— Я Маркус, — промовив він.

Цієї миті він зрозумів, що живий. Що він у Римі, у своїй квартирі, лежить на ліжку, тільки-но прокинувшись. Пульс був скажений і не уповільнювався. Чоловік був мокрий як хлющ і важко дихав.

Знову прокинувся після цього сну живий.

Щоб не боятися, чоловік залишав увімкненим світло. А цього разу забув. Сон його заскочив: він був одягнений. Увімкнув лампу й подивився на годинник: спав заледве двадцять п’ять хвилин.

І цього було досить.

Сягнув за фломастером, що тримав біля подушки, і написав на стіні: «Розбите скло».

Біла стіна поряд зі складаним ліжком була його щоденником. Навколо — порожнє приміщення. Ця мансарда на Віа-деї-Серпенті була позбавленим пам’яті місцем, де він вирішив оселитися, щоб мати можливість згадувати. Дві кімнати. Жодних меблів, окрім ліжка й лампи. Одяг укинуто до валізи, що стоїть на підлозі.

Щоразу, виринаючи зі сну, він щось із нього виносив: якийсь образ, слово, звук. Тепер це був звук розбитого скла.

Але що це за скло?

Кадри з однією сценою, завжди тією самою. Він записував усе на стіні. Упродовж останнього року він пригадав чимало подробиць, але бракувало ще спогаду про те, що сталося в тому готельному номері.

Він знав напевно, що там був також Девок, його найближчий приятель, той, хто зробив би для нього все. Він здавався переляканим, стурбованим. Маркус не міг сказати чому, але мало статися щось серйозне. Пригадував відчуття загрози. Мабуть, Девок хотів його про щось попередити.

Але вони були не самі. З ними був ще хтось.

Щось незрозуміле, невиразне відчуття чиєїсь присутності. Від цього вчувалася загроза. Він був певний, що це чоловік. Але не знав, хто він. Чому він там опинився? Чоловік мав пістолет і певної миті видобув його й став стріляти.

Постріл влучив у Девока. Він повільно сповзав на Маркуса, і очі, що в нього вдивлялися, були вже мертві. Руки притиснуті до грудної клітки в ділянці серця. Між пальцями струменіла темна кров. Пролунав другий постріл. І майже тієї самої миті Маркус побачив блиск. Куля його наздогнала. Удар у череп. Відчув, як кістка розколюється на дрібні шматки, як сторонній предмет заглибився в його мозок, наче чийсь палець, а з рани сочиться тепла липка кров.

Та чорна діра в його голові всотала все: минуле, свідомість, найкращого приятеля, а також обличчя супротивника. Адже що справді мучило Маркуса — він не міг пригадати рис обличчя людини, яка завдала йому горя.

Абсурдно, але він, якщо хотів знайти кривдника, мав би наразі припинити шукати. Бо щоб учинити справедливий суд, він мусив би стати колишнім Маркусом. А досягти цього нереально, якщо весь час роздумувати про те, що сталося з Девоком. Він повинен розпочати все заново, віднайти себе.

І для цього треба знайти Лару.

Розбите скло. Він пригадав це, і знов у пам’яті спливли останні слова Клементе: «Відтепер ти сам». Інколи Маркус сумнівався навіть у тому, що крім них двох був хтось інший. Коли єдиний приятель знайшов його на лікарняному ліжку — напівживого й позбавленого пам’яті — і розповів йому, хто він, Маркус не повірив. Потрібен був час, щоб призвичаїтися до цієї думки.

«Собаки не розрізняють кольорів», — повторив він, щоб упевнитися, що це все правда. Сягнув по документи стосовно справи Єремії Сміта, позначені c.g. 97-95-6, сів на ліжку й заходився передивлятися їх, шукаючи якогось сліду, який міг би привести його до зниклої студентки.

Почав із короткої біографії вбивці. Єремія мав п’ятдесят років, неодружений. Походив із заможної родини. Син італійки та англійця. Обоє вже померли. Були власниками п’яти крамниць тканин, але продали все у вісімдесятих роках і припинили торгову діяльність. Єремія був єдиний син, не мав близьких родичів. Міг жити на чималий відсоток від капіталу, тому ніколи не працював. На цьому біографія уривалася, і в його особистій історії розпочиналася чорна діра. В останніх двох рядках було коротко зазначено, що мешкав самотньо на віллі на узгір’ях у передмісті Рима.

Маркус дійшов висновку, що в житті Єремії немає нічого особливого. Але ж виникли певні умови для того, щоб він став тим, ким був. Самотність, незрілість почуттів, нездатність до близьких стосунків — і разом з тим прагнення бути поряд із кимось рідним.

«Ти думав, що єдиним шляхом для появи інтересу в якоїсь жінки є викрадення її й утримання зв’язаною, чи не так? — подумки ставив до нього запитання Маркус. — Напевно. Чого ти хотів досягти, що було в тебе на меті? Ти викрадав їх не для того, щоб скористатися ними для сексу. Ти не ґвалтував їх і не катував.

Ти очікував, що вони замінять тобі родину.

Ти намагався примусити їх до спільного життя, улаштувати так, щоб усе було нормально, кохати їх як справжній чоловік, але вони були надто налякані, щоб відповісти тобі. Щоразу ти намагався налагодити стосунки з ними, але вже за місяць усвідомлював, що це неможливо. Ти розумів, що твоє почуття нездорове, збочене й існує тільки у твоїй голові. А потім — скажімо відверто — тобі хотілося полоснути їх ножем по горлу. І нарешті ти їх убивав. Але не припиняв шукати… кохання».

Хоча ці роздуми й видавалися логічними, Маркус нікого цим не переконав би. Він пішов цією стежкою й прийняв здобутий із цього висновок як єдиний правильний. Він спитав себе чому, але не знайшов відповіді. Це також було частиною його таланту. Інколи він жахався своїх здібностей.

Він вирішив проаналізувати modus operandi Єремії. Цей чоловік скоював злочини протягом шести років, убив чотирьох жінок. За кожним разом наступала фаза спокою: убивці вистачало пам’яті про акт насилля, щоб загасити бажання повторити. Коли цей сприятливий вплив зникав, народжувалося нове бажання, що призводило до наступного викрадення. Це був фізіологічний процес.

Жертвами Єремії були жінки віком від сімнадцяти до двадцяти восьми років. Він шукав їх серед білого дня. Налагоджував із ними контакт під якимсь приводом, потім пропонував випити й додавав до напою «пігулку зґвалтування». Коли наркотик починав діяти, Єремія пропонував піти разом.

Але чому дівчата погоджувалися випити з ним?

Це Маркусові здавалося дивним. Він гадав, що такий чоловік, як Єремія — середнього віку й геть не красень, — мав би викликати підозри, а таки дівчата дозволяли до них наближатися.

Довіряли йому.

Мабуть, він давав їм гроші або розказував щось про майбутнє. Одна з технік зваблення (дуже розповсюджена поміж сексуальних злочинців) полягала в обіцянні роботи або легких заробітків, можливості взяти участь у конкурсі краси, кастингу до фільму або телепередачі. Але такі прийоми вимагали вміння налагоджувати товариські контакти, а це надто суперечило характеру Єремії, який жив наче відлюдько.

Як він зумів їх ошукати?

А чому ніхто не бачив, як він до них наближався? Перед викраденням Лари сталося чотири випадки викрадення в публічному місці — і жодного свідка. Адже ці його залицяння вимагали часу. Проте, мабуть, таке запитання містило й відповідь: Єремія Сміт для інших був такою незначною людиною, що аж ставав невидимим.

«Ти крутився серед інших без перешкод. Але почувався сильним, тому що ніхто тебе не помічав».

Маркус розмірковував про татуювання на грудях Єремії: «Убий мене».

«Немовби він хотів сказати, що цього задосить, адже зазвичай ми оцінюємо людей поверхово, за зовнішнім виглядом, — сказав Клементе, а потім додав: — І коли правда витатуювана на грудях, її може побачити кожен, але водночас, хоч і така близька, вона прихована, тому що її ніхто не зауважує».

«Ти скидався на таргана, що бігає підлогою під час вечірки, — ніхто його не помічає, нікого він не цікавить. Повинен лиш пильнувати, щоб його не розтоптали. І ти вдосконалив це мистецтво залишатися непоміченим. Але з Ларою вирішив учинити інакше. Ти викрав дівчину з її квартири, просто з ліжка».