Донато Карризи – Ловець невинних душ (страница 23)

«Завдяки одному з таких листів я й зустрів його», — подумав Маркус.

— Спочатку ваш син звільнив детектива, а тиждень тому дізнався, хто вбивці, заманив їх до покинутої будівлі й застрелив. Напевно, це він довів до смерті Раньєрі, пошкодивши його авто. Тому він має тут з’явитися. Я просто встиг прийти раніше.

— Якщо не ви все це замислили, то чия це робота?

— Не знаю, але неповних двадцять чотири години тому знайдено серійного вбивцю Єремію Сміта в передсмертному стані. У нього на грудях був напис: «Убий мене». У групі швидкої, що надавала йому першу допомогу, була сестра однієї з жертв. Вона могла звершити справедливий суд. Гадаю, таку саму можливість дістав Раффаеле.

— Чому ви так зацікавлені в тому, щоб урятувати мені життя?

— Не тільки вам. Цей серійний убивця викрав студентку на ім’я Лара. Він десь ув’язнив її, але сам у комі й більше не може говорити.

— Це і є та невинна особа, про яку ви згадали кілька хвилин тому?

— Якщо я дізнаюся, хто все це організував, то зможу її врятувати.

Адвокат Альтьєрі підніс до рота келих із коньяком.

— Я не знаю, як міг би вам допомогти.

— Незабаром тут буде Раффаеле, імовірно, наміряючись здійснити помсту. Викличте поліцію та здайтеся в руки правосуддя. Я зачекаю вашого сина та спробую переконати його, щоб він зі мною поговорив. Можливо, він знає дещо таке, що може мені допомогти.

— Я маю все розказати поліції? — Глумливий тон запитання виразно вказував, що адвокат не має анінайменшого наміру це зробити. — А хто ви такий? Чому я повинен вам довіритися, якщо ви мені цього не кажете?

Маркус відчував спокусу розказати йому все, якщо вже іншого виходу не було. Хоча це суперечило його принципам. І враз пролунав постріл. Маркус повернувся й побачив Раффаеле, що цілив із пістолета в крісло, де сидів його батько. Куля пробила оббивку. Альтьєрі нахилився вперед, келих із коньяком випав із його руки.

Маркус хотів запитати в хлопця, чому той відкрив вогонь, але здогадався, що він обрав помсту, а не справедливість.

— Дякую, що примусили його до розмови, — сказав Раффаеле.

Тієї миті Маркус зрозумів, у чому полягала його роль у цій справі. Саме для цього хтось звів їх у квартирі Лари. Маркус мав надати те, чого бракувало Раффаеле: визнання його батька.

Маркус хотів поставити хлопцеві кілька запитань, сподіваючись дізнатися, який зв’язок існує між справою майже двадцятирічної давності, Єремією Смітом і зникненням Лари. Але, перш ніж устиг вимовити хоч слово, почув удалині виття поліційних сирен. Раффаеле всміхнувся до нього, але не поворухнувся. Це він викликав поліцію. Цього разу справедливість мала бути дотримана. Навіть у цьому син не хотів бути схожим на батька.

Маркус збагнув, що йому лишилося кілька хвилин. Він мав безліч запитань, але мусив іти звідти. Його не мали там бачити.

Ніхто не повинен знати про його існування.

20:35

Поклавши потрібні речі до сумки, Сандра впіймала таксі поблизу Віа-Джолітті. Назвала водієві адресу, а потім ще раз продумала план, який склала. Вона наражалася на величезний ризик. Якби її справжні наміри стали відомі, Сандру напевне б тимчасово відсторонили від служби.

Автомобіль оминув П’яцца-делла-Республіка і в’їхав на Віа-Нацьонале. Сандра погано знала Рим. Для такої людини, як вона, народженої та вихованої на півночі, це місто було суцільною незвіданою землею. Мабуть, воно надто прекрасне, як Венеція, що завжди здавалася їй населеною виключно туристами. Важко було повірити, що хтось мешкає в таких містах, працює, здійснює покупки, проводжає дітей до школи, замість того щоб ходити й захоплюватись довколишніми грандіозними будівлями.

Таксі завернуло на Віа-Сан-Вітале. Сандра вийшла перед будівлею відділку.

«Усе буде добре», — мовила вона сама до собе.

Показала посвідчення черговому на реєстрації та попросила про розмову з працівником архіву, рівним їй за званням. Сандрі запропонували сісти в залі очікування, поки вони знайдуть когось телефоном. За кілька хвилин до неї підійшов рудоволосий колега без мундира. Було видно, що його відволікли від вечері.

— Чим можу служити? — поцікавився він, жуючи. Крихти на сорочці вказували, що чоловік ласував бутербродом.

Сандра зважилася на свою найпривабливішу усмішку.

— Я знаю, що вже пізно, але мій начальник послав мене до Рима сьогодні після полудня. Треба було вас попередити, але я не мала на це часу.

Рудий колега байдуже кивнув головою.

— А в чому річ?

— Я здійснюю дослідження.

— За конкретною справою чи?..

— Ідеться про аналіз впливу насильницьких злочинів на суспільство та успішність дій поліції щодо їх усунення, з урахуванням відмінностей між Міланом і Римом, — проказала вона одним духом.

Чоловік спохмурнів. Він їй не заздрив: з одного боку, таке завдання зазвичай було якимсь видом кари або свідчило про гнобительство підлеглого з боку начальника. З другого — не розумів, для чого це могло придатися.

— І кого таке цікавить? — спитав він.

— Не знаю, але, здається, за кілька днів шеф має взяти участь у якомусь конгресі та, імовірно, використає ці дані у звіті.

Поліціянт зрозумів, що це триватиме довго, а він не хотів зіпсувати собі спокійне вечірнє чергування. Сандра прочитала це на його обличчі.

— Чи можу я побачити ваш службовий наказ, агентко Веґа? — промовив він авторитетним тоном, немовби хотів, щоб вона відмовилась.

Але вона й це передбачила. Нахилилася до нього й шепнула конфіденційно:

— Послухай, колего, між нами. Я не маю бажання проводити ночі в архіві тільки для того, щоб задовольнити цього негідника, мого шефа, інспектора де Мікеліса. — Вона відчувала докори сумління, що змалювала його таким, але, позаяк не мала службового наказу, мусила назвати прізвище якогось начальника. — Зробімо так: я залишу перелік того, що мені потрібне, а ти спокійно візьмешся за це, коли зможеш.

Сандра дала йому в руки роздруківку. Це був просто список туристичних пам’яток міста, підготований портьє її готелю. Вона знала, що в колеги зникне бажання чинити перешкоди, коли він побачить, який довгий той список.

І дійсно, поліціянт повернув їй роздруківку.

— Зачекай хвилину. — Він теж перейшов на ти. — Я навіть не уявляю, з чого почати. Як я здогадуюся, ідеться про доволі ускладнені пошуки. Здається, ти краще впораєшся.

— Але я не знаю вашого способу каталогізації, — запротестувала Сандра.

— Немає проблем, я все поясню. Дуже просто.

Сандра вдавано засмутилася, закотила очі й покрутила головою.

— Згода, але я хотіла б повернутися до Мілана завтра вранці або найпізніше після полудня. Тож якщо ти не маєш нічого проти, я розпочала б одразу.

— Звичайно, — погодився поліціянт, ураз налаштувавшись співпрацювати, і провів її до архіву.

Сандра опинилася у великому залі, прикрашеному фресками, з високою орнаментованою стелею, де стояло шість столів із комп’ютерами. У них і був увесь архів. Вміст паперових картотек цілком перенесли до бази даних, яку зберігали на сервері двома поверхами нижче, у підвалі.

Палац, де був розміщений відділок, побудували в XIX столітті. Тут можна почуватися неначе всередині витвору мистецтва.

«Одна з переваг Рима», — подумала Сандра.

Вона сіла за комп’ютер. За рештою столів нікого не було. Єдиним джерелом світла була лампа, тож Сандру оповила приємна півтемрява. У тремкій тиші кожен шум відбивався луною від стін, тоді як з вулиці долинав грім: наближалась буря.

Вона зосередилась на моніторі перед собою. Рудий колега пожертвував декілька хвилин на пояснення, як їй увійти в систему. Дав коди безпеки та зник.

Сандра вийняла із сумки Давідів записник. Її чоловік провів у Римі три тижні. На сторінках, що належали до того періоду, вона нарахувала близько двадцяти адрес, за якими потім він поставив позначки на плані міста. Ці адреси він здобув за допомогою рації, налаштованої на хвилю поліції. Щоразу, коли центральне управління сигналізувало автомобільним патрулям про якийсь злочин, Давід, імовірно, теж їхав на місце.

З якою метою? Чого він шукав?

Сандра дійшла до сторінки записника, на якій була зазначена перша адреса, і ввела її разом із датою до пошукової системи архіву. Вистачило кількох секунд — і на екрані з’явилася відповідь: «Віа-Ероде-Аттіко. Чоловік убив співмешканку».

Сандра відкрила файл і прочитала виписку з протоколу. Ішлося про домашню сварку. Чоловік-італієць заколов свою перуанську подругу й утік. Дотепер його не спіймали.

Не розуміючи, чому Давід зацікавився цією історією, Сандра вирішила вписати до пошукової системи наступну адресу й дату.

«Віа-делл-Ассунцьоне. Грабіж і ненавмисне вбивство».

На стареньку напали в її квартирі. Злодії зв’язали її та засунули кляп до рота, жінка померла через задуху. Сандра не могла визначити, який зв’язок між цією подією і тим, що сталося на Віа-Ероде-Аттіко. Місця й герої різні, а також були різні обставини, за яких спричинено ці смерті. Вписала наступну адресу й дату.

«Корсо-Трієсте. Убивство під час бійки».

Це сталося вночі на автобусній зупинці. Між двома незнайомцями через дрібний привід виникла сутичка, а потім один із них дістав ножа.

«Що спільного це може мати з тими справами?» — ставила вона собі запитання, дедалі більш спантеличена.

Сандра не змогла знайти зв’язку ані між цими трьома подіями, ані між тими, про які читала далі. Завжди була одна або кілька жертв. Дивна мапа злочину. Деякі з них розкриті, інші ще ні.