Донато Карризи – Ловець невинних душ (страница 22)

— Знищення.

Знищити об’єкт манії, щоб він більше не міг нас ранити. І впевнитися, що знищив його раз і назавжди. Щоб досягти цієї мети, у певних випадках смерті замало.

Маркус висмикнув із записника аркуші, де були символ і напис. Упродовж хвилини роздивлявся одне й друге, намагаючись відшукати розгадку.

Раптом він відчув на собі чийсь погляд. Повернувся й побачив, хто за ним спостерігає: це було його відображення у віконному склі. Чоловік, який не любив дивитися в дзеркала, цього разу не поворухнувся.

Маркус прочитав відображення напису EVIL, тобто «зло», справа наліво.

— Жахливе видовище, — прошепотів він.

І зрозумів, що жіночий крик, який, здавалося, пролунав з офісу Раньєрі, не галюцинація. То було насправді.

Велика вілла з червоної цегли потопала в зелені та спокої престижного кварталу Ольджата. Навколо був сад із газоном і басейном. У двоповерховому будинку горіло світло.

Маркус простував під’їзною дорогою. Небагато обраних мало привілей потрапляти в ці володіння. Однак він без проблем увійшов. Сигналізація не ввімкнулася, охоронець не підбіг. Це означало лиш одне: хтось чекав на нього.

Засклені двері були відчинені. Маркус переступив поріг та опинився в багато вбраній вітальні.

Ніяких голосів або шумів. Праворуч сходи. Піднявся нагору, де світло було погашене, але в глибині коридору побачив його відблиски від полум’я з кімнати. Маркус рушив туди, певний, що знайде те, чого шукає.

У кабінеті, у шкіряному кріслі, спиною до дверей, із чарчиною коньяку в руці сидів чоловік. У каміні горів вогонь, а напроти каміна — майже як в офісі Раньєрі — був плазмовий телевізор і відеоплеєр.

— Я відіслав усіх. Удома немає нікого, — промовив адвокат Ґвідо Альтьєрі. — Скільки ви хочете?

— Мені не потрібні гроші.

Адвокат поворухнувся так, наче хотів обернутися.

— Хто ви?

Маркус його стримав.

— Якщо це можливо, я хотів би, щоб ви не бачили мого обличчя.

Альтьєрі виконав його бажання.

— Ви не хочете сказати, хто ви. Вам не потрібні гроші. То що вас привело до мого дому?

— Я хочу зрозуміти.

— Якщо ви дісталися сюди, то вже все знаєте.

— Ще ні. Чи хочете ви мені допомогти?

— Чому я повинен це робити?

— Позаяк крім власного ви можете врятувати життя ще однієї невинної особи.

— Я слухаю.

— Ви теж отримали анонімного листа, еге ж? Раньєрі мертвий, двох убивць застрелили, а їхні тіла підпалили. А тепер вам цікаво, чи це я надіслав усі ці листи.

— У листі, який я отримав, було сказано про візит сьогодні ввечері.

— Але я не маю із цим нічого спільного й прийшов сюди не для того, щоб заподіяти вам шкоду.

У криштальному келиху в руці Альтьєрі відбивалося полум’я.

Маркус помовчав протягом хвилини, а потім вирішив перейти до суті справи.

— Коли вбито невірну дружину, першим підозрюваним завжди є чоловік. — Він навів слова Клементе, хоча спочатку вони здалися йому банальними. — Це вбивство було скоєне в переддень релігійного свята, у ніч на молодика. Збіглися всі обставини.— «Інколи люди піддаються силі забобонів, — подумав Маркус. — І щоб наповнити чимось порожнечу, вони ладні повірити в будь-що». — Але це не ритуал, не було ніякої секти. Напис над ліжком, EVIL, був не погрозою, а знаком надії. Прочитаний ззаду наперед, він означає LIVE — «живи». Мабуть, то був жарт, а може, і ні. Це було послання, яке мало дістатися аж до Лондона, де ви перебували: роботу виконали згідно із замовленням, ви могли повертатися додому. Таємничий трикутник не був символом. Щось було поставлене в калюжі крові біля ліжка, а потім перенесене на другий бік. Усе просто. Істота з трьома лапами й одним оком: відеокамера на штативі.

Маркус пригадав жіночий крик, який почув з офісу Раньєрі. То була не ілюзія. То кричала Валерія Альтьєрі у відеофільмі, який приватний детектив зберігав у сейфі. Передусім він його переглянув, а потім поклав у шкіряну теку й забрав із собою.

— Убивство організував Раньєрі, ви його тільки замовили. Але після отримання анонімного листа та виявлення трупів детектив був певний, що хтось знає правду. Він почувався в облозі, боявся. Тому квапливо повернувся в офіс і спалив лист. Якщо хтось по двадцяти роках вистежив убивць і зміг навіть підмінити касету в сейфі — отже, він перевірив, чи зберігся запис. Пане адвокате, скажіть мені: касета, яку мав детектив, була копією чи оригіналом?

— Чому ви про це питаєте?

— Бо вона згоріла, коли палав його автомобіль. А без неї справедливість ніколи не візьме гору.

— Страшний збіг обставин, — пробурмотів Альтьєрі.

Маркус подивився на відеоплеєр, що стояв біля телевізора.

— Це була ваша вимога, еге ж? Ви не могли вдовольнитися смертю дружини. Ні, ви повинні були бачити, як вона померла. Навіть ризикуючи, що з вас сміятимуться, як із чоловіка, зрадженого у власному домі, у подружньому ліжку, під час подорожі за кордон. Ви стали посміховиськом для всіх, але врешті помстилися.

— Ви не здатні цього зрозуміти.

— Але я можу вас здивувати. Валерія була для вас манією. Вам було замало розлучення. Ви не зуміли б про неї забути.

— Вона була однією з тих жінок, від яких можна втратити розум, — сказав Альтьєрі. — Деякі чоловіки відчувають потяг до таких істот, хоча знають, що наприкінці це призведе їх до згуби. Такі жінки здаються ніжними, милими, хоча наділяють нас лише крихтами своїх почуттів. І певної миті чоловік доходить висновку, що ще може врятуватися, почати життя з іншою жінкою, яка його кохатиме, мати родину, дітей. Але мусить вибрати: він чи вона.

— Чому вам потрібно було бачити її смерть?

— Щоб почуватися так, наче я її вбив. Це я й хотів відчути.

«Щоб вона не поверталася в спогадах і щоб її не оплакувати», — подумав Маркус.

— І щоб колись, як-от тепер, ви сиділи удома самі, у цьому прекрасному кріслі, з келихом коньяку, і дивилися цю касету.

— Важко позбутися манії.

— І що ви відчували, переглядаючи її? Приємність?

Ґвідо Альтьєрі опустив очі.

— Щоразу я жалкував, що не вчинив цього власноруч, — визнав він.

Маркус покрутив головою. Він відчував злість, і це його непокоїло.

— Раньєрі оплатив роботу вбивць, імовірно, якихось злочинців. Напис кров’ю залишили ці аматори, а от слід на килимі виявився щасливим велінням долі. Це була хиба, що могла розкрити присутність відеокамери, але неочікувано стала вигідною обставиною, яка все ускладнила.

Маркус розсміявся, згадавши, що визнав три криваві крапки за знак сатаністів.

— Але ж ви все зрозуміли.

— Ви знали, що собаки не розрізняють кольорів? — спитав Маркус.

— Звичайно, але що спільного це має зі справою? — здивувався Альтьєрі.

— Пес не може побачити веселки. І ніхто не здатен йому роз’яснити, що це кольори. Але ви знаєте так само добре, як і я, що існують червоний, жовтий і блакитний кольори. Чи може хтось сказати, що існує щось, чого не розрізняють і люди? Мабуть, є речі, які існують, хоча ми не можемо їх побачити. Такі як зло. Ми дізнаємося про нього лише тоді, коли воно проявилося, коли вже запізно.

— Ви розрізняєте зло?

— Я знаю людей. І розрізняю деталі.

— Які?

— Сліди від босих ніжок на закривавленій підлозі…

— Тієї ночі Раффаеле не мав там перебувати. — гнівно відказав Альтьєрі. — Він повинен був лишитися з матір’ю Валерії, яка несподівано захворіла. Я цього не знав.

— І таки він був у тій квартирі. Протягом цілих двох днів. Сам-один.

Адвокат замовк, і Маркус здогадався, що дійсно завдає йому болю. Він радів, що ця людина щось відчуває.

— Протягом усіх цих років Раньєрі мав наводити вашого сина, який безустанно розслідував смерть своєї матері, на фальшиві стежки. Але певної миті Раффаеле став отримувати анонімні листи, у яких йому обіцяли, що доведуть його до правди.