Донато Карризи – Ловець невинних душ (страница 21)
Сандра розпочала обшук. Пересувала меблі, заглядала під ліжко та в шафу. Обмацала матрац і подушки. Зняла корпус із телефона й телевізора, щоб заглянути досередини. Перевірила підлогову плитку й плінтус. Наприкінці ретельно обшукала ванну.
Крім доказів не дуже ретельного піклування про чистоту, не знайшла нічого.
Минуло п’ять місяців, щось могли перенести або викинути. Ще раз прокляла себе за те, що так довго зволікала з перевіркою Давідових сумок.
Усе ще неодягнена, Сандра сіла на підлозі й відчула холод. Натягнула на спину вицвіле покривало з ліжка й залишилася в такій позі, намагаючись не допустити, щоб розчарування переважило над логічним мисленням. У цю хвилю задзвонив її мобільний.
— Отже, агентко Веґа, ви вчинили за моєю порадою?
За мить Сандра впізнала чоловіка, що з німецьким акцентом говорив тоном, який її так дратував.
— О, пане Шалбер, не думала, що почую вас.
— Багаж вашого чоловіка на складі чи я теж можу на нього поглянути?
— Якщо в цій справі триває слідство, прошу звернутися із цим до судді.
— Ви знаєте краще за мене, що Інтерпол може тільки допомагати службам, які діють у цій країні. Не хотів би завдавати клопоту вашим колегам.
— Мені нема чого приховувати. — Він дратував її.
— Де ви зараз, пані Сандро? Я можу звертатися до вас на ім’я, чи не так?
— Ні, і ця справа не повинна вас обходити.
— Я в Мілані. Чи могли б ми домовитись випити кави абощо?
Сандра не має видати, що вона в Римі.
— Чому б ні? Може, завтра по обіді? Прояснимо все нарешті.
Шалбер вибухнув сміхом і мовив:
— Думаю, ми порозуміємося.
— Не створюйте ілюзій. Мені не подобається ваша поведінка.
— Здогадуюся, що ви попросили когось зі своїх начальників зібрати інформацію про мене.
Сандра не відповіла.
— Слушно. Дізнаєтеся, що я не той, хто так легко здається.
Ці слова пролунали в її вухах як погроза. Сандра не повинна дати себе залякати.
— Скажіть, пане Шалбер, як ви потрапили в Інтерпол?
— Я працював у поліції Відня. Справи про вбивства, боротьба з тероризмом, з наркоманією, усе потроху. Привернув до себе увагу, й Інтерпол запросив мене співпрацювати.
— А що робите тепер?
Шалбер витримав ефектну паузу, жартівливий тон його голосу зник.
— Займаюсь брехунами.
Сандра здивовано покрутила головою.
— Знаєте що? Маю зізнатися, мені цікаво, що ви можете мені сказати.
— Хотів би розповісти вам одну історію.
— Якщо в цьому є потреба…
— Я мав у Відні колегу. Ми провадили розслідування в справі контрабандистів зі слов’янських країн, але він мав погану звичку: не ділився інформацією, бо дуже хотів збудувати кар’єру. Узяв тиждень відпустки й сказав мені, що їде з дружиною подорожувати. Тим часом упровадився до цього злочинного угруповання, але його викрили. Катували протягом трьох днів і трьох ночей, але тут нікому не спало на думку його шукати. А потім його вбили. Якби він нам довіряв, певно, жив би.
— Весела історія. Ладна закластися: ви розповідаєте її щоразу, коли хочете справити враження на якусь дівчину, — усміхаючись, зауважила Сандра.
— Поміркуйте про це, адже всі ми чогось або когось потребуємо. Запрошую вас завтра на каву.
Він вимкнувся. Сандра запитувала сама себе, що він хотів цим сказати. Єдина особа, якої вона потребує, мертва. А сам Давід? Кого він потребував? Чи дійсно вона була адресаткою повідомлень, які чоловік залишив перед смертю?
Коли він був живий, то не розповідав, яке слідство провадить, і хотів, щоб Сандра не знала, що він наражається на небезпеку. Але чи був Давід у Римі сам? У його мобільному не було ніяких невідомих номерів, на які він телефонував або з яких телефонували йому. На перший погляд не здавалося, що чоловік із кимось спілкувався. А якщо він таки скористався чиєюсь допомогою?
Вона утвердилася в цій думці, коли її погляд упав на рацію. Сандра роздумувала про те, для чого пристрій знадобився Давідові. Чи використовував він його для спілкування з кимось?
Жінка встала й підійшла до полиці. Узяла рацію й придивилася. Вона була налаштована на вісімдесят перший канал. Можливо, не варто самій чіпати її? Можливо, хтось і так вийде до неї на зв’язок.
Вона ввімкнула пристрій і додала гучності. Була певна, що нічого не почує. Знов поклала рацію на полицю й відвернулася до валізи, щоб вийняти одяг.
Цієї секунди пролунав холодний одноманітний жіночий голос, який інформував, що на Віа-Номентана точиться бійка між торговцями наркотиків. Просять про допомогу патрулів, що перебувають поряд.
Сандра озирнулась і поглянула на рацію. Вона налаштована на хвилю, яку використовує операційний центр римської поліції.
Жінка зрозуміла, що значать адреси в записнику Давідa.
19:47
Маркус повернувся до мансарди на Віа-деї-Серпенті. Ліг на ліжко, не запалюючи світла й не знімаючи плаща, підібгав до себе ноги й стиснув долоні між колінами. Він відчував утому після безсонної ночі, до того ж його непокоїли передчуття, що свідчили про наближення чергового нападу мігрені.
Смерть приватного детектива означала, що слідство, яке він провадив, намертво застрягло. Усі зусилля марні.
Що Раньєрі того ранку забрав із сейфа у своєму офісі?
Хоч би що то було, найімовірніше, воно знищене вогнем у «субару». Маркус вийняв із кишені документи справи c.g. 796-74-8. У них уже не було потреби. Чоловік кинув їх, і папери розлетілися по підлозі. У місячному світлі замиготіли обличчя людей, причетних до вбивства, скоєного майже двадцять років тому. Подумав, що минуло забагато часу, щоб дізнатися правду. Йому вистачило б її замість справедливості. Але тепер він мусить розпочати все знову. Лара була для нього передусім.
Валерія Альтьєрі дивилася на нього з газетної вирізки. Надзвичайно елегантна, вона всміхалася на фото з новорічної вечірки. Світловолоса, вбрана в сукню, яка підкреслювала фігуру. Її очі випромінювали неймовірний магнетизм.
Вона заплатила життям за свою вроду.
Якби була не така приваблива, мабуть, її смерть нікого б не цікавила.
Маркус подумав про причину, з якої вбивці обрали саме її. Подібно до Лари, що нею з якоїсь таємної причини зацікавився Єремія Сміт.
Аж до цієї хвилини Маркус думав про Валерію як про матір Раффаеле. Побачивши криваві відбитки маленьких стоп на білому килимку в спальні, він не міг думати лише про неї.
«Завжди існує якась причина, з якої ми привертаємо увагу інших», — подумав Маркус. Йому це не вдавалося, він невидимий. Але Валерія — жінка, до якої були прикуті всі погляди.
Напис EVIL на стіні над ліжком. Численні удари ножем, завдані жертвам. Убивство, скоєне у квартирі. Усе для того, щоб привернути увагу. Злочин мав гучний розголос не лише тому, що вбили жінку, яка належала до еліти, і її так само відомого коханця, — а й через спосіб, яким його вчинили.
Здавалося, убивство інсценували для світської хроніки, хоча місця злочину не увічнив жоден папараці.
Жахливе видовище.
Маркус сів на ліжку. Щось назрівало в його голові. Аномалія. Він запалив світло й підняв із підлоги документи щодо Валерії Альтьєрі. Звучне прізвище належало її чоловікові, раніше вона була Кольметті: з цим прізвищем було небагато шансів сягнути певних висот. Мала звичайну родину: її батько був пересічний чиновник. Навчалася в магістратурі. Але справжнім дарунком долі була її краса. Природна чарівність, через яку чоловіки втрачали розум. У двадцять років вона хотіла стати актрисою, але зіграла лише кілька другорядних ролей. Маркус уявив, скільки чоловіків обіцяли їй великі ролі за те, щоб вона пішла з ними до ліжка. Мабуть, спочатку Валерія таки з ними спала. Скільки разів вона мусила вислуховувати двозначні компліменти, зносити доторки, спілкуватися без бажання, щоб здійснити мрію?
А потім у її житті з’явився Ґвідо Альтьєрі. Вродливий, старший за неї на кілька років, він походив із відомої й шанованої родини, — адвокат із прекрасним майбутнім. Валерія розуміла, що не здатна покохати лише одного чоловіка. Глибоко в душі Ґвідо знав, що ця жінка ніколи не належатиме нікому, — вона була надто егоїстична, надто гарна, — але всупереч цьому запропонував одружитися.
— Із цього все почалося, — пробурмотів Маркус і встав, шукаючи папірець й авторучку, щоб записати дещо.
Одруження було тільки початком, першою ланкою ланцюга начебто щасливих і вартих заздрощів подій, які неминуче вели до різанини в спальні.
Він знайшов записник. На першій сторінці зобразив символ трикутника, на другій написав слово EVIL.
Валерія Альтьєрі була уособленням того, чого прагнули чоловіки й чого жоден із них не міг мати. Жадання, особливо коли над ним утрачено контроль, змушує нас учиняти таке, про що ми й подумати не могли. Розбещує, нищить, а інколи може довести до скоєння вбивства.
«Це манія», — думав Маркус, міркуючи про Раффаеле Альтьєрі.
Якщо цього хлопця переслідував образ матері, якої він майже не знав, — мабуть, хтось інший теж міг зазнати схожих почуттів? А яке єдине рішення в таких випадках? Маркус боявся відповісти на це запитання. Тихо промовив лише одне слово: