Донато Карризи – Ловець невинних душ (страница 25)
— У цьому твій талант, — говорив Клементе.
Інколи Маркус не хотів бути тим, ким був. Інколи бажав бути кимось нормальним.
Однак щойно він бачив себе в дзеркалі, як одразу усвідомлював, що ніколи таким не буде. Тому він уникав дзеркал. Шрам був грізною засторогою. Той, хто намагався його вбити, залишив це на його скроні як «подарунок», і Маркус відтоді знав: смерть — єдине, про що він не спроможний забути. Щоразу, коли дивився на нову жертву, нагадував собі, що сам був у такому самому стані. Відчував, що схожий на них, що засуджений на таку саму самотність.
Повія, виловлена з озера, була саме таким дзеркалом, яких він намагався уникати.
Вона нагадала йому про картину Караваджо «Смерть Марії». На ній зображено Богоматір, яка лежить на поверхні, схожій на стіл у морзі. Навколо немає релігійних символів, а її саму не оточує містична аура. Зазвичай Марію зображують як істоту одночасно Божу і людську, натомість тут Марія — покинуте духом бліде людське тіло з роздутим животом. Подейкують, що «натурницею» художника була мертва повія, виловлена з річки, тож замовники не схотіли прийняти картину.
Караваджо зобразив сцену зі щоденного життя, що будила огиду, і надав їй сакрального значення. Приписуючи своїм героям іншу роль, художник зображував їх святими або вмирущими дівами.
Клементе, уперше відвівши Маркусa до храму Сан-Луїджі-деї-Франчезі, сказав, щоб він звернув увагу на картину «Мучеництво святого Матвія». Потім спонукав його подивитися на зображених на полотні постатей без атрибутів святості, як на звичайних людей, причетних до злочину.
— Що ти тепер бачиш? — спитав він.
— Убивство, — відповів Маркус.
Це був його перший урок. Для таких, як він, підготовка завжди розпочиналася перед цією картиною.
— Собаки не розрізняють кольорів, — сказав його новий учитель. — Зате ми їх бачимо забагато. Усунь усі, щоб залишилися тільки два: білий і чорний. Добро і зло.
Однак Маркус швидко зрозумів, що бачить також інші відтінки. Тональність, якої ані собаки, ані люди не могли спостерегти. У цьому полягав його справжній талант.
Думаючи про це тепер, він раптово відчув тугу, хоча не знав, за чим. Інколи відчував щось, на що не мав права.
Було пізно, але Маркус не хотів повертатися додому. Не хотів заснути й бачити уві сні, що він у Празі й хтось хоче його вбити.
«Бо я вмираю щоночі», — сказав він собі подумки.
Маркус прагнув лишитися в храмі, який став його секретною схованкою і до якого він часто приходив. Але цього вечора він був не сам. Чекав разом із купкою людей, поки перестане дощ. Нещодавно закінчився концерт струнної музики, але священики й церковнослужителі не наважувались випровадити кількох слухачів, які лишилися всередині. Тим часом музиканти заграли інші твори, неочікувано подовжуючи приємність цього вечора. Коли буря поривалася заглушити звуки, ноти все одно перекривали гуркіт грому та блискавок на радість присутніх.
Як завжди, Маркус тримався трохи осторонь. У храмі Сан-Луїджі-деї-Франчезі для нього існувало додаткове видовище в образі шедевра Караваджо. Принаймні раз він дозволив собі подивитися на нього очима нормальної людини. У півтемряві, що панувала в бічній каплиці, він зауважив: світло на зображеній сцені вже є в самій картині. Маркус позаздрив таланту, що ним був наділений Караваджо: уміти побачити світло там, де інші бачать лише темінь. Це було щось цілком зворотне тому, на що був здатен Маркус.
І саме тієї миті, коли тішився усвідомленням такого свого дару, він зауважив дещо ліворуч. У глибині нави стояла змокла від дощу молода жінка й спостерігала за ним.
Цієї хвилини щось у ньому зламалося. Уперше хтось порушив його статус невидимого.
Маркус відвів погляд і швидко попрямував до ризниці. Жінка рушила за ним. Він вирішив, що повинен зникнути. Пам’ятав, що десь тут є другий вихід. Маркус приспішив кроки, але почув рипіння гумових підошов на мармуровій підлозі, коли вона намагалася його наздогнати. Над його головою луною покотився грім. Чого могла від нього хотіти ця жінка? Він зайшов до передпокою в задній частині храму й побачив двері. Ступив до них, відчинив і вже хотів був вийти під дощ, коли жінка озвалася:
— Стій.
Вона сказала це без крику. Її голос, навпаки, був навіть байдужий.
Маркус зупинився.
— Тепер обернися.
Він послухався. Чоловік стояв якраз у жовтуватому світлі вуличного ліхтаря, яке сягало порогу. Але й це дозволило йому помітити пістолет у її руці.
— Ти знаєш мене? Ти знаєш, хто я? — спитала жінка.
Маркус розмірковував якусь хвилину.
— Ні.
— Ти знав мого чоловіка? — У її словах не було злості, тільки біль. — Це ти його вбив? Якщо ти щось про нього знаєш, повинен мені розказати, бо інакше я тебе вб’ю, присягаюся, — сказала вона щиро, не вагаючись.
Маркус мовчав. Стояв, опустивши руки. Вдивлявся в неї, але жінка не будила в ньому страху, радше співчуття.
Її очі блиснули в напівтемряві й вона спитала:
— Хто ти?
Тієї миті нічне небо прорізала блискавка, потім загуркотів грім, навіть гучніше, ніж до того, звук був просто оглушливий. Світло ліхтаря померехтіло протягом хвилини й погасло. Вулиця й ризниця поринули в темряву.
Але Маркус утік не відразу.
— Я священик, — сказав він.
Коли ліхтарі знову засвітилися, Сандра побачила, що чоловік зник.
Рiк тому
Мехiко
Таксі повільно просувалося вулицею, перевантаженою в час пік. У всіх транспортних засобів через спеку були прочинені вікна, тому латиноамериканська музика, що лунала з радіо, мішалася зі звуками, які було чути з інших авто. Утворювалася нестерпна какофонія, але Мисливець зауважив, що кожному вдається слухати свою мелодію. Він попросив водія ввімкнути кондиціонер, але йому відповіли, що пристрій не працює.
У столиці Мексики була тридцятиградусна спека, а ввечері мала зрости вологість повітря. Над містом висів смог, тому Мисливець не думав зупинятися тут на довше. Вирішив виїхати одразу, щойно виконає завдання, яке його сюди привело. Попри дискомфорт він був потішений тим, що опинився тут.
Здобич, на яку він полював, утекла від нього в Парижі й зникла без сліду. Він, однак, мав певні надії на візит до міста, де опинився. Якщо Мисливець хотів поновити полювання, то повинен був зрозуміти, з ким має справу.
Таксі довезло його до головного входу притулку Святої Лючії. Мисливець підвів голову, щоб поглянути на білу шестиповерхову будівлю. Якщо колоніальна архітектура й справляла приємне враження, то ґрати у вікнах не залишали сумніву щодо її призначення.
Він подумав, що саме для цього й існують психіатричні лікарні. Ті, хто раз потрапив до такого притулку, залишалися в ньому назавжди.
На рецепцію вийшла докторка Флорінда Вальдес, щоб привітати його. Вони обмінялися кількома імейлами, у яких він назвався викладачем судової психіатрії з Кембриджу.
— Вітаю, докторе Фостер, — усміхнулася лікарка, стискаючи його долоню.
— Добридень, Флоріндо. Та чи не були ми на ти? — Мисливець був певний, що цю пишну сорокарічну жінку вразять бездоганні манери доктора Фостера. Знав, що вона шукає кандидата на чоловіка. Перед спілкуванням він провів докладне дослідження щодо неї.
— То як триває подорож?
— Завжди хотів відвідати столицю Мексики.
— О, немає проблем. На найближчий вікенд я склала досконалий маршрут за місцями визначних пам’яток.
— Чудово! — вигукнув фальшивий доктор Фостер, удаючи захоплення. — Тоді краще негайно братися до роботи. Завдяки цьому ми матимемо більше часу на решту.
— О, так, напевно, — защебетала лікарка, геть не підозрюючи фальші. — Ходімо зі мною. Туди.
Мисливець налагодив контакт із Флоріндою Вальдес після перегляду на «YouTube» її виступу на психіатричному конгресі в Маямі. Наштовхнувся на нього під час пошуку в інтернеті статей на тему розладів особистості. Це був щасливий збіг обставин, який переконав його, що він досягне мети і це буде винагорода за всі самопожертви.
Виступ докторки Вальдес на конгресі мав назву «Випадок дівчини в дзеркальному відображенні».
— Зазвичай ми нікому не дозволяємо її оглядати, — повідомила жінка, коли вони йшли лікарняними коридорами, і таким чином дала зрозуміти, що з його боку чекає чогось у відповідь.
— Знаєш, наукова цікавість узяла гору, і я залишив багаж у готелі й відразу прибіг сюди. Ти не матимеш нічого проти, якщо ми поїдемо туди, перш ніж піти на вечерю?
— О, звичайно.
Жінка розчервонілася, маючи надію на незабутній вечір у товаристві доктора Фостерa.
Але ніякого готельного номера в нього не було. Його літак був о восьмій.
Гарний настрій лікарки контрастував зі стогонами, які було чути з лікарняних палат. Проходячи повз них, Мисливець скористався з нагоди, щоб зазирнути туди. Їх мешканці вже не були людьми. Одурманені заспокійливими засобами, з поголеними через вошей черепами, з обличчями, що за кольором майже зливалися з їхнім білим одягом, вони ходили босоніж і натикалися на інших, що дрейфували за течією, здавшись на милість хвиль. Кожен мав свій тягар страждань і фармацевтичних отрут. Деякі, прив’язані шкіряними ременями до брудних ліжок, чекаючи на смерть, яка безжально спізнювалася, гойдалися на всі боки, видаючи демонічний вереск. Тут були люди похилого віку, які здавалися дітьми, а також передчасно постарілі діти.
Поки Мисливець вивчав це пекло, через їхні витріщені очі на нього дивилося похмуре зло, яке полонило цих нещасних у їхній власній оболонці.